Нехай збудеться Україна

Як кажуть мудрі проповідники, більшість людей у випробуваннях починає плакати перед Богом — «За що?», а меншість питає: «Для чого?»

Я вже не раз (і не п’ять) зустрічалася з позицією «ми так нагрішили перед Богом, тепер мусимо довго і тяжко страждати». Не заперечую цього аспекту буття і нашої гріховності, українців зокрема, бо це як мінімум нелогічно. Однак маю деякі думки, виходячи зі свого досвіду спілкування з Богом, який ніколи не був одноплановим (ні досвід, ні Бог тим більше). Думки про те, що одне дається за покарання, а друге — для явлення слави Божої, і я саме очікую явлення цієї Слави у вільному незалежному житті України, у її відбудові внутрішній, у зціленні від совковості. Ніхто крім Бога не може змінити ментальності цілого народу. Ніхто крім Бога не може з купки людського матеріалу зробити народ. Те, що відбувається — з перших днів Майдану почавши, — день за днем укріплює мене в думці, що «это жжжж неспроста». І в цьому — моя особиста надія. Бо коли Бог щось починає, то Він справи не покидає.

Наступний аспект — це міжнародні новини. Хто як, а я можу чесно зізнатися, що три роки війни у Сирії були для мене новинами «ой ужас-ужас», але далеко і не страшно, і навіть до моїх інтенцій не дуже-то й потрапляли, на Розарій або на Бревіарій. Як і повідомлення про викрадених священиків і черниць…

Бачите, до чого я веду? До того, що таке просте і прозоре на сьогодні. За всіх не відповідаю, бо не маю підстав, але думаю, що таких простих і звичайних, як я, у нас було більше, ніж тих, хто сильно переймався подіями в Центральній Африці або в Мексиці чи Болівії. Бо принцип «оптики пальця» (свій палець перед оком вищий за гору на горизонті) діє масовіше, ніж заклики до солідарності й загальнолюдського братерства…

А тепер ось сталося так, що новини про викрадених черниць в Іраку робиш, як про рідних. І за викрадених священиків переживаєш, ніби Україна різко збільшилася до розмірів мінімум половини планети…

Ну бо в Бога багатопланова педагогіка.

*

Боже, важко заперечити необхідність нас вчити і робити з нас народ, замість усередненої «радянської людини». Тільки, будь ласка, якщо можна, Авва Отче, зроби це якомога меншою кров’ю. Нас, українців, ще так мало, решта ще спить — або не реагує, бо слабує на ватну хворобу… Нас так мало, і дай не гинути тим, кого й так мало. Якщо можна, Авва Отче. Нам же потім будувати державу — її треба мати кому будувати. Матір Божа, Царице Святого Скапулярію, проведи нас по межі цієї кризи, по лезу бритви, по цьому крутому повороту, міцно тримаючи за руку, щоб ми не зірвалися у прірву. Втримай нас. Нехай збудеться Україна.

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.