«Що він таке говорить? Нічого не розумію!» — такою була реакція Йоана Павла ІІ на першу зустріч із Жаном Ваньє.
Люди з упослідженнями викликають в нас острах, відторгнення, бо несуть у собі надто виразний знак смерті. Така людина, не з власної волі, вже переступила певну невимовну й невидиму лінію, приховану, заборонену межу. Вона вже частково мертва.
Атрофічна рука, викривлене обличчя, сплутана свідомість обезвладнюють нас, напоюють страхом, вражають — так само, як вражає велич святості, коли стикаєшся з нею відкрито. В Полінезії сказали би, що це «табу». Оглядати смерть віч-на-віч, зблизька — табу. Від найдавніших часів, в усіх наших суспільствах усе, що стосується смерті, так чи інакше відділене від простору живих.
Людина з упослідженнями перемішує в собі ці виміри у спосіб, який дуже тяжко витримати, інколи неможливо знести. Трохи менше, але схоже відчуття мають ті, хто зазнав поразки, хто не дає собі ради у світі таким, яким є.
Програні у суспільній борні змагання та сили… позначені стигматами поразки… хворі, слабкі, безробітні, бездомні, бідні… Вочевидь найпростіше відсунути їх убік. Відвернутися, не дивитися, аби не переживати болю і страху.
Але те, про що говорить Євангеліє, і що повторює Жан Ваньє, що люди переживають у спільнотах «Ковчега», — це те, що, наближаючись до хворого, пораненого, виключеного, приниженого, перестаючи втікати від нього, так само як перестаючи втікати від наших власних обмежень і ран, дивлячись у вічі власній слабкості, нашій суті, вразливості, — ми ступимо на шлях, який провадить до надії та щастя. Це — таємниче. Це — незрозуміле. Це — обітниця: «Долину Ахор, каже Бог вустами пророка Осії, зроблю дверима надії» (див. Ос 2, 17).
Долина Ахор, як прокоментував Жан Ваньє, лежала близько Єрихона, і означала долину нещастя, долину ущелин, сповнених демонів і диких бестій. Вона означала місце, якого належало уникати і обходити здалека. Ось брама, пройти якою нам пропонує Бог, аби вона стала брамою надії! Це досвід, який для християн виражається у поняттях хреста і воскресіння, Великодня, Пасхи — «переходу». Він достатньо сильний, аби інші, хто вірує чи ні, хто вміє і хто не вміє виразити цю таємницю словами, — пізнали цю глибоку правду: «щось, що має зв’язок зі смертю, з обмеженнями, перемінюється в життя і повноту». Так висловився молодий волонтер «Ковчега».
Цю плідність вразливості й слабкості треба спершу пережити, аби сподіватися її зрозуміти. Жан Ваньє згадує свій сніданок із Йоаном Павлом ІІ, що відбувся 1987 року. Папу тоді ще медіа прославляли як «Божого атлета». Під час сніданку Жан говорить про Еріка. Про того глибоко упослідженого Еріка, який його самого перемінює. Папа слухає.
Коли, збитий з пантелику, він виходив із зали, в нього вирвалися слова: «Я нічого не зрозумів із того, що він розказує!»
Поступово Папа Йоан Павло ІІ і сам увійде в ту таємницю, яку йому заповідав своїми дивними висловлюваннями цей дивний гість…
Він мовчав аж до тексту, написаного 2004 року, який говорить про людей з розумовими порушеннями як про «привілейованих свідків людства», «живі ікони розіп’ятого Сина», героїв і «провісників нового світу, в якому править вже не сила, насильство, агресія, а любов, солідарність, відкритість на іншого».
Папа, який від 1997 року нагромаджував нагоди, аби голос «Ковчегу» був почутий офіційною Церквою — або, радше, представниками церковних властей, — попросить його засновника, щоб у серпні 2004 року в Лурді виголосив медитацію на тему п’яти розарієвих Таємниць Світла. Жан іде за кілька кроків перед папамобілем. Каже: «Наш Святіший Отець — бідний. Він слабкий, але він є славою Бога. Бог об’являється через нього».
Папа зовсім хворий. Від 1996 року хвороба Паркінсона не перестає розвиватися. Він втиснутий у своє крісло, йому дедалі важче говорити. Він страждає. Наприкінці лурдської зустрічі Жан Ваньє делікатно відступає в тінь. Йоан Павло ІІ кличе його, підзиває до себе, гладить по щоці, дає йому свій розарій. «Він знав, що я люблю його в його слабкості, так само як знав, що він любить Ковчег, і також любить мене в нашій слабкості», — сказав Жан Ваньє.
За матеріалами: Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
