Визнання помилок — обов’язкове для розвитку духовного життя. Приклад дав Папа Франциск під час прес-конференції на борту літака.
«Це моя помилка», — сказав Франциск під час зворотного шляху з Південної Америки до Ватикану. Папські прес-конференції на борту літака стали за цей час окремим видом — живим прикладом «нової євангелізації», — від якого журналісти постійно очікують нових сенсацій. Коментар Франциска «хто я такий, щоб осуджувати?», сказаний свого часу про геїв, пролунав саме під час однієї з таких зустрічей.
Визнання Папи, що він припустився помилки, було вражаючим. Репортер запитав його, чому він не говорить частіше про середній клас (на відміну від частих висловлювань про переступи багатих чи права бідних).
Для багатьох відповідь Франциска була геть не такою, як очікувалося, тобто не оборона, відмовки або утримання від коментаря. Замість цього під час інтерв’ю Папа сказав: «Дуже дякую. Це дуже цінне зауваження, дякую. Ти маєш рацію. Це моя помилка, що я про це не думав. Прокоментую це, але не для того, щоб виправдатися. Ти маєш рацію. Я повинен подумати».
Публічне зізнання високопосадової особи у помилці підкріплює на дусі. Зрештою, це робили й попередники цього Папи, як і, очевидно, сам Франциск. В інтерв’ю для «America Magazine» 2013 року, проведеному одразу після обрання, він із жалем згадував той час, коли був єзуїтським провінціалом чи місцевим настоятелем в Аргентині, говорячи про свої помилки детально: «На початку моє єзуїтське правлення мало багато вад. (…) Мій авторитарний і несподіваний спосіб ухвалювати рішення до мене до серйозних проблем».
Визнай помилку
Зізнаватися у помилках для християн обов’язково треба. Чому? З багатьох причин.
По-перше, ми повинні перепрошувати за гріхи, які у певному сенсі також є помилками. Вочевидь, потрібно відрізняти те, що «помилкове», від того, що «грішне». Папа не «згрішив», коли не згадував у своїх промовах і проповідях про середній клас. Але у багатьох випадках зробити помилку водночас означає скоїти гріх. Тому католицька теологія підкреслює потребу чесного визнання гріхів, прагнення, щоб їх було відпущено, і відпокутування за них.
Ми повинні зізнаватися у помилках як на рівні одиниць, так і на рівні спільнот. Приклад «спільнотного» визнання помилок було https://credo.pro/2015/07/137972 перепрошення Папи «за тяжкі гріхи» та злочини, яких Церква припустилася щодо індіанців в колоніальну епоху.
По-друге, визнавати помилки це просто-таки спасительне нагадування, що ми не досконалі. Особливо для тих, хто виконує керівні ролі, кому часто підпорядковуються інші люди, в кого шукають проводу і ким захоплюються або навіть прославляють — для них спокуса возвеличення може бути небезпечно сильна (зрештою, до Папи звертаються «Ваша Святосте»).
Визнати помилку — прекрасний шлях до того, щоби ставати смиренним і полишити тенденцію возвеличуватися, або навіть і спокусу «спасительства». Як каже мій духовний керівник, «є Добра Новина і є Краща Новина. Добра каже нам про те, що Спаситель існує. Краща — що це не ти». Спокуса вознестися і «стати спасителем» це пастки в духовному житті, оскільки, з одного боку, кажуть, що ти не потребуєш Бога, а з іншого — що ти сам Ним є.
По-третє, визнання, що ти можеш зробити щось краще, має і свій практичний аспект. Відкрито вислухати критику, як це зробив Папа, зміна напрямку і впорядкування справ наново — це прекрасна стратегія у керуванні. Вона допомагає тобі (і твоїй організації) уникнути осміювання. Протилежною стратегією було би заперечення, що потребуєш критики, а це провадить до затверділості твоїх поглядів та їх банальності.
Звідки походить готовність Папи визнавати, що він потребує зміни курсу? Чималу роль може відігравати його єзуїтське минуле (б’юся об заклад, ви знали, що я це скажу).
Святий покровитель Плану Б
Святого Ігнатія Лойолу, засновника єзуїтів, інколи описують як «святого покровителя Плану Б». Якщо хоч трохи ознайомитися з його життям, то побачиш постійне визнавання помилок, роздуми та зміну планів і визначення цілей наново. Святий Ігнатій робив це без відчуття, що він (а) розчарувався чи (б) розчарувався у розпізнаванні волі Божої.
Наприклад, як юнак, зростаючи у Країні Басків (нинішня Іспанія), Ігнатій мав величезне прагнення стати лицарем. Розпочавши здійснювати свій план, він сперш служить як зброєносець, а потім як лицар місцевого володаря. Все йому здавалося ясним — аж до часу битви під Пампелуною 1521 року, коли гарматне ядро потрощило йому ногу. Він був змушений відновлювати сили у замку своїх родичів. І що тепер? Нічого особливого — зміна плану на План Б, хоча Ігнатій поняття не мав, що це мало би принести.
За деякий час План Б став зрозумілим. Протягом лікування Ігнатій читав багато книжок про святих і про життя Христа, й вони збудили у ньому прагнення цих святих наслідувати. Тоді він розпочав шлях навернення, покинувши мрії про лицарство, і опинився у малій печері в Манресі. Там він отримав багато містичного досвіду, який надав йому певності, що його вибір правильний.
У Манресі Ігнатій пізнав, що найкращий шлях до пізнання Бога це суворе життя. Він став чинити багато умертвлень у розумінні дієт і строгості до себе. Зрештою, однак, дійшов висновку, що вчинив помилку, бо таким шляхом тільки нищив своє здоров’я. Отож настав час для чергової зміни. Цього разу План Б означав для нього турботу про належний фізичний стан. Цей урок також мав свої наслідки для спільноти: Ігнатій запровадив шерег вказівок до єзуїтських Конституцій, аби брати дбали про своє здоров’я.
План Б чогось його навчив. Коли св. Франциску з Ассизі повідомили про його проблеми з очима, через те що він часто плакав на молитві, лікарі йому сказали перестати плакати. Але він не перестав, бо волів краще осліпнути, ніж відмовитися від духовної потіхи. З іншого боку, коли Ігнатій мав ту саму проблему, а лікарі йому сказали перестати плакати під час Святих Мес, то він перестав. Він не боявся змін і не боявся робити щось інакше, ніж досі.
У наступній частині життя Ігнатій дав найбільш вражаючий приклад зміни курсу. Він вирішив, що вибереться на паломництво до Святої Землі. Після численних тяжких пригод він потрапив туди тільки для того, аби почути від францисканців, що залишитися там буде для нього надто небезпечно, і що він мусить повернутися. Ігнатій відповів, що поїде тільки тоді, коли йому це накажуть під страхом гріха. Йому наказали. Таким чином визначився наступний План Б, який означав повернення додому.
Ну і сам Ігнатій хотів бути лише звичайним членом Товариства Ісусового, йти туди, де буде потреба, так само, як усі решта. Тут його застав наступний План Б: Ігнатія обрали Генеральним настоятелем Товариства, і він мусив керувати ним та провести решту життя в Римі.
Ствердження «це моя помилка» та відкриття на нові способи діяльності — це нічого дивного для єзуїтів, бо вони би не були там, де є, без численних змін, крізь які пройшов св. Ігнатій Лойола у своєму житті. Без уміння визнавати роблене неправильно і змінювати напрям Ігнатій був би скромним працівником у Святій Землі й ніколи не заснував биТовариства.
А ми би напевно мали не такого Папу.
Джеймс Мартін SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
