Сестра Ірина Мащицька
Священик, як і будь-який працьовитий мирянин або монах, може зазнати професійного вигорання. Це нормальне явище, якщо вчасно взяти ситуацію під контроль. Однак існують типи людей, які дуже швидко «згоряють» і стають жертвами стресу, що руйнує людину зсередини. «Ідеальними кандидатами» до професійного вигорання стають як недисципліновані активісти, так і неасертивні особистості – ті, хто не вміє вчасно сказати «ні», відстоюючи власну думку, але без шкоди для потреб інших.
Проблема недисциплінованого активіста в тому, що часом він забуває про Божу благодать і Його присутність у цьому світі. Вкладає повністю себе в роботу, не залишаючи місця для Божого діяння. Нічого дивного, що в такого «вичавленого лимона» з’являються проблеми. У нашій ментальності таких типових працеголіків-перфекціоністів часто хвалять і ставлять за приклад. Але (якщо зазирнути глибше) не так все барвисто, як здається. Така людина вимагатиме від себе дедалі більше, ставатиме нестерпною для інших… А яку роль тут відіграє Бог? Чи така людина ще вірить, що все залежить від Бога, чи вже вважає, що лише від неї самої?
Один знайомий психолог колись порадив мені пам’ятати про три «не»: «не все мусиш знати»; «не всім мусиш допомогти»; «не всіх мусиш мати близько до себе» (тут малася на увазі емоційна симпатія і дружба). Ці три «не» вимагають від нас покори, але й звільняють нас: у кожній праці головний – Господь! Він бере участь у наших справах, і, отже, не тільки з нашими зусиллями пов’язаний наш успіх.
Щоби не вигоріти, а лишитися активною й діяльною людиною, варто передусім створити структуру власної діяльності. Нерідко ми бачимо море проблем навколо, відтак докладаємо подвійних зусиль, – а треба би було насамперед добре зосередитися на чомусь одному.
Отже, перед нами проблема. Спочатку потрібно розпізнати ситуацію, дослідити її обсяг і конфліктні моменти. Варто спробувати зрозуміти проблему: як я можу вплинути на неї, які в мене для цього є можливості? Далі потрібно спробувати зробити все можливе – але те, що залежить від мене. І якщо вже людина доклала всіх зусиль зі свого боку, то потім просто потрібно дозволити Богу зробити решту.
Перейдемо до проблеми неасертивних осіб. Це люди, які хочуть бути «для всіх одразу», вони викреслили зі свого словника слово «ні». Часто це призводить до залежності від того, як їх бачать інші. Неасертивна людина, наприклад, не відпочиває, адже «що люди подумають?». Надчутливо сприймає критику, незважаючи на те, від кого вона і чи взагалі слушна. Не цінує і занедбує свій приватний час та особисті справи. Вважає, що не має права відмовити комусь у допомозі, тому працює ще більше й навіть робить із себе мученика, уже не розуміючи, що варто робити, а що – залишити. Не дає ради з людьми, які відкрито виражають негатив… Зосереджена на кількості, а не на якості: скільки прийшло людей на зустріч, скільки разів мені подякували тощо.
Асертивність – це вміння сказати «ні», адекватна реакція на критику, відстоювання власної думки без образи іншого. Але для таких людей вона дорівнює агресії. Тому на негативні почуття вони дозволяють собі тільки тоді, коли посвятили себе повністю й так «заслужили» на вираження незадоволення.
Жертві неасертивності варто навчитися планувати власне життя й давати собі раду з конфліктними ситуаціями. Допоможуть тут техніки комунікації, тобто спілкування між людьми. Така людина має навчитися відрізняти хрест, який їй дав Господь Бог, від того, який вона сама собі бере. Якщо ні – її неминуче чекає нездатність нести будь-який хрест.
Щоби цього не сталося, перш за все варто визначити собі час на тишу, молитву, відпочинок, хобі, освіту і спілкування з друзями. Не треба ані занадто шукати похвали в людей, ані звинувачувати себе за поразки: приймаймо все з покорою. Життєві цілі мають бути реальними, тоді ми не занедбаємо своїх емоційних та духовних потреб. Варто навчитися радити собі з власною злістю, не брати на себе забагато й не намагатися подобатись усім за всяку ціну. Це звільняє від прив’язаностей, виховує в людині зрілий спосіб мислення, учить аналізувати ситуацію і бути в міру відкритою на зміни, не ізолюватися. Так людина звільняється від «комплексу спасителя» – а натомість справжній Спаситель обов’язково вкаже їй подальший шлях. Тож заохочую до «доброї боротьби»!
с. Ірина Мащицька CSA,
«Католицький Вісник», №23/ 2014
фінансово.
Щиро дякуємо!
