Послання Святішого Отця Франциска на Всесвітній день молитви про покликання
Дорогі брати і сестри!
Четверта Великодня неділя звертає наш погляд на Доброго Пастиря, який знає своїх овець: Він кличе їх на ім’я, годує їх та веде за собою. Цього дня, вже більш ніж п’ятдесят років поспіль, Церква відзначає Всесвітній день молитви про покликання. Таким чином щороку ми усвідомлюємо значення молитви в цьому намірі, згадуючи прохання Господа Ісуса, який сказав до своїх учнів: «Жнива великі, а робітників мало. Просіть, отже, Господа жнив, щоб послав робітників на свої жнива» (Лк 10, 2). Слова Христа пролунали в контексті послання учнів до місійної діяльності. Він висилає не лише апостолів, обирає інших сімдесятьох двох, які ідуть по двоє (Лк 10, 1‑16). Якщо Церква «за своєю природою місійна» (Декрет Ad Gentes, 2), отже, і християнське покликання виростає з досвіду місії.
Чути голос Доброго Пастиря та слідувати за ним означає дозволити Христові нас привабити й вести в покликанні. Дух Святий пробуджує в нас прагнення місії та місійний динамізм, радість і відвагу, що спонукає віддати своє життя у службі для Царства Божого. Присвятити своє життя місії зможемо лише тоді, коли відважимось забути про себе, відсунути власні інтереси на другий план.
Сьогодні, коли вся Церква відзначає 52 Всесвітній день молитви про покликання, хочу особливо замислитися над темою виходу, що, без сумніву, перебуває в центрі кожного покликання. Здійснюючи наш особистий «вихід», ми також відповідаємо на заклик Бога, скерований до нас.
Коли ми чуємо слово «вихід», на думку спадає неймовірна історія любові Бога до Вибраного народу. Бог кличе Мойсея, визволяє синів Ізраїля з неволі фараона, супроводжує в мандрівці до обітованої землі. Книга Вихід — друга книга Святого Письма — розповідає про ці події, які віддзеркалюють також і всю історію спасіння та внутрішній механізм досвіду християнської віри, а саме перехід від неволі старої людини до свободи, яку несе Христос, що здійснюється в нас завдяки вірі у Сина Божого (Еф 4, 22-24). Це справді перехід, у повному розумінні цього слова, подорож, яку кожен християнин і Церква загалом відбуває до Отця.
Фундамент кожного християнського покликання ми віднаходимо у досвіді виходу, що становить частину досвіду віри. Вірити означає виходити поза себе у напрямку Христа, виходити поза власні зони комфорту, залишаючи свої непорушні принципи. Це означає повторити досвід Авраама, який залишив рідну землю та йшов із довірою вперед, знаючи, що Бог вкаже йому дорогу до землі нової. Цей вихід не слід сприймати як нехтування власним життям, своїми почуттями та людською природою загалом. Навпаки, ті, що залишили все для Христа і Його Царства, знайдуть життя в повноті. Ісус каже: «І кожний, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт 19, 29).
Християнське покликання — це передусім покликання до любові. Адже саме любов спонукає нас вийти за межі власних потреб, планів та всього того, з чого ми складаємося. Любов нас децентралізує та спонукає до «тривалого виходу від “я”, зосередженого на собі, до “я”, що через самопожертву дозволяє відкривати себе справжнього» (Deus Caritas Est, 6). Цей досвід веде до зустрічі з собою та з Богом.
Досвід виходу становить парадигму християнського життя; особливим чином його можна вважати парадигмою життя тих, хто обирає служіння Євангелії. Вони запрошені постійно відновлювати прагнення до навернення та уподібнення до Христа. Це динамізм Пасхи, шлях від смерті до життя, те, що ми насправді переживаємо в під час літургії.
Покликання Авраама та Мойсея, подорож Ізраїля пустелею до Обітованої землі, заклик до навернення, скерований пророками, та, врешті, місія Христа, кульмінацією якої стала Його смерть та воскресіння, доводять, що покликання — це діло Бога. Він знаходить нас там, де ми перебуваємо, в нашій конкретній життєві ситуації, рятує від кожної форми рабства, руйнує наші звички і нашу байдужість, підштовхуючи до радості спільноти з Ним та з братами. Отже, відповісти на заклик Бога означає дозволити, щоб Він нас вивів із нашої фальшивої стабільності, допоміг залишити себе самих, наше хибне почуття безпеки, та рушити стежкою, що веде до Христа, який є найважливішою та остаточною метою нашого життя і щастя.
Динаміка виходу реалізується в покликанні кожної людини, а також у місійній діяльності Церкви загалом. Насправді Церква настільки буде вірна вченню свого Учителя, наскільки зуміє стати Церквою, що постійно «виходить», не зосереджуючи уваги на власних структурах і трофеях. Ми маємо стати Церквою «співчутливою», що постійно рухається вперед, шукаючи Божих дітей там, де вони страждають. Адже й Бог виходить до людини у вимірі тринітарної динаміки любові. Бог чує страждання народу і приходить, щоб його звільнити (пор. Вих 3, 7). Це також покликання Церкви: виходити назустріч людству; проголошувати міць Євангелія, що звільнює нас; нести полегшення вбогим; міццю Божої благодаті зцілювати духовні й фізичні рани, від яких страждає сучасна людина.
Дорогі брати і сестри, ця визвольна хода у напрямку Христа і наших ближніх виражає суть того, ким ми є насправді, суть покликання кожної людини та принцип історичного розвитку суспільства загалом. Буде помилкою вважати відповідь на покликання приватною справою кожного, пов’язаною з тимчасовими емоціями або певними внутрішніми переживаннями. Це дуже особливе, конкретне й реальне рішення, що охоплює все наше єство та віддає його на служіння Богові для зростання Царства Божого на землі.
Християнське покликання, що закорінене у спогляданні обличчя Христа і батьківського серця Бога, надихає нас нести Добру Новину про визволення нашим братам і сестрам у Христі, особливо найубогішим. Учень Христа має серце, відкрите на неосяжні горизонти, адже приязнь із Христом не становить утечі від реальності, від життя, від світу. Навпаки, наш зв’язок із Богом — це «місійне сопричастя» (Evangelii Gaudium, 23).
Вихід від власного «я» до Бога і братів сповнює наше життя сенсом та радістю. Саме цю істину сьогодні хочу донести до молодих людей. Молодість і готовність до змін чинить їхні серця відкритими та щедрими у час непевності й турбот про завтрашній день. Проте щоденні клопоти і рутина можуть паралізувати цей ентузіазм, спонукати забути про свої мрії, аж до моменту, коли вони скажуть собі: «Мабуть, не варто дозволити себе втягнути в цю пригоду! Адже Бог, у якого вірують християни, обмежує мою свободу». Дорогі молоді друзі, не бійтеся залишити себе, власні плани та розпочати мандрівку з Господом. Євангеліє —слово визволення — змінює наше життя, щоб учинити його прекраснішим. Як чудово дозволити Богові нас дивувати, приймати Його Слово та ступати слідами Христа, поклоняючись божественній тайні, у щирому служінні ближнім! Ваше життя ставатиме дедалі радіснішим, багатшим та більш насиченим.
Діва Марія, зразок кожного покликання, не боялася відповісти на запрошення Господа. Вона постійно подорожує разом із нами, а одночасно провадить нас у паломництві віри. Зі щедрою відвагою Марія співала пісню радості від того, що забула про себе та довірилась Отцеві у вірі. Звернімося до Неї, щоб ми також могли повністю відкрити план Бога щодо нашого життя, щоб також і в нас зростало бажання виходити до інших, із ніжністю схиляючись над їхніми турботами, як це вчинила Марія (пор. Лк 1, 39). Нехай Діва-Мати оберігає нас та заступається за нас.
Ватикан, 29 березня 2015 р., Вербна Неділя
FRANCISCUS
За матеріалами: vatican.va
Переклад: Юлія Заводовська, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
