У лютому 1945 року авіація союзників бомбардувала Дрезден, майже дощенту зруйнувавши місто разом із його архітектурними пам’ятками. Міф «міста-жертви», який виплекали спершу нацисти, а потім комуністи, попри всі зусилля істориків, живий і нині.
На противагу до Кельна чи Гамбурга, Дрезден майже всю війну залишався поза лінією дальності союзницької авіації. Міські власті були переконані, що Захід не зважиться знищити «Флоренцію-на-Ельбі», і не поклопотались про відповідний захист від атак із повітря.
Тим більший подив у дрезденців, які святкували карнавал, викликала поява в ніч із 13 на 14 лютого авіації союзників у небі. Перша атака з участю 250 британських бомбардувальників розпочалась о 22.03. У другому нальоті, одразу опівночі, взяли участь понад 500 повітряних машин. За кілька годин на місто було скинуто 2,5 тис. тонн бомб. У наступні два дні відбулися атаки за участю авіації США.
Столиця Саксонії з її бароковими будинками часів Августа Сильного, також і з символом митрополії — протестантською Frauenkirche, перестала існувати. Жертвою вогню стали 25 тис. будинків і 90 тис. мешканців.
«Метою атаки було створити паніку й хаос умісті», — каже британський історик Фредерік Тейлор. «Усе пройшло напрочуд гладенько. Видимість була хороша, місто було беззахисне». Такі слова автора монографії про знищення Дрездена.
«Моя сім’я щаслива — ніхто не загинув», — розповідає Еберхард Реннер, тоді 12‑річний хлопчик. «Ми сиділи у підвалі. Я думав тільки про те, щоб урятувати своїх білих мишок». «Було страшенно гаряче, хотілося пити. Назовні горів асфальт».
«З мого класу вижило тільки троє», — каже старший на два роки Герхард Ціммерманн.
Ганс-Йоахим Дітце, тоді 15‑річний, знімав на свій фотоапарат те, що залишилось від міста. «З підвалу вибігла жінка з дитям. Хоч ми кричали, щоб вона бігла ліворуч, та вона звернула праворуч, у бік палаючої будівлі вокзалу. Хвиля гарячого повітря підхопила її й піднесла вгору; враження було, ніби вона пливе у повітрі, після чого перетворилася на живий смолоскип», — згадує Дітце.
«Moral bombing», так називали британці стратегію, зобов’язувальну від 1942 року, мету якої становили килимові бомбування німецьких міст і сіл заради зламання духу німецького населення. Творцем цього способу боротьби був Артур Харріс із RAF Bomber Command. «Ішлося про те, щоб не фабрики руйнувати, а повбивати всіх людей, які там працювали», — так описує британську тактику історик Матіас Нойцнер.
Шеф гітлерівської пропаганди Йозеф Геббельс використав це бомбардування для безпардонної атаки на союзників. «Це було убивство, злочин» — казав Геббельс у виступі на радіо. «Диявольське прагнення нищити, яким відзначаються наші вороги, зруйнувало квітуче життя», — заявив вів, назвавши Дрезден «містом-жертвою».
То саме тоді нацистські власті звеліли німецьким посольствам по інших країнах просувати виссане з пальця число 200 тисяч жертв бомбардування. Почали кружляти чутки і про півмільйона, і про 750 тисяч убитих.
Падіння ІІІ Рейху не означало кінця міфологізації дрезденського мучеництва. За часів холодної війни комуністична пропаганда НДР використовувала трагедію міста для боротьби з «американськими імперіалістами», які «знищили невинне місто». «Ми відчуваємо біль і ненависть щодо виконавців цього масового злочину», — коментував урочистість покладення вінка жертвам дрезденських нальотів журналіст державного радіо НДР 1950 року. Мешканців Дрездена представляли як в’єтнамських селян — жертв напалму, застосованого силами США у в’єтнамській війні.
Після об’єднання Німеччини тему знищення Дрездена відкрили для себе пронацистські угруповання. Річниця бомбардувань 13 лютого стала для крайніх правих приводом організовувати марші й мітинги з участю тисяч неонацистів із Німеччини та інших європейських країн.
Йорг Фрідріх — автор книжки «Пожежа», в якій він засудив союзницькі нальоти на німецькі міста як непотрібні, робить висновок, що знищення Дрездена було (подібно до скинення атомної бомби на Хіросіму) результатом непотрібної демонстрації сили Великої Британії перед Сталіним.
Від союзницьких нальотів за час війни загинуло півмільйона німців. Більших утрат, ніж Дрезден, зазнав Гамбург, де 1943 року за два дні загинуло 35 тис. мешканців. Також і Кельн, Берлін, і Пфорцхайм із Касселем зазнали таких само втрат, як і Дрезден. Однак ніде, крім Дрездена, не відбулося виникнення культу жертв аж на такому рівні.
Допіру 2004 року міські власті скликали комісію істориків, поставивши їй за мету перевірку загальновідомих даних про кількість жертв і встановлення точного їх числа. Після 5‑річних досліджень історики усталили, що в лютневих нальотах загинуло від 18 до 25 тисяч осіб.
Противники теорії про «невинне місто» підкреслюють, що Дрезден був бастіоном нацистів. То саме тут, у столиці Саксонії, гітлерівська НСДАП швидко здобула владу. Тут відбулося перше публічне спалення «неблагонадійних» книжок, і тут уперше організовано художню виставку виродження. Окрім того, Дрезден був важливим залізничним вузлом і центром важливих збройних закладів.
«Впадання у жалі над собою — типова позиція дрезденців, які вважають себе особливими, кращими за інших», — каже історик Томас Відера, член комісії, що досліджувала кількість жертв. Він закликає не забувати, що атака на Дрезден була наслідком війни, яку розпочали німці. Як зазначає історик, це бомбардування примусило SS перервати депортацію євреїв до концтаборів. Завдяки цьому, зокрема, вижив Віктор Клемпепер — автор книжки про викриття мовних маніпуляцій нацистів «LTI — нотатник філолога».
Уже п’ять років бургомістр Дрездена Хельма Орош закликає містян ставати 13 лютого у живий ланцюг навколо Старого міста — на знак спротиву, щоб річницю знищення міста не використовували у своїх цілях крайні праві. У цьогорічних відзначеннях 13 лютого візьме участь президент Німеччини Йоахім Гаук. «Факти відомі, й доступні кожному, але міф про “невинне місто” живе й нині», — каже Відера.
За матеріалами: wiara.pl
Фото: The Guardian
фінансово.
Щиро дякуємо!
