Що ближче до лінії фронту, то особливіша ціна стосунків

Під час будь-якої війни люди починають жити іншим життям, заглиблюються у тривогу і ненависть, і саме це руйнує їхній дух. У такий час зростає роль культури, якої люди потребують сильніше, ніж у мирний час. Війна, що триває на сході України, не становить винятку.

Маріанна Кіяновська — українська письменниця, поетеса і перекладач, розповіла про те, як вона та письменниця Галина Крук, приєднавшись до групи харківських волонтерів, здійснили літературну поїздку до зони АТО. Пані Маріанна поділилася своїми враженнями від побаченого та думками з приводу майбутнього Донбасу.

— Чому ви вирішили поїхати у зону АТО? Це рішення було спонтанним чи обдуманим?

— Рішення поїхати в зону АТО виникло з потреби зробити щось посильне, аби допомогти людям, які знаходяться в армії. І воно не було спонтанним.

Уперше я вибралася в зону АТО в грудні 2014 року, але не доїхала туди, бо це було неможливо через обстріли. Тоді група харківських волонтерів (Ольга Різниченко, Вадим Приходченко та інші) разом із поетами (серед яких були, зокрема, Світлана Одинець, Катріна Розкладай, Іван Андрусяк і я) збиралися потрапити до українських батальйонів на передовій, у тому числі — в Щастя. У бусах волонтерів були речі першої необхідності для наших військових, а також «спецзамовлення», які допомагають воювати та виявляти ворога: наприклад, оптичні приціли. Шостого грудня на вулиці стояв 27‑градусний мороз, ми знали, що нашим хлопцям дуже холодно й непросто, адже багато де на передовій, як і в багатьох більш тилових частинах, не було опалення. Наша поїздка збіглася з приїздом на передову Президента Петра Порошенка з нагоди Дня Збройних Сил України. Ця інформація набула розголосу і серед сепаратистів, які відкрили інтенсивний вогонь із «Градів».

Волонтерам порекомендували не ризикувати життям, тому нам довелося розвернутися, трохи не доїхавши до місця призначення. Але оскільки в той час у скрутному становищі були майже всі українські військові, ми вирушили до наших, дислокованих на самісінькому кордоні з Росією, передали їм зібрані харківськими волонтерами, а також привезені нами зі Львова речі.

Хлопці розташувалися в старому піонертаборі, де в принципі не передбачалося опалення, не було навіть батарей. Але була електрика, тому невеликі приміщення в принципі вдавалося нагріти до 5-7 градусів тепла. Я читала вірші в шубі, від холоду боліли пальці; на наш виступ, крім військових, прийшло трохи місцевих, із найближчого села, також і молодь, і мене це майже вразило: люди терпіли страшну холоднечу, щоби слухати поезію.

Крім того, були дві спроби читати вірші пораненим у військових госпіталях. Я від початку розуміла, наскільки це важливо, від початку знала, що буду це робити, щойно випаде нагода.

— Розкажіть детальніше про вашу недавню поїздку. Наскільки це було небезпечно? В якому місці ви були? Як вас сприймали воїни?

— Друга поїздка відбулася у двадцятих числах червня. Ми з Галею Крук прибули до Харкова 21 червня, і ще встигли почитати вірші у Харківському літературному музеї та взяти участь у дискусії, а вночі — о 4 годині 22 червня — виїхали з волонтерами: на нас чекала дорога на передову, зокрема в Мар’їнку. В цей час у Львові тривав фестиваль «ДонКульт», у якому ми з Галею ще встигли взяти участь, а їхали на Донбас — і в цьому відчувалася певна символіка.

Ольга Різниченко і Вадим Приходченко — ядро волонтерської групи, з якою я близько контактую (а з Ольгою і Вадимом ми знайомі вже багато років). Вони регулярно їздять у зону АТО, не рідше ніж раз на 2‑3 тижні, і вони запропонували мені поїхати із ними та почитати вірші воїнам на передовій, бо ж «не хлібом єдиним». Це був великий ризик, про який вони одразу ж попередили, тому запропонували, щоб я запросила ще когось із добрих поетів, за умови, що це не буде мама маленької дитини. До речі, на цій території не працює страхування ані людського життя, ані автомобіля. Усі тверезо оцінювали ситуацію; і тим більше цінно, що на цю поїздку зголосилося декілька наших поетів.

Зі мною поїхала Галина Крук. У зоні АТО ми рухалися за наперед встановленим маршрутом — це понад 10 великих та відомих «пунктів» на кшталт Мар’їнки, і деяка кількість маленьких. На передовій ми їхали в бронежилетах, доїжджали навіть до хлопців із «землянок», волонтери залишали їм їхні замовлення, а ми були готові читати поезію і для 5‑‑7 чоловік, їхали заради цього.

Я в принципі не сумнівалися, що такі речі — дуже потрібні; але досвід цієї поїздки показав, що ця справа ще важливіша, ніж ми уявляли. Слухаючи вірші, військові отримували щось дуже важливе, що дозволяє відчувати себе людиною. Бо одна справа, коли батальйон має комфортну локацію та нормальний побут, коли бійці виїжджають на кілька днів для виконання бойових завдань, а тоді повертаються в людські умови, з чистою постіллю, душем, телевізором, Інтернетом; і зовсім інша — коли військові просто окопані в землі або живуть у непристосованих приміщеннях, маючи лише дах над головою. І так — десять місяців. У це навіть важко повірити; але ми там були, ми це бачили.

Коли ми починали читати, то боялися, що цим людям буде не до поезії. Але іноді головне — нагодувати, а іноді важливіше — дати відчути свою гідність.

Наші з Галею вірші, як виявилося, взаємодоповнюються. Крім того, з нами зголосився їхати бард із Хмельницького, Ігор Білий. Вражає, що деякі вірші Галини Крук були написані десь за п’ять-шість років до нинішніх подій, але звучать так, ніби написані саме зараз — і саме про ці події. Хлопці так їх і сприймали, зі сльозами на очах: було видно, що відбувається певний обмін чимось найважливішим, що поезія ніби проходить крізь шкіру. Для мене це було несподіванкою, бо і її, і моя поезія — радше складна, ніж легка до сприйняття. Але військові вловлювали послання на рівні емоцій, енергії.

У нас був графік поїздки, повністю пристосований до потреб волонтерів, військові не були попереджені про барда і поетес. Тому ми нічого не нав’язували, питали, чи наш виступ буде доречним, чи хлопці справді хочуть, щоби їм читати вірші. Вражаюче, але кожного разу, навіть коли це було для нас шосте читання підряд, виникав момент взаємного трепету. До того в мене було не так багато виступів із таким глибоким взаємним контактом.

Під час нашої поїздки спрацювало «сарафанне радіо», всі дізналися про нас і про наші вірші. Однак ми не мали змоги охопити виступами цілу передову. Ті, до кого ми не потрапили, дуже кликали нас до себе в наступний приїзд. Через це виникла ідея: на день Незалежності сформувати групи митців, які готові будуть поїхати, які захочуть виступати для солдатів, щоб охопити майже всю лінію фронту.

Що ближче до лінії фронту, то особливіша ціна стосунків, сердечності, приязні. Нас усі сприймали дуже добре.

— Уже понад два роки Україна переживає значні події у своїй історії. Як ці події переживають митці, зокрема Ви? Всі ці події якось позначилися на Вашій творчості?

— Звісно, я на все це реагую. Але це не означає, що я щовечора пишу вірші про війну. Є певні речі, про які ти думаєш, тримаєш їх у голові, а потім відтворюєш — не завжди буквально. Бо війну можна показати через мирне життя, через зламану ляльку дитини, наприклад.

Зараз у мене є чотири цикли віршів, які пов’язані з війною. А до того написалася книга віршів, присвячених подіям Майдану. Я багато разів читала деякі з них, але саму книгу наразі публікувати не хочу, бо в цьому було би забагато кон’юнктури.

Свої вірші про війну з окремих циклів я читала військовим. Але поки триває ця війна, все це ще занадто живе, болісне. Мені здається, що зараз правильна форма подачі віршів про війну — безпосередній контакт зі слухачем, коли читання вірша — як пісня, коли на поверхні — лише почуття. Вірші про війну — так чи інакше, пристановище агресії, і вона застигає, коли бачиш вірші на папері. Ці вірші потребують присутності автора, контакту очима, емоції вивільнення.

Може, я зроблю колись підбірку відео, де я читаю ці свої вірші; але зараз я воліла би бачити тих, для кого читаю.

Зараз я відчула крихкість великого і надійність малих речей. Треба зрозуміти, наскільки ця війна тотальна. Вона може зачепити кого завгодно. Особливим місцем і світом стає родина — хлопці на війні тужать якраз за нею. Вражає, як швидко зближуються люди на лінії фронту. І насправді я намагаюся зараз читати і писати вірші не про війну, а про любов, щоби примножувалася не ненависть, а надія.

— Нещодавно Ви взяли участь у літературному фестивалі «ДонКульт», присвяченому культурі Донбасу. Що змусило вас взяти участь у цьому фестивалі? Який досвід Ви з нього винесли?

— Ідея «ДонКульту» належить Любові Якимчук, вона поетеса з Луганська, зараз живе у Києві. Сама я кілька разів їздила на Донбас, і я його знаю — принаймні, так, як може знати Донбас людина зі Львова. Мене туди завжди тягнуло. Навіть коли був всеукраїнський письменницький тур літературної премії «Великий їжак», ми вважали обов’язковим відвідати Донбас: приїхали до Донецька, були в Макїївці, мали виступи у звичайних школах, навіть із російською мовою навчання, залишили там дуже багато книжок сучасних україномовних дитячих авторів. А кожна поїздка — це люди. Загалом я знаю багатьох людей із Донбасу. І це не просто хтось, із ким вітаєшся на вулицях міста: я справді добре знаю донеччан, із деким давно спілкуюся, з кількома людьми — близько дружу. Я вважала і вважаю, що Донецьк — це Україна. Володимир Рафєєнко, російськомовний прозаїк із Донецька, в недавньому інтерв’ю сказав: «Потрібно боротися за серця людей». Цей момент було проґавлено. Не було ніякої української пропаганди (в хорошому сенсі цього слова), тому на Донбасі спрацювала пропаганда російська.

Донбас — це інший тип міста, ніж Львів і Київ. Наприклад, Львів — це місто, де мало промисловості й багато культури. Тому львів’ян дуже важко «перевербувати»: вони мають високий рівень розуміння своєї ідентичності. Так, вірмени залишаються нащадками вірмен, євреї — євреїв, поляки — поляків, хоча їхні предки могли приїхати до Львова триста років тому.

Донецьк підкреслював, що він багатокультурний та багатонаціональний, але насправді цього не було. Бо люди в Донецьку зосереджувалися навколо підприємств, і це лишилося досі.

У Донецьку головною складовою ідентичності було те, де ти працюєш, і тільки потім — якої ти національності. Шахта-така-то, така-то зміна — це на Донбасі зрозуміло всім. Мама грекиня, тато поляк — це надто складно, тим більше, що однаково всі розмовляють російською. Культура для Донбасу — це відпочити після важкої роботи. Тому там так багато телевізора. З іншого боку — хороший джаз, світового рівня школи бального і спортивного танцю. Це культура високого рівня, але інша, ніж та, з якою пов’язана книжка. Для людини, яка танцює, питання про рідну мову тата-татарина — не принципове. Звісно, я дуже спрощую. Але Україна навіть не намагалася якось скоригувати те, що люди Донбасу вибудовували свою ідентичність довкола шахт, заводів, місцевостей, що вони любили свій краєвид із горами-териконами — і ніколи не бачили ні Києва, ні Львова, не уявляли собі ні подільських пагорбів, ні Карпат. Україна винна в тому, що Донбас не пізнав, не полюбив Україну. Більше того, всі дії клану Януковича, ще навіть за часів його прем’єрства, спрямовувалися на культурну і світоглядну ізоляцію Донбасу.

І коли почала форсуватися проросійська пропаганда, тамтешні люди дали себе за цим повести. Але більшість людей не підключалися до провокацій, вони просто вичікували, не були такими активними, як у Харкові. При тому не можна забувати про багатотисячні, до десяти тисяч, березневі та квітневі проукраїнські демонстрації мешканців Донецька. І це всі мають зрозуміти. Люди Донбасу — це наші співвітчизники, ми з ними мусимо навчитися співіснування в одній державі. Мусимо прийняти їх, якими вони є. І зробити так, щоб вони прийняли нас, якими ми є. Якби я мала голос і силу бути почутою, я би закликала Україну і Донбас до взаємного покаяння одних перед одними, бо вина в тому, що діється зараз на Донбасі, є з обох сторін. Хай тільки закінчиться це жахливе кровопролиття — нам мусить вистачити сили, волі й терпіння на багато малих, може невидимих справ, на налагодження розірваних і встановлення нових контактів, на взаємне загоювання ран.

— Сьогодні все ще лунають думки про те, що Україні варто відмовитися від Донбасу, на певний час або назавжди, — через те, що багато людей там не хочуть України. Чи варто це зробити?

— Я скажу вам річ, яка вас, напевно, здивує. Якщо в перше-ліпше карпатське село поставити зомбоящик із російською пропагандою, то це село через рік не захоче України. Російська пропаганда справді зомбує, вона застосовує суперсучасні технології промивання мізків. Сучасний Донбас — жертва проросійського телебачення. У певному сенсі, якщо ти не розумієш, що таке пропаганда, то не розумієш, що таке Донбас.

Історично Донбас — це степи, які контролювалися козаками. Донеччина, Луганщина — це український степ із хуторами і зимівниками, хоча й він був картографований доволі пізно. Ці землі такі ж українські, як Кіровоградщина, Дніпропетровщина. Це повністю наша земля.

Неукраїнськість місцевого населення — це міф. Кожен, хто посилається на антиукраїнську статистику, вдається до певних маніпуляцій. Антиукраїнські настрої на Донбасі — в певному сенсі норма. Доведено, що середній показник незгодних за будь-якого опитування — 15-20 відсотків. Це закладено еволюцією: деяка частина групи мусить думати інакше і не йти за всіма. Інакше люди би не вижили.

Ті, хто кажуть, що Донецьк — це інші люди, або недалекоглядні або ті, хто підпав під пропаганду. Всі ми інакші люди.

Тут нема питання, чи зможе Україна жити без Донбасу, бо Україна може жити і без Львова, і без Чернівців, і без Ужгорода, і без Харкова і Одеси; але коли ми втратимо Донбас і скажемо собі, що «нехай собі», то це відчинить скриньку Пандори. Ми ніколи не зцілимося від цієї травми, саме тому, що настільки тяжкі травми навіть не проговорюються. Згадаймо, наприклад, травму Волинської різні, травму Чорнобиля: ми дуже самозаглиблено це витісняємо, активно про це мовчимо.

Я стою на тій позиції, що ціла Україна зараз повинна працювати на те, що не тільки територія Донбасу має повернутися до України: емоційно, ціннісно до України мють повернутися щонайменше десять мільйонів людей, жителі Донбасу, Криму, навіть так звана «вата» (до речі, я ніколи не вживаю цього слова, воно гидке і неточне). І я вже про це говорила: маємо прийти до взаємного покаяння і вибачення. Про біль не можна мовчати.

Марія Сартанія, Galnet