Отець Яцек Коцур, який працює у Львові, розповів CREDO про своє служіння в Україні, про розбудову парафії та свій душпастирський досвід.
Сихів — це один із багатьох мікрорайонів м. Львова. Раніше безликий спальний район із сотнями багатоповерхівок, відрізаний від решти міста промисловою зоною, став тепер релігійним та культурним осередком, і не в останню чергу долучилася до цього перетворення невеличка римо-католицька парафія Святого Архангела Михаїла, розташована у Сихівському лісопарку.
Сьогодні парохом тут служить отець Яцек Коцур — священик, який приїхав працювати в Україну з Катовіцької дієцезії. Отець Яцек — людина, яка вклала не лише свій час, але серце і титанічні зусилля у розбудову та розвиток парафії, наслідком якого стала необхідність у будівництві храму.
— Зовсім недавно, 26 вересня, відбулося посвячення храму Святого Архангела Михаїла. Визначна подія. Певна віха в історії парафії…
— Ми щиро вдячні всім, хто прийшов розділити з нами радість того дня. Не дивлячись на погоду, прийшло надзвичайно багато людей. Це наші брати і сусіди греко-католики, парафіяни інших римо-католицьких храмів, родини, чиї діти відвідували нашу охоронку, багато гостей з-поза України. Знаєте, у початковому задумі, Сихів мав бути таким типово комуністичним районом, без натяку на релігію, на противагу решті міста. Але вийшло навпаки – зараз це один із найбільш релігійних районів Львова, в основному завдяки потужній греко-католицькій парафії Різдва Богородиці, іншим греко-католицьким та православним парафіям, протестантським зборам та нашій римо-католицькій громаді, яка старається активно працювати на благо мешканців району.
І хоча у стислому сенсі, то було лише посвячення тимчасового храму, бо для повноцінного освячення – консекрації – нам бракує ще постійного вівтаря,амвону, постійних образів та підлоги, ми все ж дуже щасливі, що могли спільно зі всіма прибулими пережити таку подію. Зараз роботи ще тривають, багато над чим ще треба попрацювати, але парафія функціонує, так як і повинна. Ми просто хотіли перенести богослужіння у храм, щоб нарешті розпочати роботи з реконструкції приміщення, де раніше була капличка.
— Якими були початки парафії. Коли відбулося її народження?
— У 1995 році кардинал Мар’ян Яворський доручив моєму попереднику о. Войцеху Двораку заснувати на Сихові парафію. Район почав інтенсивно розвиватись і розбудовуватись, а отже з’явилася також потреба у римо-католицькій парафії. Будівля під майбутню капличку знайшлася на території Сихівського лісопарку. Це був напівзруйнований будинок, але зусиллями тодішнього пароха він перетворився на капличку, яка довгі роки слугувала місцем молитви та єднання віруючих.
— У якому році ви прийшли працювати на Сихів?
— Я працюю тут від 2003 року. Коли я починав, то ідея будівництва храму лише визрівала. А з часом стала необхідністю. Все починалося від невеличкої групи віруючих, які мешкали на Сихові, але не маючи тут храму ходили до катедри (римо-католицький кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії) чи храму св. Антонія – двох парафій, які продовжували функціонувати навіть за радянських часів. Та з часом кількість парафіян суттєво зросла і маленька капличка вже не могла вмістити всіх наших прихожан. Крім того, невдовзі після початку моєї праці в цій парафії, я звернувся до Генеральної Настоятельки Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії і вона, відгукнувшись на моє прохання, прислала на допомогу своїх сестер, які започаткували при нашій парафії охоронку, що також потребувала місця. Процес розростання парафії триває й досі, є позитивна динаміка – ми збагачуємося новими людьми. І якщо раніше це здебільшого були представники львівської полонії, то зараз це україномовні римо-католики, або люди з-поза церковних середовищ, які шукають контакту з Богом. Це нам показало, що настав також час змін у душпастирстві – маємо Меси українською та польською мовами, катехизація також ведеться частково українською. Попри це ми організували курси польської мови для різних вікових груп.
— Це непросте завдання. Консервативна львівська полонія не надто охоче здає свої позиції. Важко утримувати мирне співіснування цих двох груп?
— На щастя, конфліктів чи конкуренції немає. Якось досить швидко прийшло розуміння, що така вже специфіка більшості парафій Західної України й іншого шляху, як відкритися на нових людей, не існує. І за це я щиро вдячний тим своїм парафіянам, які на початку склали ту основу і фундамент, завдяки якому ми почали існувати як громада.
— Ви згадували про позитивну динаміку. Тобто парафія розростається за рахунок нових прихожан. Звідки вони приходять? Що це за люди?
— Дуже по різному це буває. В силу розташування нашого храму, буває навіть таке, що люди вийшли собі на прогулянку і зайшли до нас. Сподобалося. Прийшли ще раз. Потім почали ходити регулярно. Багато хто знайшов нас через інтернет – завдяки сторінці на Фейсбуці, яку веде наш вікарій о. Андрій. Саме так у нас з’явилися темношкірі парафіянки з Нігерії. Маємо багато людей, які переїхали з інших регіонів. Для нас важливо, щоб нові люди, а часто це цілі родини, відразу відчули себе з нами комфортно, тому ми запрошуємо їх до активної участі у наших спільнотах, парафіяльних групах і завдяки цьому вони швидко адаптуються, а тоді вже немає значення чи це люди «нізвідки», чи прибули з таких католицьких осередків, як Вінниця, Мостиський чи Самбірський район.
— Давайте детальніше поговоримо про ініціативи прихожан. У спільнотах якого типу вони мають найбільшу потребу?
— Найініціативнішою групою в нас виявилися родини. Вони виступили з пропозицією спільних зустрічей і вже два роки поспіль ці зустрічі регулярно відбуваються, щось на зразок Домашньої Церкви, оази Родин. На ці зустрічі приходить кільканадцять родин і наші нові парафіяни з радістю долучаються, це дає їм змогу відразу ставати активними членами нашої парафіяльної спільноти і брати активну участь у житті громади.
Маємо чудову молодь, яку гуртує зараз «Рух Світло-Життя», відомий також, як Оаза — вони поступово проходять всі формаційні рівні, їздять на реколекції, і якщо з відвідуванням катехизації могли виникати проблеми, то на зустрічі «Оази» всі збираються без проблем. Отець Андрій взяв на себе цю місію і активно розвиває цей рух.
— Тобто, найбільш запрацьовані, поглинуті турботами і клопотами, в силу свого сімейного становища, люди й є найактивнішими парафіянами?
— Саме так. Бачите, я глибоко переконаний, що про силу парафії свідчать саме родини, не діти, не молодь, а родини. І саме на цьому ми намагаємось будувати свою душпастирську діяльність. Міцна католицька родина — це міцний фундамент, це коріння. Діти з католицьких родин, навіть якщо і «заблукають» в юності, то раніше чи пізніше все одно повернуться до віри і Церкви, тому що мають коріння.
Свого часу я почав робити такі спостереження, можливо, це комусь виглядатиме дещо антифеміністично, та все ж… Я не можу пояснити, якось обґрунтувати, бо поки що це для мене загадка, але я собі отак порахував: за 12 років моєї роботи тут, а парафія невелика і я знаю всіх, що ті діти, чиї тати регулярно приходили до храму на Святу Месу, всі як один продовжують відвідувати храм, де б вони не були, де б не опинились, куди б не переїхали. Жодного не знаю, хто б припинив.
Роль батька у релігійному вихованні дітей в дії. Можливо це пов’язане із тим, що десь підсвідомо в нас закладений певний стереотип, що присутність жінки в Церкві це норма і данина традиції, а присутність в церкві чоловіка – це його свідомий вибір, тому тато — практикуючий католик є більш надихаючим прикладом, ніж практикуюча мама? Це така перша думка, можливо, доволі поверхнева, але…
— Повертаючись до парафіяльних ініціатив. Ви вже згадували, отче, на початку про так звану охоронку для діток. Розкажіть, будь ласка, детальніше.
— Власне, як я вже казав, у 2004 році я запросив працювати до нашої парафії сестер Служебниць. А всюди, де працюють сестри цього згромадження, вони згідно з ідеєю свого засновника блаженного Едмунда Бояновського створюють так звані охоронки, метою яких є охороняти дітей від зла цього світу. Десять років тому все почалося від дітей парафіян. Їх на той час було дуже мало, адже не всі батьки розуміли у чому полягає ідея і як все це має виглядати, та з часом все змінилося. Кількість дітей зросла, як і кількість бажаючих. Щороку 500-700 матусь приходять із проханням записати своїх діток до у нас садок. Звісно, що у першу чергу цей ажіотаж пов’язаний із браком дошкільних дитячих установ, та все ж з року на рік росте також і кількість таких батьків, яким важливе саме релігійне виховання, яке дає наш садочок. Діти наших парафіян мають перевагу, а що стосується інших кандидатів, то стараємося взяти діток із родин, у яких відсутнє релігійне виховання взагалі, щоб через дітей спробувати достукатися до батьків.
— За Вами вже 12 років душпастирської праці в Україні. Це Ваша перша парафія? Якими були ваші перші враження від країни? Був культурний шок?
— Перед тим, як почати працювати в Україні, я мав досвід служіння на двох парафіях у Польщі. По 4 роки на кожній. Україна 12 років тому – це не та Україна, яку ми бачимо сьогодні. Тому так – був свого роду культурний шок, але в основному тому, що сам я із дуже специфічного регіону Польщі – із Шльонська (Сілезії) — регіону, що сім століть перебував у складі Австрії, Пруссії та, відповідно, Німеччини і встиг просякнути німецькими стандартами: на першому місці пунктуальність і порядок. Це така собі країна в країні навіть щодо інших польських регіонів, а якщо порівнювати з українськими звичаями та культурою, то це взагалі інша планета. Навіть великодні та різдвяні страви не мають між собою нічого спільного, крім риби. Відрізняються також літургійні звичаї, наприклад, темп співу: у нас співають всі присутні, на повний голос і дуже швидко. Я довго звикав до розміреного темпу місцевих богослужінь. І ще така цікава річ — велику різницю між Польщею та Україною я побачив у тому, як люди ставляться до релігії. Тут люди більш відкриті на релігійні цінності, навіть якщо вони мало практикуючі. Тут вкрай рідко можна зустріти войовничих атеїстів, вороже налаштованих проти Церкви. Завдяки цьому працювати в Україні зовсім неважко, навіть я б сказав дуже легко. З іншого боку, я бачу, що хоча та релігійність і є масовою, та все ж вона доволі поверхова. У Польщі при кожній парафії діє багато різних груп, ініціатив, прощ, харизматичних рухів, спільнот, а тут все це досі у зародковому стані. Але потреба є, люди відкриті і все частіше самі виступають ініціаторами створення різних парафіяльних груп.
Я не оцінюю де краще, а де гірше, не проводжу порівнянь на чиюсь користь, бо я бачу це перш за все як досвід і можливість збагатитися духовно і культурно за рахунок тих відмінностей. А саме це і має значення!
— Щиро дякую за розмову.
Римо-католицький храм св. Архангела Михаїла можна знайти за адресою:
м. Львів
Сихівський р-н,
вул. Освицька, буд. 4.
Розклад богослужінь в парафії:
Вівторок — 18:00.
Середа — 9:00.
Четвер — 18:00.
П’ятниця — 18:00.
Адорація Пресвятих Дарів — 17:00.
Субота — 11: 00; 17:30 — недільна Меса.
Неділя — 11:00 (українською мовою), 13:00 (польською мовою).
фінансово.
Щиро дякуємо!
