Я ніколи не пам’ятаю дат. За вкрай рідкісними винятками. Тому нерідко доводиться довго вибачатися за пропущені дні народження та інші важливі події: цифри мені не давалися ще у школі, не даються і зараз.
Єдиний шанс запам’ятати день — це пов’язати його з чимось подієвим і значущим. Саме таким чином мені запам’яталося, що 24 червня — день іменин єпископа Яна Пурвінського. У день свята Народження Йоана Хрестителя одним із прохань на Молитві вірних пролунала молитва за нього, тоді ще єпископа-ординарія Києво-Житомирського. А молитва та пролунала на аеродромі «Чайка», і було то в день Святої Меси, яку відслужив на київській землі, у серці Руських земель, Його Святість Йоан Павло ІІ.
Я погано даю раду з датами, отож і та Меса була немовби зовсім не так давно: настільки я це все несу в собі. Рік двотисячний, Ювілейний, ознаменувався моїм першим у житті самостійним виїздом за кордон — я ходила в паломництво Варшава-Ченстохова; на наступному паломництві, 2002 року, зустрічаючись із приятелями «своєї» паломницької групи, я жартувала, що на 2001 рік не змогла приїхати, «бо приймала в себе Папу Римського». В себе як у себе, але в Києві так. Я працювала в оргкомітеті папського візиту і ще ходила на хор, бо було скликано всіх, хто лиш уміє співати. Вивчені тоді партії пам’ятаю досі: наш хормейстер, Аня Бабенко, взялася за нас з усією своєю професійною заповзятістю. Хор був напівпрофесійний, але дуже старанний.
Це все було — хоч як дивно це усвідомлювати — вже тринадцять років тому. Може, хтось краще орієнтується в часі, але мені це так дивно усвідомлювати: тринадцять років… Ось і Папа уже святий, і Аня виїхала з сім’єю, і колишній чистий білий храм св. Олександра, де молився Папа, змінюється до невпізнаваності… і Київ змінюється. Бо я маю підстави сумніватися, що нинішня Київрада вирішила би терміново проводити ремонтні роботи на Хрещатику і Європейській площі, аби лиш не було де нормально проїхати папамобілю і нормально стати людям на узбіччі.
Певна річ, що щось змінилося, а щось і не дуже. Навряд чи можна сказати про якісь позитивні зміни у тих, хто тоді, 13 років тому, йшов у молитовних ходах від Лаври, з затисненими вустами, похмурими обличчями, тримаючи в руках транспаранти, які щось там протестували проти папського візиту, проводячи дивні паралелі між 22 червня 1941 року і 22 червня 2001-го… Дата залишилася символічною і понині, і хто хотів у всьому вбачати «фашизм», той так і продовжує його в усьому вбачати. Певно, вони теж загубилися в часі. Що робити, час, певно, неоднорідний, і є ті, хто в ньому застрягають. Як, наприклад, відомі в ті дні на весь світ православні монахи на Афоні, які молилися, коли Папа вилетів, аби його літак не приземлився… Добре, що Бог вислуховує тільки ту молитву, яка є справжньою.
Той червень був боєм на невидимому фронті: як тільки не противилися ті, хто боїться намісника святого Петра!!! Хоча він всього лиш намісник того самого Петра, в апостольство якого і вони, здається, вірять… Бій підносився у пресі і в духовному напруженні, а виливався на голови шаленими дощами. Більш дощового червня, ніж тоді, я не можу назвати. Так, ніби Бог намагався остудити всі людські суперечки, або вимити з землі весь бруд ненависті, бо не за протестами проти один одного люди мають упізнавати учнів Христових, якщо хто погано читав Євангеліє…
І під тими безконечними дощами я їздила робити статті (слова директора «Чайки» пам’ятаю досі: а чого б це я був проти візиту, Папа приїде і поїде, а відремонтований стадіон залишиться) і бігала до св. Олександра на репетиції. Маючи щире бажання і деякий досвід хорового співу, я дуже старалася. Аж до тієї міри, що жінка, з якою я на репетиції сіла поруч, певної миті обернулася до мене і змученим голосом, зі страдницьким обличчям запитала: «Ну почему вы здесь всё время поёте точку?» Може, мій шокований вигляд пояснив їй, що я взагалі не в курсі, що таке «співати точки», бо на хори я ходжу з дитинства, але ноти так і не навчилася читати, співаю на слух… для професіонала ж така ревність необізнаного аматора мусила бути справжнім стражданням.
Але ми співали. Вчили партії, спілкувалися з композитором, який розписував ці партії, ба навіть вчилися правильно стояти на лавках. А потім нас (усе під тим-таки дощем) повезли на генеральну репетицію. Ми жартували, що добре бути басом, баси вміщалися під навіс, зроблений над місцем для хору — він сягав рівно на півтора задні ряди. Всі інші стояли у дощовиках, як помочені курчата, бо парасольок брати було принципово нікуди: хор стоїть чітко, як шпроти у баночці, один поза одного. Найбільше ж діставалося групі сопрано, яка завжди стоїть попереду.
Ми «проганяли» ту чи ту пісню, «підтягували», де було більше потрібно якого голосу, або просто так стояли, розмовляючи про своє, поки техніки щось там ладнали на полі. Й певної миті сталося щось несподіване: неначе раптом величезна зграя якихось райських птахів защебетала попід самі небеса… ми застигли на секунду. І щебіт застиг разом із нами. А наступної секунди прийшло розуміння, що то просто техніки увімкнули на всі динаміки мікрофони, повішені й поставлені біля лавок хору, і ми просто чули всі свої радісні й смішливі голоси. Наступної секунди весь хор, а відповідно, все поле вибухнуло сміхом…
І вийшло сонце.
Перший раз за весь час підготовки до папського візиту визирнуло сонце. Крізь такі товстелезні хмариська, що годі й уявити. Вони розступилися рівно на десять хвилин, довкола тієї невеликої «дірочки у ваті» проблиснула коротенька веселка… потім знову пішов дощ, і пізніше, аж до самої Служби Божої, знову не було просвітку. Аж до моменту, коли почали роздавати Причастя. Це пам’ятаю не тільки я. І не тільки на тій Месі, до речі. На різних збірних урочистостях не раз було так, що всіляка негода припиняється ну як мінімум на момент уділення Причастя…
Саму Папську Месу я не дуже пам’ятаю, надто вже великим було напруження, а заодно і розчарування, що хор поставили на ряди болільників, а вівтар збудували на полі, тобто орієнтуєшся за звуком, що там на вівтарі робиться, а не видно взагалі анічогісінько… Але пам’ятаю, що Папа привітав єпископа Яна з іменинами. І потім ще за нього молилися. Ось через це, навіть якщо я черговий раз забуду, що таке «24 червня» саме по собі, то свято Народження Йоана Хрестителя мені нагадає. Як повз нас проїхав папамобіль, а я вибігла з хору, аби сфотографувати Папу близенько (ну так, я з усіх сил зловживала своїм подвійним статусом хориста і журналіста, аби побачити ВСЕ). Як м’яко і красиво рухався оператор із камерою на крані, знімаючи хор, поле, проїзд папамобіля. Як ми з усіх сил старанно співали, Аня навіть просто у мікрофон, а поруч стояв професійний хор, трошки погірдливо зиркаючи в наш бік. Але ми старалися. У моїх думках весь час лунав отой дивовижний щебіт на все поле, наші сміхи-пересміхи і жарти. Погода була шалена, навкруги тривало жорстке інформаційне протистояння, ми були змучені довгою репетицією, дорогою, всім; але цей щебіт…
Він був щасливий.
Оце, мабуть, найкращий символ папського візиту, який залишився у моїй дірявій пам’яті — залишився в мені. І триватиме далі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
