Надзвичайно цікава тема останнього часу — нова поліція. А що це таке? О, вони ввічливі? Як приємно. Але трошки… як у кіно. Невже їх у Голлівуді понабирали? Часопис CREDO вирішив запитати про це самих поліцейських.
Подолянка за походженням, нині киянка Лілія Блажеєва доводить всією собою, що нам і Голлівудів не треба. Ми й самі такі! І здатні, і беручкі, і гарні…
— Надзвичайно приємно було дізнатися, що в новій київській поліції служить моя землячка з Поділля, «порядна католичка», як то кажуть… Як саме складалося Ваше життя?
— Народилась я у селі Голозубинцях Дунаєвецького району, що на Хмельниччині. На Поділлі досить багато храмів, люди релігійніші й привітніші, ніж у тому ж Києві. Не вирости релігійною в такому місці — таки важкувато, тим паче, якщо ти католик — християнському вихованню при храмах і в сім’ях надають великого значення. Я змалку дивилась на те, як молиться бабуся, і мені було цікаво; з’являлися перші уявлення про Бога; тітка завжди водила мене з собою на хор (мама у час мого дошкільного віку часто хворіла), та й читати я любила: Біблія для дітей завжди викликала цікавість. Тож віросповідання я переймала змалку. Пройшла вісім років катехиз при храмі, і до кінця школи вже з храму «не вилазила». Відвідувала багато різних реколекцій і оаз, що допомогло зміцнити віру і тримало її живою навіть в університеті.
— А що в університеті? Чим це було таке особливе?
— На другому курсі університету я мешкала в кімнаті з двома дівчатами з протестантських церковних спільнот. Як і більшість, про католицьку віру вони мало знали, тож часто ставили провокаційні запитання про наші традиції, вірування тощо. Я зрозуміла, що в деяких питаннях не компетентна (а говорити про те, про що знаю не більше, ніж кішка про тригонометрію, не хотілось би), тому вирішила вступити до католицького навчального закладу, аби поглибити знання про свою ж Церкву. Між УКУ, Городоцьким інститутом та Інститутом релігійних наук ім. Томи Аквінського в Києві обрала останній, за рекомендаціями знайомих, які вже в ньому навчалися, — і досі не жалкую. Їздити за студентським квитком до Києва було недорого і швидко, тож я стала навчатись у двох вишах одночасно, а по закінченні Хмельницького національного університету переїхала шукати роботу і завершувати навчання в столицю.
— Останні часи у нашій столиці були вельми непрості… Як розвивався Ваш досвід свідомої громадянської позиції?
— Знову ж таки, громадянська позиція тісно переплітається з католицьким і батьківським вихованням. Якщо брати саме теперішню мою позицію, то вона формувалася ще в школі, а сучасного вигляду набула після Інституту релігійних наук та подій на Майдані. Суть її можна висловити двома тезами: «Кожну зміну починай із себе» та «Всі люди добрі, але через свою гріховність можуть робити злі справи» (останнє почула від когось із викладачів в ІРН). Таке мислення дуже сильно допомагає в роботі й повсякденні. Особливо християнська позиція, що особа та її вчинок — речі різні, а отже, не треба судити когось за його вчинком. Це схоже на обов’язки патрульного: до кожного, навіть злочинця, ставитися з повагою, бо це теж особистість, нехай навіть на неправильному шляху.
Що ж до моєї участі в подіях на Майдані чи акції протесту проти законів 16 січня у Хмельницькому — це було тільки вираження моєї громадянської позиції. Хто, коли не я, правда ж? Якщо зміна починається з мене, то я не маю права мовчати, коли бачу несправедливість. А політичних уподобань не маю.
Волонтер-медик на Майдані
— Чим для Вас був Майдан?
— Це був досвід чудес. Досвід Божої присутності. Досвід єднання з такими ж людьми, яким не байдуже, особливо в допомозі при медпункті. Звісно, були там і не дуже приємні люди, і різні ситуації траплялися — про це судити не маю права, не все-бо мені відомо. Але після Майдану з’явилось чітке усвідомлення, що кожен може творити історію, що кожен важливий для змін, хоча цього й і не усвідомлює. І, звісно, зміни починаються з нас. Ще деякий час по тому я «відходила» — розуміння невиправданої жорстокості й того, що кожен із нас був під прицілом, залишило свою частку негативу. Допомагали «відійти» друзі та родичі, які після всього почали мене підтримувати як людину з активною життєвою позицією (до того вони не вірили у можливість змін). Кажуть, що, коли ми діємо, то змінюємось самі — і ще п’ятьох довкола себе. Христос змінив життя мільярдів. У моєму випадку, змінилися погляди членів моєї сім’ї та мого друга. Сподіваюся, що мій теперішній досвід і ті зміни, через які я проходжу, теж стануть для когось гідним прикладом.
Хмельницький, акція протесту після ухвалення диктаторських «законів 16 січня»
— Що для Вас Україна, якою Ви її сприймаєте і якою хочете бачити?
— Для мене Україна — це місце, де я можу бути собою і реалізувати себе, моя батьківщина. Хочу, щоб вона процвітала самостійно, щоби люди в ній трудилися на благо суспільства, а не суто за гроші. І, звісно, щоб була мирна і сповнена віри.
— Дякую. А що означає піти у поліцію?
— Для мене особисто, це — реалізація давньої мрії. Я завжди мала потяг до такого роду роботи. Хотіла стати міліціонером, але батьки відмовили: сказали, що з моїм «не беру, не даю» мене вб’ють за першої ж нагоди (усміхається). Хотіла вступити у військове училище на військового перекладача або щось схоже — однак без хабаря чи знайомих це зробити виявилося майже неможливо. Тоді я вирішила піти на цивільну спеціальність і повернутися до цього на військовій кафедрі, але тягнути її плюс два університети виявилось штукою нереальною, тож я відмовилася.
Почула про поліцію і одразу захотіла подати документи. В той же час я готувала документи на візу — хотіла відвідати старого друга в США, а співбесіду призначила на 8 січня. Молилась і просила Бога, щоб вирішив усе так, як хоче Він. Я дуже хотіла відвідати друга, але тоді не могла б подати документів на патрульного. Коли вже в посольстві почула відмову (вмотивовану відсутністю державної роботи, а лиш приватного репетиторства), то всміхнулася: думаю, я перша, кого консул побачив щасливою після відмови. Далі я за день чи два подала анкету, пройшла всі етапи співбесіди і почала навчатись. Рідним не казала, щоб не хвилювалися ще під час навчання. Сестра дізналася першою — помогла мені з документами.
— Як дівчині йти в поліцію, як це сприймається?
— Насправді, дівчиною в поліції бути важче, але можливо. Дівчатам легше даються справи, де необхідна робота з дітьми чи жінками, дівчата краще заспокоюють, але і сприймаються вони як щось інорідне. Колеги, звісно, сприймають адекватно, а часом і самі просять на підсилення дівчинку в напарники — щоб не так сумно було, а ось прості громадяни сприймають по-різному. Був у моїй практиці випадок, коли жінка напідпитку випитувала в мене, чому я, будучи дівчиною, пішла в поліцію, на її думку, «ганьбити Україну» (ніби поліції більш зайнятись нема чим), а не зацікавилася «кориснішими справами» — наприклад, вагітністю та утриманням чоловіка. Насправді, думки в цьому питання розходяться; але більшість однозначно підтримує. Нам, звісно, трішки важче було не відставати від хлопців на заняттях із фізичної підготовки, але з часом ми увійшли в темп — вимоги ж до всіх однакові, навчилися приблизно на одному рівні. Найважче рідним і близьким. Постійно бояться, що хтось мене покалічить, що не зможу сама захиститись, і у всіх дівчат так.
Дещо важче буває у тому розумінні, що чоловіки, молоді й середнього віку, пропонують знайомства і дивляться на нас просто як на «дєвушек». Однак дівчата суворіші у разі правопорушень, тож за фразою-двома ці молодики починають розуміти, що ми не просто так носимо форму, аби подефілювати містом і пофотографуватися, а що ми — компетентні працівники. Одна наша американська колега, яка провадила розбір помилок за підсумками першого тижня роботи, сказала: «Може, я й не така сильна, але несамовита (crazy)». Думаю, ця фраза пасує і мені.
— Що означає бути католичкою на роботі в поліції?
— Це питання дуже цікаве. Одразу скажу, що серед усіх, хто навчався, католиків дуже мало. У моїй групі я була одна. Зважаючи на те, що у кожного свій погляд на моральність, питань виникало багато, особливо тоді, коли під час якихось жартів порушувалося теми моральності чи віросповідання. Хоч як дивно, але найбільшу підтримку в таких питаннях я діставала від колеги-мусульманина.
Одного разу мене викликали на розмову із психологом. Я не знала, що думати, бо ніби нічого не зробила не так. Виявилося, що під час анонімного опитування кілька колег відзначили мою релігійність. Я не знаю, чи як позитивне, чи як негативне явище, — може, переживали, що з такими моральними засадами мені буде тяжко працювати в органах, — але розмова з психологом виявилася дуже приємною. Я їй пояснила, що основи моєї віри не заважають мені працювати полісменом і стояти на захисті людей, ба навпаки: заохочують допомагати всім. Зараз уже минуло кілька тижнів служби, а моя совість не заїкнулась, що щось не так, ще жодного разу. Насправді все навпаки. Навчання в інституті св. Томи і певні морально-релігійні переконання допомагають мені працювати з різними людьми. Особливо часто використовую в роботі згаданий другий принцип: «Усі люди добрі, але через свою гріховність можуть робити злі справи» — це допомагає однаково ставитися до різних категорій людей і розуміти людину навіть у кризовій ситуації, не переймаючи на себе її емоційного чи психологічного стану. І науку, яку я здобула на курсах сімейного консультування (ще не закінчила, навчаюся), — вона чималою мірою стосувалася психології людини і допомагає заспокоювати тих, хто негативно чи просто емоційно реагує на появу поліцейського, на певні події чи злочини тощо.
«Це я перекладала о. Майкла Дібба про Церкву в ООН, після пар, коли навчалась на патрульного в НАВС. Отці-домініканці попросили, і я одразу після занять, ще в навчальній формі, вирушила на переклад».
— Чи сприймаєте Ви нову київську поліцію як уособлення позитивних змін у державі, де мало що змінюється, а людям треба бачити якусь гарну картинку?
— Ось це — важке питання. З одного боку, ми, як першопроходці нової реформи, для багатьох (не покривлю словом, якщо скажу «для більшості») становимо приклад того, що зміни можливі — і, якщо брати досвід перших днів роботи, вони таки очевидні: патруль реагує швидше, якісніше, немає тієї ж корупції. У деяких справах (наприклад, оформленні ДТП) помітно, що бракує досвіду — але краще рік помилок, аніж 50 років диверсії, а досвід приходить із часом.
Рим не один день будувався, все діється поступово. Іноді це викликає обурення довколишніх. Була ситуація, коли нас викликали на хуліганство — хлопець намагався побити свою вагітну дівчину. Патруль по приїзді став діяти за встановленим алгоритмом дій: спочатку ввічливо попросив припинити протиправні дії, потім повторював свої вимоги, а коли правопорушник не послухав — використали силу, щоби пов’язати його і доставити в райвідділок. Але «глядачі», які звикли до того, що міліція хуліганів одразу била в дихало і не церемонилася, звинувачували нас, що патрульні діяли надто м’яко. Ці люди зневажливо кидали: «Де вас набрали», або «Чого вас тільки вчать», забуваючи, що навіть правопорушник має власну і невід’ємну людську гідність і свободу, на яку ми можемо посягати лише у випадках, визначених законом. Інколи просять виконати те, що від нас не залежить: одразу посадити людину за ґрати; винести вирок, який не входить до нашої компетенції; конфіскувати приватні речі, які не несуть загрози абощо.
Так само, негативну реакцію чуємо від самих правопорушників, особливо якщо це стосується паркування у невстановлених місцях, розпивання алкогольних напоїв чи куріння в заборонених місцях. На жаль, для нашого суспільства ці правопорушення стали такими звичними, що часто на них просто не зважають, а намагання пояснити неправомірність дій викликає подив, шок та обурення. Дуже важко пояснити людині, що своїм розпиванням пива у парку на лавочці, навіть якщо «нікого не чіпає», вона скоює злочин проти громадської моралі, — бо громадська мораль здається чимось таким дивним і чужоземним, що не потребує захисту. Аналогічно тяжко пояснити людям, що палити на зупинці не можна, бо там багато людей, і комусь може заважати — на жаль, навіть ті, кому це заважає, радше залишаються пасивними курцями, аніж вимагатимуть дотримання свого права дихати чистим повітрям. Усі хочуть змін, але ніхто не хоче починати з себе. А без реакції громадськості ми мало що можемо зробити — то від їхніх заяв, від їхнього реагування залежить і те, як швидко ми зможемо внести зміни в наше суспільство.
На щастя, люди таки починають більше довіряти поліції. Збільшилася кількість викликів, кияни позитивно реагують, коли ми проходимо/проїжджаємо обік, і навіть інколи вітають, бажають хорошої служби тощо. Це найбільше мотивує виконувати свою роботу добре.
— Ну добре. Але напевно ключовим завданням поліції не є «бути гарною картинкою»…
— Основне завдання поліції — дотримуватися верховенства права, захищати права та свободи людини і громадянина. Якщо описати окремі основні дії, то це: реагувати на виклики, припиняти правопорушення, відбирати пояснення і заяви від потерпілих і передавати їх у відповідні органи, складати протоколи, охороняти місце події, за необхідності — затримувати правопорушників і доставляти їх до відділків органів внутрішніх справ та інше. Детальніше про те, за якими статтями поліція працює, можна прочитати у ст. 222 і 255 КУпАП, а як вона працює — у законі про поліцію, коли він набере чинності.
Поліція — не каральний орган; це орган, призначений для того, щоб запобігати правопорушенням і по змозі припиняти їх, при цьому не зачіпаючи честі й гідності кожної людини.
— А що робити, коли отакенний бугай буде противитися закону — його ж треба якось скрутити?..
— Так, у випадках, передбачених законом, можна людину затримати — як Ви сказали, «скрутити бугая». Для цього існують визначені законом спецзасоби, які можна використовувати тільки у випадках, коли інші засоби не діють.
— Чи будуть ощасливлені новою поліцією інші міста України?
— Так, це передбачається, поступово. Першим (що логічно) був Київ, потім — Одеса, Львів і Харків, а далі — як анонсують МВС і пані Згуладзе. Здається, Хмельницький, Луцьк, Миколаїв і Дніпропетровськ наступні.
— Хто Ваш улюблений святий?
— Жанна Д’Арк. Просто вона — жінка-воїн, якою я завжди бачила себе. Під час миропомазання я майже не замислювалася про те, яку святу обирати за покровительку: вона була перша в черзі.
— Дякую за розмову, і хорошої служби!
«Ляля Ліля»
Присяга
фінансово.
Щиро дякуємо!
