Аналітика

Лекція у Могилянці: релігія повертається в Європу

14 Серпня 2015, 08:49 2926
Evart_van_de_Poll

До уваги читачів представляємо відкриту лекцію професора Еверта ван де Пола «Роль християнських церков у секулярно-мультирелігійній Європі», прочитану 16 квітня 2015 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Мета лекції — дослідження процесів секуляризації у Західній Європі, тлумачення сутності поняття секулярного і постсекулярного суспільства, визначення ролі християнства у цих процесах.

Говорячи про секуляризацію суспільства, необхідно розтлумачити сам термін «секуляризація». Під ним мається на увазі відокремлення держави від Церкви, та рідко хто замислюється, що історія людства не знала такого поняття раніше. Тому, природньо, виникає питання: що спонукало до його появи? Коротка історична довідка свідчить, що ідею секуляризації використовували комуністи в Радянському Союзі, які запозичили її з епохи Просвітництва, а філософи епохи Просвітництва запозичили її від баптистських пасторів XVIII століття, які страждали від [традиційної] Церкви, що була тісно пов’язана з державою. Внаслідок такого становища було розвинуто ідею, що Церква повинна бути відокремлена від держави.

Термін «секуляризація» вживають ще в одному значенні: коли мають на увазі секуляризацію публічної сфери суспільства. І часом під цим розуміють втрату ролі та значення Церкви, коли держава переймає на себе обов’язки, які раніше їй не належали.

Існує ще одне визначення: «секуляризація населення». Під ним зазвичай розуміють спад релігійної практики, зниження кількості членів Церкви, а також зменшення християнського впливу, християнських цінностей і певних норм. Тобто, іншими словами, поняття «секуляризація населення» тлумачать як бажання людей жити так, ніби Бога не існує. Французький філософ Поль Сартр свого часу сказав: «Якщо Бог не існує, тоді все дозволено». Вседозволеність як наслідок такого погляду ми спостерігаємо сьогодні. Бо коли немає того, хто говорить, що правильно, а що неправильно, тоді сама людина стає собі мірилом і вирішує, що правильно, а що ні, і чи узгоджувати з іншими людьми ті закони, за якими вона хоче жити.

Ці поняття секуляризації існують у суспільстві, та необхідно зауважити, що секуляризація — це те, що виникло в Європі і поширилося на інші континенти, але ніде воно не настільки поширене, як у Європі.

Європейські науковці розвинули так звану «класичну теорію секуляризації». Вона твердить: «Що більше розвивається людство, то менша потреба в релігії». Ця теорія певною мірою розкинулася на підставі досвіду того, що люди бачили, спостерігали в Європі. Відомий соціолог Макс Вебер був її прихильником. Комуністи теж не оминули увагою теорію секуляризації. Її суть проста: «Що інтенсивніше відбувається процес модернізації, що більше у нас з’являється нових технологій, що більше ми маємо наукових пояснень світу, що більше ми маємо доступу до ліків чи соціальних програм, то менше люди ходять до церкви». Тому, якщо хочеш вилучити релігію, треба пропонувати заміну: технологію, прогрес, науку тощо.

Ще існує певна предикативна сторона секуляризації. Науковці, які вивчали ситуацію в Європі, передбачили таке: «Секуляризація продовжуватиметься надалі й пошириться по цілому світі. Що більше люди отримують доступ до технологій, то більше порожнітимуть церкви». У 1960‑х роках ця теорія стає особливо популярною, панівною в усіх університетах. Як приклад, одне з містечок, що будувалося в Голландії, де архітектори у планах не передбачали місця для розташування церков, маючи переконання, що за 10-20 років в них не буде потреби. Церква, навіть як архітектурна будівля, вважалася ознакою минулого, тому було заборонено будівництво куполів чи інших культових надбудов. Церкви споруджувалися у формі світської будівлі. Цей приклад показує, як застосовувалась вищезгадана теорія на практиці.

Та з часом виявилося, що ця теорія не всюди працює. Якщо сьогодні відвідати Корею чи Китай, чи Індію, чи Бразилію, чи Канаду, чи навіть Сполучені Штати Америки, то ми побачимо, що ці досить модернізовані країни мають багато церков і будують нові. Загалом скидається на те, що ця теорія не дуже працює поза межами Європи. І тоді, в дев’яностих роках, соціологи розвинули ще одну теорію, назвавши її «Європа як виняток», — тобто ця теорія працює тільки для Європи.

Але якщо ми проведемо дослідження, що відбувається в нашому суспільстві, то можна поставити наступне запитання: «Чи воно насправді працює? Чи справді майбутнє Західної Європи — це секулярність без релігії? Чи таки можливо, що наше майбутнє все ж включає в себе релігійність?”

У соціології релігії інколи не знають, як правильно відповісти на це питання, і на сьогодні воно відкрите. Впевненість, що релігія просто зникне, — розсіюється.

Даючи відповідь на це питання, буде доцільним розглянути у темі секуляризації кілька трендів у суспільстві.

В сучасному світі ми спостерігаємо, як зменшується кількість вірян у парафіях, ми бачимо, як у політиці, в засобах масової інформації секулярний гуманізм досить сильний. Наприклад, яскравим прикладом є опозиція до ідеї християнських (чи мусульманських, чи юдейських) шкіл. Тобто існує думка, що релігія не повинна втручатися в освітній процес. І це досить-таки сильний тренд у суспільстві. Також існують певні складні етичні питання та рух за відокремлення етичних питань від релігійних норм. Наприклад, щодо проблеми одностатевих шлюбів, де робиться наголос на те, що ці шлюби мають бути легалізовані, їм має надатися право всиновлення дітей, а у вирішенні цих питань ми не повинні керуватися релігійними нормами. Виключити релігію з етичної сфери вимагають при розгляді питань абортів, біомедичних експериментів тощо.

Наступний тренд можна назвати «войовничим атеїзмом». Він доволі сильний у Великій Британії. Він характеризує релігію як небезпечну сферу, від якої треба захистити суспільство. Тому що релігія, мовляв, якраз і є джерелом насильства, створює ворожнечу між людьми через конфесійні переконання. І начебто ситуації з недавніми терористичними атаками в Західній Європі доводять цю теорію. У Великій Британії недавно було проведено опитування, і понад 50% її мешканців вважають, що релігія — небезпечна. Це достатньо значна кількість населення, особливо якщо звернути увагу на те, що Велика Британія — одна з найважливіших країн у протестантській місії. По суті, Велика Британія служила базою місіонерської діяльності у цілому світі. Цей тренд продовжує розвиватися в політиці, в університетах, у науці, в засобах масової комунікації.

Але в той же час ми спостерігаємо ще один тренд, і я називаю його «релігійним», тобто протилежним попередньому.

Насамперед він проявляється у певних тенденціях, найперше — це пошук людиною того, що називають «духовністю», навіть якщо вона не є віруючою. Як приклад, влаштовуються походи на цілі тижні. З однією книжкою про духовність перетинають цілу Францію, платять чималі кошти, щоб мати тиждень посту і пити лише воду — і таких прикладів не бракує. Достатньо багатьох людей приваблює буддизм, тому що в буддизмі небагато говорять про Бога, там більше говорять про духовні речі, які становлять суть внутрішньої потреби людини. Також ми бачимо зростання популярності духовної, сакральної музики. У Західній Європі це стає популярним. Зокрема, в Німеччині, у Голландії ми бачимо зростання інтересу до композицій Йогана Себастьяна Баха «Страсті за Матвієм», прослуховування якої займає багато часу, але люди готові так його витрачати, і більшість із них не є релігійними, але здатні переживати певний релігійний досвід під час прослуховування сакральної, релігійної музики. Також можемо спостерігати зростання цікавості до православної церковної музики в Західній Європі.

Спостерігаємо розвиток євангельських церковних спільнот, які, попри прогнози, не зменшуються у своїй кількості. Своєю чергою, у східній частині Європи посилюється інтерес до історичних християнських традицій, які досить сильні. На сьогодні ми можемо прослідкувати цікаве явище — навернення секулярних європейців до релігії. Це викликає інтерес у науковців, бо вони бачать щось нове. Раніше процес навернення відбувався так: католик ставав баптистом, православний міг стати мусульманином — тобто уже релігійні люди переходили в іншу релігію; але зараз дедалі більше секулярних людей стають частиною якоїсь релігії.

Спостерігається також зріст місіонерської діяльності, особливо у великих містах Європи. Будується багато нових храмів.

Отже, попри секуляризованість держави і суспільства, значна частина населення Європи стає дедалі більше релігійною.

Сьогодні нас оточує мультирелігійне суспільство, і воно частково пов’язане з емігрантами. Треба усвідомлювати, що це явище більш властиве Західній Європі, аніж Східній. В Україні, наприклад, є певні релігійні громади, які вже тривалий час перебувають на її території. Це мусульмани в Криму, а також до Другої світової війни було дуже багато єврейських громад. Тепер ми бачимо в Європі появу релігійних напрямків, яких раніше не було: це різні форми ісламу; форми християнства, які походять з Африки чи Латинської Америки. Статистика свідчить, що на сьогодні в таких містах, як Лондон, Амстердам, Париж кількість християн-мігрантів переважає кількість християн, які є місцевим населенням. Цікавим буде той факт, що у столиці Європейського Союзу — Брюсселі — третина населення це мусульмани, а за прогнозами, через 15 років їх буде 50% . Тобто столиця Європи матиме більшість мусульманського населення, і це справляє неабиякий вплив на європейців, але це факт. Зважаючи на плюралізм суспільства, уряд закликає до толерантності, однак це непростий факт для людей. Жити в мультимедійному суспільстві виявилося зовсім непросто. Результати соцопитувань виявляють серйозні зміни у свідомості пересічних людей, які говорять про те, що відчувають, ніби живуть у зовсім іншому світі, ніж попередньо, і багато з них не знають, що буде далі.

Результатом такої мультирелігійності стала низка питань, пов’язаних із самоідентичністю, цінностями і нормами. Часто вражаючим є те, що не лише релігійні, але навіть секулярні люди дедалі більше вказують на історичну спадщину християнства. З’являються рухи, абсолютно не релігійні, проти Європейського Союзу, проти еміграції, які прагнуть відстояти християнські корені своєї європейської культури. Тобто ті люди, які навіть не практикують релігію, продовжують цінувати християнські кореія своєї культури. Наприклад, у Швейцарії є закон, ухвалений на підставі референдуму, що проголошує: «Мусульмани не мають права будувати мінарети біля своїх мечетей». Швейцарцям подобається церковний дзвін, їм подобаються дзвоники від корів, але їм не подобаються звуки, які лунають із мінаретів, де робиться заклик до мусульман. Таке само становище у Франції. 90% французів не ходять до церкви, але більшість із них не бажають, щоб будувалося мінарети, звідки лунають заклики до молитви. Але якщо, наприклад, є капличка, яка руйнується, то формуються місцеві комітети, збирають гроші, аби її відновити, бо вважається, що це частина культурної спадщини.

Нещодавно відбувся референдум у Хорватії, на якому обговорювали питання «Чи слід змінити визначення шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою, записане у нашій Конституції?» Населення вирішило залишити формулювання шлюбу незмінним. Аналогічна ситуація сталася в Угорщині. В Румунії на рівні уряду підтримується розбудова церков, які раніше були знищені. Це все також певною мірою є культурним трендом. Неважливо, ходять люди до церкви чи ні, але — «це частина нашої культури».

Наступний вид розвитку, який відбувається в Європі, — це повернення релігії в публічну сферу. Тобто тут питання не лише в тому, що люди стають більш релігійними, але що релігійні люди стають більш активними у громадському суспільстві. Тобто підвищується роль релігії у школах, лікарнях, профспілках, у спортивних змаганнях, засобах масової інформації — в усьому, що стосується суспільства. Усі згадані процеси, що відбуваються в Європі, суперечать теорії секуляризації, яка визнає релігію винятково приватною справою. Навпаки: люди розчаровуються у можливостях держави, демонструючи це відмовою йти голосувати навіть у найдемократичніших країнах; подекуди пасивність населення досягає 50%. Це демонструє відсутність віри в те, що держава здатна на щось більше, ніж просто збирати податки.

Поряд із цим спостерігається тенденція повернення релігії в громадську сферу. Релігія з приватної сфери переходить у соціальну. Віруючі демонструють за допомогою зовнішніх ознак прихильність до тієї чи іншої релігії (одяг, який свідчить, що ти мусульманин чи єврей, написи імені Христа, хрестики). Іноді це стає проблемою для урядів різних країн, які закликають залишити релігію у приватній сфері, але люди на всіх рівнях прагнуть проявляти свою віру — і це також можна назвати певним трендом. І це стосується не лише релігійних людей: таким самим чином проявляють належність до певного стилю музики абощо.

Так само можна спостерігати, як дедалі більше уваги в засобах масової інформації приділяється духовним лідерам, наприклад, Папі Римському. Його цитують на перших шпальтах газет. Також зустрічаємо, що в часи національної кризи, якихось особливих моментів, історичних спогадів люди звертаються до Церкви. У літаку, що був збитий над Донбасом, було дуже багато жителів Голландії; тому по всій країні було відправлено [заупокійні] богослужіння.

Цікаві факти віднаходимо у біографіях високопосадовців: коли в Іспанії, також у Франції, колишні прем’єр-міністри, які не були релігійними (і всі про це знали), у своєму заповіті замовляли похоронну церемонію в головному кафедральному соборі їхнього міста. Політики змушені дедалі більше приділяти увагу релігійними питаннями, хоча, можливо, їм не завжди це подобається. Тобто перед ними постійно стоять якісь проблеми. Наприклад, чи можна дозволяти жінкам носити певний одяг, чи можна це дозволяти у публічних місцях, школах, чи слід нам у публічних басейнах мати спеціальні години лише для жінок, чи повинні ми дозволяти, щоб у школах був доступ до кошерної їжі? І багато інших питань доводиться вирішувати політикам. Якщо провести паралелі з Францією, то 17 років тому ніхто б і не подумав, що перед такою секуляризованою країною постане стільки питань, пов’язаних із релігією, які треба вирішувати на державному рівні.

Підбивачи підсумки, зазначимо, що соціологи твердять про наявність постсекулярного суспільства. Філософи Чарлз Тейлор і Вілем, які побували в Могилянці й говорили про постсекулярне суспільство, вважають, що сьогодні ми живемо у новій стадії. Тобто що сьогодні програму формують уже не секулярні люди, останнє слово вже не за ними в науці, в питаннях етики, але що тепер дедалі більше доводиться прислухатися до голосу релігійних людей. Та, з іншого боку, релігійні люди не становлять більшості, Церква вже не панівна сила в державах; вони на сьогодні знаходяться у слабшій позиції, і десь діє заклик до діалогу.

Приклад такого діалогу можна навести в Італії, де виникли дебати про те, чи можна дозволяти у школах розп’яття. Певна кількість батьків протестували проти розп’ять на стінах у школі, аргументуючи це нав’язуванням релігії. Це питання розглянув Європейський суд у Страсбурзі, який виніс постанову, що розп’яття повинні залишитися у школах. Причиною такого рішення стало визнання розп’яття символом, прийнятним для більшості італійців, які належать до Католицької Церкви. Тому чи повинна меншість мати більші права, ніж більшість? Стосовно нав’язування релігії за допомогою християнської символіки суд відповів, що ця ідея є філософською, тобто це вже свого роду теж релігія, і таке тлумачення символу розп’яття — це лише одна думка серед багатьох різних думок.

Цей приклад демонструє суть постсекулярного суспільства, де секулярні та релігійні люди провадять діалог і разом знаходять певні рішення.

Загалом ми бачимо, що стає неможливим виштовхнути релігію з суспільства, з публічної сфери. Потреба в Церкві зростає, бо вона вчить цінностей, яких потребує суспільство. В цей період у Великій Британії провадиться серйозна дискусія про те, що становить підставу британського суспільства, що становить британську ідентичність.

Девід Кемерон, прем’єр-міністр Великої Британії, який ніколи відкрито не говорить про релігію, про свої релігійні переконання, виступив по телебаченню і сказав, що базові цінності британців засновані на Десяти заповідях. Це те, що є фундаментом для Великої Британії. Але навчання заповідям це не роль уряду, тому для цієї місії запрошується Церква.

Інший приклад бачимо в Європейському Союзі, де запросили представників Церков та інших релігійних громад для постійного представництва в Брюсселі, аби провадити діалог з установами ЄС з питань моралі й етики, визнаючи тим самим важливість думки релігійних громад.

Та не лише в суспільстві відбуваються зміни: змінюється сама релігія; в цьому разі ми говоримо про християнство. Секуляризація призвела не тільки до зменшення, але й до зміни ролі Церкви в суспільстві. Християнство почало змінюватися, принаймні в Західній Європі це чітко прослідковується.

Виокремимо 4 основні зміни, які відбулися.

Насамперед — змінився статус Церкви, яка стала хоч і меншиною, зате дуже впливовою. Зменшилась кількість членів Церкви, зате вони значно виросли якісно. Відсоток людей, які активно провадять релігійну діяльність, збільшився. Наприклад, у Католицькій Церкві зараз досить популярною є ідея творчої меншості. Вона заснована на дослідженні, яке каже, що історію творить не більшість, а меншість, яка творчо себе проявляє і має тверді переконання. Саме тому Папа Бенедикт XVI закликав: «Будьте саме такою творчою меншістю».

Друга зміна, яка відбувається, — це перехід від успадкованої віри до ситуації, коли людина усвідомлено приходить до релігійних переконань. Дедалі менше людей хрестять своїх дітей, аби надати змогу самій дитині прийняти рішення. В історичних Церквах ми спостерігаємо більшу кількість хрещень дорослих людей, базованих на їхньому особистому духовному пошуку. Відомий католицький соціолог каже, що модель християнина ХХІ століття — це людина, яка шукає Бога і до Нього навертається. Тобто в процесі пошуку істини людина приходить до Бога, і це стає новою моделлю, навіть в історичних Церквах. Отож, навіть традиційні Церкви стають більше схожими на «вільні». Наприклад, чимало католиків визнають, що стають схожими на євангельських християн.

Наступна зміна — перехід від колективних до більш індивідуалізованих релігійних практик. Тобто люди прагнуть вирішувати самі, в яких культових практиках слід брати участь, яку Церкву вибрати… Тепер кожен має свободу обрати те, що він вважає за правильне.

Значною зміною у християнстві є процес євангелізації. Раніше це була роль окремих людей, тепер це стає роллю всіх віруючих. Наприклад, тривалий час саме протестанти і євангельські християни були найактивніші в євангелізації. Інші Церкви просто вважали, що всі, хто хоче, повинні приходити до них. Але сьогодні ми бачимо, що не лише євангельські християни, але й історичні, традиційні Церкви активно задіяні в євангелізації. Вони доносять до людей Євангеліє на вулицях міст, на площах, у кав’ярнях, ресторанах, школах. Римо-Католицька Церква прийняла ідею нової євангелізації, і тепер кожен єпископ має обов’язок розвивати у своїй парафії євангелізаційну програму. І що цікаво, дуже часто католики звертаються до протестантів по допомогу, й різні гілки християнства співпрацюють.

Насамкінець поговоримо про наслідки цих процесів.

Ми бачимо, що Церква має свою основну відповідальність — представляти духовність. Роль Церкви не в донесені доктрин, чи ритуалів, чи традицій. Багатство Церкви якраз полягає в тому, що вона може приводити людей до Христа і через Христа до Бога [Отця]. Тобто Церкви мають дедалі більше ставати місцем, де люди знаходять присутність Бога, і це відповідь на той пошук, який сьогодні наявний у суспільстві. Маються на увазі Церкви у своїй множинності, тому що різні види Церков мають різні види духовності — й саме у цьому полягає їхнє багатство. Когось, наприклад, приваблюватиме служіння п’ятидесятників, когось — Меса Католицької Церкви чи, можливо, якоїсь експериментальної спільноти, що зустрічається в кав’ярні. Види духовності можуть бути різними з погляду форми прояву, але внутрішня сторона їх єдина. Тому Церкви мають пропонувати те, що вони можуть дати, не копіюючи інших, залишаючись собою.

Дуже важливе значення у житті кожного має спільнота. Але, на жаль, часто Церкви не становлять такої спільноти, якої прагнуть віруючі. Часто це радше місце, де тобі нав’язується якась доктрина, щось далеке від тебе, що не має прямого стосунку до тих, хто поруч із тобою. Церква має бути тією сферою, яка пропонує спілкування і розуміння.

Церква — це єдине місце, де людей приймають такими, якими вони є. Цікавим буде зауважити, що існують навіть «церковні» служіння атеїстів. Вони, копіюючи релігійні громади, створюють власні, проводять служіння, проповіді, співи. Хтось написав навіть книгу «Релігія для атеїстів». Це певною мірою запрошення до діалогу; це те, над чим треба замислитися.

Діалог — необхідна річ абсолютно для всіх. Діалог між лідерами Церков і представниками інших релігій, пасторами, священиками, імамами, рабинами. Діалог становить необхідність сьогоднішнього часу. Він дає розуміння, що разом можна досягти дуже важливих результатів, робити разом дуже важливі речі, життєво необхідні. Також дуже важливий діалог між християнами і світськими науковцями, політиками, економістами. В Парижі ми бачимо появу нової ініціативи, що називається «двір язичників», де Католицька Церква запрошує світських науковців, аби вони представляли свій погляд на певні питання, і потім вони вислуховують християнську відповідь на цей погляд. Саме в цьому діалозі виявилося, що їм є що почути один від одного.

Також дуже важливий діалог різних гілок християнства, які мають дуже важливу місію — євангелізацію.

Леслі Нюбіген — британський теолог і місіонер, який повернувся у Велику Британію і написав багато книжок про те, як благовістити в сучасному секулярному суспільстві, де люди вже не вірять в абсолютну істину. Він сказав: «Ми повинні мати правильну впевненість у тому, що коли свідчимо про те, у що віримо як в правду, Дух Божий буде сам переконувати людей».

Держава готова віддати певні повноваження Церкві, якій лише треба прийняти їх та допомогти доносити людям базові цінності.

 

За матеріалами: Католицький медіа-центр

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity