Митрополит Російської Православної Церкви Іларіон Алфеєв не тільки неправильно трактує історію та практики Католицької Церкви, він також неправильно трактує практики та історію Православної Церкви.
Митрополит Іларіон Алфеєв, «міністр закордонних справ» Російської Православної Церкви (РПЦ), є, як раніше зазначив Джордж Вайґель, талановитим чоловіком, «чарівним і дотепним». Однак обдарований Іларіон, як точно підмітив Вайгель, «не завжди говорить правду». Іларіон радше схожий на кролика з реклами Енерджайзер, який безперестану продовжує робити те, що згубна російська пропаганда хоче поширити. Він має три джерела на вибір: виснажлива та відверта брехня про українських католиків, яка до нудоти повторюється вже більше десятиріччя; з одного боку корисні, а з іншого сумнівні заклики християн щодо об’єднання для вирішення «суспільних хвороб» нашого часу – одностатевих шлюбів, розлучення, абортів; і тенденційні спотворення власної православної традиції, зокрема, її еклезіології. Саме до третього питання я й хочу звернутися.
Раніше цього місяця, митрополит мав промову у Православній Богословській Семінарії Св. Володимира в місті Йонкерс, штат Нью-Йорк. Промова стосувалась примату в Православній Церкві та діалогу між католиками і православними. З того моменту як я зробив найбільш широке сучасне та комплексне дослідження обох тем, щодо Православної Церкви та Римського Папства, я був роздратований неосвіченістю та спотворенням, які були представлені в есе, написаному митрополитом. Чесно кажучи, це абсурд, що він не може чесно покладатись на свою власну православну традицію. Також, що мені запало в душу, тому що я є представником українських католиків – одним з тих жахливих «уніатів», яких Іларіон завжди засуджує, так це те, що він не може чесно представити та адекватно описати православну традицію, частиною якої він є сам.
Якщо говорити відверто, я не страждаю манією величі та не уявляю собі, що всі палко поглинають мою книгу, ставлячись до неї як до дельфійського оракула, який відкриває істинний шлях до християнської єдності. Однак моя книга була відзначена як правдиве широке та комплексне дослідження православних позицій у їх розмаїтті. Тому що православні не говорять одноголосно щодо цих питань, вони також не говорять в одному-єдиному місці. Я зібрав дюжини статей та книг, більшість з яких знайшов у важкодоступних місцях, та вклав їх в одну розгорнуту главу, чого ніколи не було зроблено до мене. Як відверто та з вдячністю сказав мені о. Джон Джіліонс, науковець та канцлер Православної Церкви Америки: «Принаймні, ваша книга буде корисною через те, що вона нагадує нам, православним, що ми говоримо та думаємо».
Якщо б Іларіон прочитав книгу, він би уникнув приниження через свої твердження в Нью-Йорку, одним з яких є таке: «…ми маємо справу з двома різними моделями церковної адміністрації: одна — централізована та основана на сприйнятті папської універсальної юрисдикції; інша – децентралізована та основана на понятті спільності автокефальних помісних Церков».
Це старий міф, який показує весь західний світ монархічним та під керівництвом Папи, а весь схід синодальним та під керівництвом Патріарха. Як усі стереотипи, цей вводить в оману. Тому що достовірним фактом є те, що існує довга історія міцної синодальності у Римській Церкві, яка сягає корінням перших століть своєї історії. Також є довга історія того, що Східні Церкви намагались зробити централізовану структуру, яка б діяла не за принципом синодальності, а радше за принципом, який деякі православні самі характеризували як «квазі-папський». Найкращим нещодавнім прикладом надмірно-централізованою православної Церкви, яка діє по принципу квазі-папської структури, є власне Російська Церква Алфеєва, статут 1945 року якої надав московському Патріарху, через політичні причини запроваджені Сталіним, владу, про яку Папа Римський може тільки мріяти. Я задокументував усе це в своїй книзі в найдрібніших деталях. Те, що Алфеєв нічого з цього не згадує, дає чітку картину того, що його розуміння примату є суто суб’єктивним та тенденційним і, таким чином, має бути відкинуте як неточне та ненадійне.
Однак далі стає ще гірше. Звертаючись до «Православної…полеміки», митрополит підсумовує свою тезу, кажучи: «в універсальній Церкві не може бути видимого глави, тому що сам Христос є Главою церковного Тіла». Він зазначає, що деякі православні отці не поділяють такої позиції, говорячи про о. Олександра Шмемана, колишнього декана Свято-Володимирської семінарії. Однак митрополит не згадує найбільш впливового сучасного грецького православного богослова – митрополита Івана Зізіуласа, який є православним заступником голови Міжнародної комісії католицько-православного діалогу. Митрополит Зізіулас є прихильником універсального примату, як і більшість сучасних православних богословів, який би мав синодальну форму. Більше того, Зізіулас наполягає на тому, що універсальний примат вимагає універсальної синодальності та не можна згадувати одного без іншого. Те, що Алфеєв не згадав Зізіуласа, є помилкою, яка говорить читачу про самого Алфеєва як про тонкошкірого та, можливо, мотивованого заздрістю: може бути тільки одна примадонна в місті і це є я.
Далі Іларіон робить ще одне помилкове твердження: «Думка про те, що присутність головного ієрарха Універсальної Церкви є необхідністю, звучала з різних боків протягом попередніх п’ятдесяти років. Однак незмінний консенсус серед православних полягає в тому, що примат, виражений у формі західної традиції, був і залишається невластивим на Сході. Іншими словами, Православна Церква не готова мати Папу».
Сучасні моделі втілення папства можуть і бути «невластивими на Сході» у широкому сенсі, однак, друге речення тут є, як показує дослідження двадцяти чотирьох православних науковців, висвітлене в моїй книзі, повним нонсенсом. Знову і знову сучасні православні мислителі визнають, що є певне місце папству і що вони готові мати Папу за певних обставин, і що папство, коли правильно застосоване, є даром і благословенням для всіх християн, включаючи православних! Дійсно, останній архиєпископ Української Православної Церкви в Чикаго Всеволод прямо заявив у промові 1997 року, яку він виголосив у Католицькому університеті Америки: «Церква потребує римського примату».
Іларіон намагається підтримати своє абсурдне твердження, посилаючись на тези Російської Церкви про примат, які були прийняті двадцять шостого грудня 2013 року. У них йдеться: «примат у Вселенській Православній Церкві…є приматом честі за своєю природою, а не приматом влади». Є деякі фрази більш прикрі для мене ніж «примат честі». Більше двадцяти років тому, поважний у широких колах історик о. Брайан І. Дейлі, у статті «Позиція та Заступництво у ранній Церкві: первинне значення «примату честі»», яка була опублікована в Журналі Богословських Досліджень, одному з найбільш престижних богословських журналів в англомовному світі, показав, що ідея «примату честі» в первинній Церкві не означала відсутність авторитету.
Такий примат фактично був удостоєний поваги саме через те, що він був авторитетний, і той, хто практикував такий примат міг та закликав людей до відповідальності, в різних обставинах де був необхідний примус та послух. Примат «честі», таким чином не є непотрібним «добродушним хлопцем», який тільки може усміхатися та махати. Він мав справжні зуби чи, як сказав Алфеєв, «владу».
Чому ж тоді така неякісна промова? Чи митрополит Іларіон Алфеєв полінувався прочитати широко відому статтю Дейлі, не говорячи про мою книгу? Чи він хотів спаплюжити історичні факти та проігнорувати докази, які не вкладались в систему його та більшості росіян упереджень? Неминучим висновком є те, що на нього не можна покладатись, як на вірного, істинного та достовірного представника своєї власної традиції. Якщо він постійно говорить брехню про католиків в Україні і тепер був пійманий у висловленні хибних тверджень про свою власну православну традицію, як можна залучати таку людину до дискусії на будь-яку тему?
Якщо всі його запрошення на різні конференції – Католицькі, Протестантські та Православні не будуть відхилені, тоді проблема буде полягати не в ньому, а в нас, тому що, таким чином, ми свідомо потураємо лукавості. Ми зробили себе співучасниками таких самогубних висловлювань цього чоловіка, регулярно даючи йому платформу, з якої він може брехати. Як християни, ми маємо точно знати, що є гріхом допомагати та сприяти іншому в його діяльності, яку ми самі відносимо до площини гріха. Зі справжнього співчуття до митрополита Іларіона, прийшов час припинити запрошувати чи слухати його. Нехай він більше ніколи не буде запрошений до Ватикану на будь-яку подію; нехай не буде більше надано йому жодного почесного докторату; нехай йому буде відмовлено в будь-якій майбутній зустрічі чи фотозйомці з Біллі Грехемом, Папою чи Архиєпископом Кентерберійським. Молимось ж, щоб він, будучи доволі молодим, виправив свої шляхи, таким чином, щоб істина та чесність роздула спалах важкого, однак необхідного діалогу між католиками та православними.
Dr. Adam A. J. DeVille, Catholic World Report
Переклад: Владислав Бецун, СREDO
Фото: Зустріч Папи Римського Франциска з митрополитом Іларіоном Алфеєвим. 12 листопада 2013 року /
CNS photo/L'Osservatore Romano vi a Reuters
фінансово.
Щиро дякуємо!
