Інтерв’ю

«До Майдану середній психологічний вік українця становив 13 років»

15 Лютого 2016, 15:42 1718
Світлана Ройз

Світлана Ройз бере рожеву кульку і тре нею об плаття і волосся. «А тепер маленьке чудо», — каже вона, усміхаючись, і наелектризована кулька липне до стіни. «Дітям це подобається. А для нас це один зі способів попрацювати зі страхом доторку, привчити дитину (та й дорослого), що тілесний контакт може бути безпечним і комфортним».

Світлана — сімейний психолог. Вона впевнена, що криза примушує українське суспільство, яке застрягло в «підлітковому віці», нарешті подорослішати. Адже тільки дорослі батьки можуть стати опорою для дітей.

 

Подорослішай, якщо можеш

— Що сьогодні діти думають про війну?

— Недавно ми грали з підлітками в таку гру. Вони наосліп вибирали собі ляльку (Фрейд, Моцарт, Наполеон або інший персонаж), а потім від її особи розказували про війну та мир. Хтось казав, що не бажає думати про війну і брати в ній участь, хтось — що він би міг зробити і як допомогти. Вони говорили і про те, що буде, коли війна закінчиться. Це зріла, доросла позиція: думати про завтрашній день. Адже ті, для кого сенсом життя стала війна — спостерігання за ходом подій, допомога іншим, — після її завершення залишаться з порожнечею всередині. Важливо, щоб війна (як і хвороба) не ставали сенсом життя.

Говорили про єдність, і це добре, що по телевізору пролунав меседж «Україна — єдина». Деякі казали, що їм страшно. Але страх закономірний. Природно боятися, коли тривають воєнні дії. Діти, які не можуть емоційно спертися на дорослих (якщо власних сил бракує), ідуть або в страх, або в агресивний захист, або в інфантилізацію та хвороби. Деякі з них пішли у тренажерні зали; деякі почали вивчати іноземні мови. Ситуація така, що всіх виносить на новий рівень: хтось іще більше озлоблюється, а хтось, навпаки, стає більше співчутливим. Це стосується і дітей, і дорослих.

— У чому діти зараз мають особливу потребу?

— В дітей, як і в дорослих, виникла більша потреба відчувати межі. Якщо поспостерігати за дитячими малюнками, то дедалі частіше виникає тема замкненого — точніше, захисного — простору: це веселка, ангели, будиночки. Звісно, багато й агресивних тем. Хотілось би, аби батьки доносили до дітей і ту думку, що немає «поганого» і «хорошого». Коли триває війна, страждають усі. Це те, чого бракує в поляризованому світі.

— Як батьки дають собі раду з тим, щоб бути опорою для дітей?

— Я зараз багато працюю з батьками саме для того, щоб вони могли стати психологами у сім’ї. Ми живемо в часи, коли всі можливі опори випадають з‑під ніг, ми не можемо прив’язатися ні до чого зовні. Й ми змушені — іншого виходу нема — шукати опори всередині себе. Час вимагає, щоб людина адаптувалася швидко. Адаптуватися до стрімких змін може тільки той, хто відчуває поточну мить. Людина, яка усвідомлює силу і травми минулого, але не дозволяє їм володіти теперішнім і не тремтить перед майбутнім. Людина, яка вміє швидко знаходити рівновагу. Я спостерігаю різку поляризацію: хтось екстерном дорослішає, а хтось стає ще більше інфантильним.

— Якими є ознаки дорослішання? Чи можу я вважати себе дорослою людиною, бо мені 34?

— Дорослість — не біологічна категорія. До Революції Гідності середній психологічний вік українця становив 13 років. Якщо прослідкувати, як поводяться політики, — це часто підлітковий рівень реагування. Я впевнена, що політики — відображення загального середнього стану країни. І кричалка про Путіна була популярна тому, що її підхопив підлітковий рівень.

Кожен має свій запас сили — резільєнтності, стійкості. Це здатність підніматися після провалу. Знаєте, як м’ячик відновлює форму після того, як його стискають. Ось ця здатність і становить одну з ознак дорослої людини. Кожен може виявляти бурхливі емоції і його опора може падати, але тільки в «дорослого» вона відновлюється.

— За ці два роки ми подорослішали?

— Таке відчуття, що нам і давався цей час на те, щоб ми екстерном підросли. Ми розвиваємося або еволюційно, або революційно. Еволюційно — означає зростання крок за кроком. Але якщо раптом зависаєш на якомусь рівні, то в житті (людини, сім’ї, країни) відбувається криза. Один із дивним позитивних моментів ситуації, в якій ми опинилися, — той, що дедалі більше людей виходять із підліткового віку. Наприклад, волонтерський рух — це рух дорослих. Якщо людина обирає дорослішання, то й країна загалом дорослішає.

— Як вийшло, що ми застрягли у підлітковому віці?

— Життєва стійкість, з одного боку, якість вроджена, а з іншого — напрацьовувана. Нас її, на жаль, часто позбавляють батьки, а ми — наших дітей, коли надмірно опікуємося ними, коли беремо на себе всю відповідальність. Що діялося з поколінням наших батьків? За них брала відповідальність соціальна структура. Вона була їм «мамою і татом». Коли система розпалася, багато хто «розсипався», позбавлений її підтримки. І якщо ми беремо на себе надмірну відповідальність за дітей, роблячи за них те, що вони вже вміють робити самі — годуємо з ложечки, не даємо їм самим крутити педалі, до пенсії робимо за них домашні завдання, — коли намагаємося створити для них ідеальні умови, то позбавляємо їх стійкості. А ця життєва стійкість їм просто необхідна для долання труднощів.

Є важливий нюанс. Якщо подивитися на покоління дітей 10-14 років і молодших, то вони вже зовсім інакші. Це інший психотип. Справа не тільки в кліповості й не тільки в тому, що комп’ютер це продовження їхнього мозку. Вони приходять у світ із відчуттям власної гідності. Сучасне покоління дітей ставить незручні запитання: чому ти на мене кричиш, чому примушуєш читати, якщо не читаєш сам, що тобі самому дали ці дипломи. Вони шукають сенсу, а це ознака дорослої людини. Вони перестають бути угодниками. Їм неможливо сказати: роби те, що я сказав, бо я так сказав. І ця криза нам дана ще й для того, аби дорости до наших дітей, щоб ми повернули собі роль ведучого.

— Батьки дають собі з цим раду?

— Важливо, щоби почуття гідності, з яким діти приходять у цей світ, у них зберігалося. Але батьки часто плутають його з упертістю. Вони так і кажуть: їх неможливо переперти. Але їх можна зламати, що батьки часто й роблять, причому з любові! Приклад зламаної дитини — слухняна дитина. Дитина, яка перестала «хотіти», радіти і шукати.

— Пітерський сімейний психолог Катерина Мурашова запропонувала підліткам 11-15 років закінчити фразу: «Я хочу вирости, стати дорослим/дорослою, щоб…» Вона отримала понад сотню відповідей. Половина з них, у різних формулюваннях, звучала так: «Я не хочу дорослішати. Бути дорослим — це нудно» і т. д.

— Треба пам’ятати, в якій країні й коли вона проводила своє дослідження. Це яскраво ілюструє те, що відбувається в нинішній Росії: відмова від відповідальності. Наші діти зараз розвиваються все-таки в іншій площині. І порівнювати ситуації в Україні та Росії вже не можна, що насправді дивовижно.

— Що дорослі зазвичай ретранслюють дітям про дорослішання та відповідальність?

— О, це окрема історія. Діти чують: коли підеш у садочок, ось там почнеться. А коли підеш до школи — шкодуватимеш, що не спав у садочку. А в армії згадаєш усю нез’їдену манну кашу. Діти бачать нас утомленими, озлобленими, сповненими страхів, із 30‑ма дипломами про вищу освіту, але не щасливими. Коли дитина дивиться на дорослого, вона розуміє: я цього не хочу. І знаєте, що вона може з цим зробити? Загальмувати свій розвиток. Вона може не виростати фізично, може повертатися до дитячих поведінкових моделей, до дитячих захворювань. Наша підсвідомість здатна ще й не на такі штуки.

Треба старатися бути щасливими — це єдине, що ми можемо зробити для наших дітей. Хоч би прийняти факт, що це можливо. Не зображати у соцмережах «ідеальне життя», а жити. Ми ж іще до цього не готові. Адже це небезпечно — бути щасливим, багатим, знаменитим. Видимим, помітним у нас бути небезпечно, і це вписано в генетичну пам’ять. За це бабусь і дідусів репресували. Закон епігенетики: травматичний дослід передається спадково. І коли ми повертаємо собі право на власну долю, попри те, що діялося з нашими родичами, країною, в якій ми жили, — ми допомагаємо нашим дітям вибирати дорослішання. Що нам треба би зробити для дитини? Навчити взаємодії зі світом, «правил дорожнього руху», навичок самообслуговування, і показати, як ми даємо раду з труднощами, і що помилятися — можна. Показати, як ми розвиваємося і турбуємося про світ.

СВітлана Ройз

Виховання почуттів

— Як завдання вирішують сучасні батьки?

— У наших бабусь та дідусів було завдання вижити. Їм не було коли турбуватися про почуття дітей. Покоління наших батьків уже клопоталося про те, щоб нагодувати, вдягнути і вивчити, але рідко заради реалізації потенціалу дітей, переважно для того, щоб був фах, робота. Потім, коли вийшло збудувати контур безпеки, настав черговий етап: ми піклуємося вже про розвиток дитини.

— Інколи занадто.

— Батьки насправді намагаються багато вкласти у розвиток дитини й інколи передають куті меду. Наприклад, ранній розвиток дитини, яким надміру захопилися, хоча психологи вже вголос кричать про його шкідливість.

Десь до 5,5 років дитиною «керує» права півкуля — творча, абстрактна, невербальна. Вона нелогічна, невпорядкована, там живе наша «творча дитина». І в цей час дитині важливо надати набір того, що чого вона може торкнутися; їй важлива казка, гра. Гра це взагалі норма життєтворчості до 7 років. Завдання дитини до цього віку — гратися. Вона не розуміє логічних запитань: що, де, коли, чому, навіщо, скільки. Вона не ідентифікує їх як «свої» запитання.

У правій півкулі живе свобода. У лівій усе впорядковано і структуровано: я хороший, я поганий. У лівій живе знання про себе, а в правій —відчуття себе. Хоч би скільки ми знали про себе, наше відчуття все одно важливіше. І в цей час у дитину починають «запомповувати» інформацію лівої півкулі. А права дуже послужлива, вона це вбирає, але на шкоду собі. В цьому разі дитина втрачає контакт зі своєю творчою суттю, живістю. Вона втрачає багатоваріантність. Вона приходить зі школи, і батько каже: «Цю задачу можна вирішити ще отак». А дитина відповідає: «Нас навчили тільки так». Дитина стає підкореною, зручною. Звісно, вона малює небо блакитним замість помаранчевого — це адаптивно; але перестає за цим відчувати — спеку, радість, тепло.

— Батькам важко не потонути в морі методик «правильного» виховання, «правильного» розвитку.

— Моя буде однією з них (сміється). Перший крок — подумки сказати власним батькам: «Велике вам спасибі, ви дали мені те, що у вас на той момент було, і все зробили з любові». Є геніальний вислів про це: «Ніколи не пізно мати щасливе дитинство». Потім треба подивитися на свою дитину і сказати собі: «Ми різні, ти — не моє продовження, в тебе своя доля, у мене своя. Я повертаю тобі право бути собою». Батькам важливо тримати в собі слова «я дорослий, я впораюся»; можна уявляти себе фізично величезними. Тоді можна прийняти і дитячий страх, і дитячу істерику, і хворобу. Як земля всотує все, так і ми здатні прийняти всі дитячі «напруженості». Адже коли ми кажемо дитині: «Не псуй мені настрою», насправді це звучить як «я маленький, я не впораюся». У такій ситуації дитина стає батьком свого батька. Якщо вона не може поділитися з нами труднощами свого життя, це означає, що в нас немає опори. Ба більше, то ми спираємося на майбутнє, на дітей, а отже — тягнемо їх донизу.

— Ви кажете, що гра — це норма розвитку дітей до 7 років. Але батьки нерідко сприймають прохання дитини погратися з нею за невміння зайняти себе.

— Ми пропонуємо дитині вже готові іграшки, бо нам бракує сил щось показувати, винаходити. Але ж найкраща іграшка всіх часів і народів — порожня коробка. Отримуєш коробку, і зразу починає працювати уява, скільки всього можна з нею зробити. Проте існує одне правило. Спочатку ми самі робимо щось, потім разом із дитиною, потім відпускаємо дитину й вона робить це сама. Якщо ви з дитиною не гралися, в неї немає навичок гри. Якщо ми купуємо дітям готові іграшки, не даючи змоги нафантазувати «баранця в ящику», ми позбавляємо їх творчості. Так діти втрачають відчуття власних сил. Але все можна залагодити, треба тільки трошки більше зусиль. Звичка гратися формується приблизно за три дні, а може почати змінюватися протягом 40 днів.

Спільна гра для дитини — це ще й побути в одному просторі з татом/мамою. Але дорослий сидить у лівій півкулі, а дитина в правій. Це дві кімнати з броньованою стінкою. «Пограйся» для дитини означає «прийди у мою кімнату». Але щоби туди дістатися, дорослому треба прорубати двері, а це може бути пов’язане з болісним досвідом. Чимало батьків просто не вміють гратися, їм страшно, тому що гра — це емоції, а дорослі приходять з роботи емоційно вичавленими або не в контакті зі своїми відчуттями.

— Чому?

— Покоління батьків виростали з порушенням прив’язаностей. Якою була близькість у батьків із дітьми, коли завдання було — вижити? Пам’ятаєте, що казали про дитину, яка плаче? — «Кричить? Перестане!» Але насправді вона не «перестане». Дитина розчаровується, визнає боротьбу програною. Потім перестає заявляти світові про свої потреби, боїться показати світові, яка вона насправді, або ж починає завойовувати, заступаючи на територію іншої людини. Якщо хтось у дитинстві не отримує того тепла, яке йому потрібне, то в однієї людини буде «світ поганий» і всі довкола — «козли», а в іншої — «я поганий». І ось цей стан («я поганий») не дозволяє потім не тільки захищати свої кордони, але й кордони своєї держави. Адже все, що проявляється на глобальному рівні, завжди має внутрішні проекції.

Захищаючи кордони своєї держави зараз, люди повертають собі свою внутрішню територію. Вони підліковують ті частини, які захворіли, коли вони не зуміли сказати «ні, досить, не віддам». А ось «не дам» або «віддай» — це поняття дитячого віку. Нас привчили: ти ж хороший, віддай лопатку, з хорошими дружать, від хороших не відмовляються. Те, що сталося з Кримом, — той самий рівень, тільки розмах ширший.

 

Наше все

— Які з батьківських помилок найбільш небезпечні?

— Існують подружньоцентричні культури і дітоцентричні. У нас дитина перебуває на вершині всього. Але якщо дитина стає сенсом життя батьків, то для неї це надто великий тягар і надто велика відповідальність. Коли батьки намагаються реалізувати сенс свого життя через дитину, вони плутають дитину і себе, покладають на неї сподівання, яких дитина не те що не може, а й не повинна виправдовувати. Родитель немовби надягає на дитину своє вбрання і каже: я вклав у тебе все своє життя. Тоді, виходить, дитина винна йому це життя. Хіба ж така дитина вибере щастя? Діти — не наша власність. Ми — батут або трамплін, із якого вони скачуть. Вони не можуть бути приліплені до нас. І якщо дитина живе з відчуттям, що вона «винна» своїм батькам, то вона завжди буде повернена спиною до власного майбутнього.

— Якщо батьки поспостерігають за своїм спілкуванням із дитиною протягом дня, картина може вийти сумна. Спілкування часто зводиться до «поїш», «помий руки», «застели постіль», «зроби уроки» тощо.

— Колись, дуже давно, провели дослідження, яке показало, що дитина в середньому отримує 354 послання про дію і тільки 14‑15 послань, які підтримують її самооцінку. Це виходить не тільки від батьків, а й від викладачів, загалом від зовнішнього світу. Я пропоную провести такий дослід. Щоразу, коли хочеться сказати дитині щось директивне, покладіть собі в кишеню сірник або камінчик, а якщо щось на підтримку — перекладіть сірник до іншої кишені. Дуже показовий експеримент.

Діти втопають під навалою вказівок. Увечері дитина вже фізично затуляє вуха від батьків, надягаючи навушники або роблячи вигляд, що не чує їх. У когось стається напад агресії, у когось — істерика на кожне слово, а хтось падає з температурою. Але такі реакції ми, на жаль, не пов’язуємо з потоком вказівок, який виходить від нас. Погано, коли хтось із батьків «продавлений», йому важко втримати межі; але погано і коли директивний. Виховання — це постійний пошук балансу.

— Що саме у підсумку дістають батьки, роздаючи безконечні вказівки?

— Аби не провадитися в почуття провини, важливо пам’ятати: ми все робимо з любові — просто ми це робимо так, як самі цю любов розуміємо. Видаючи розпорядження, ми часто не припускаємо в дитині дорослості. А потім раптово вимагаємо: будь дорослий, будь самостійний, виріши сам. Батьки непокояться: «Що як я не перевірю домашнього завдання?» Ну і що буде? Раптом вигулькне «двійка». Що тут страшного? Навпаки: дитина зіткнеться з результатом власних дій (чи бездіяльності, якщо не зробила уроків). Сніг іде — ми надягаємо шапку; не надягаємо — хворіємо. Батьки мають показати, що чекає на дитину в майбутньому, але не проживати це майбутнє за неї, не позбавляти дитину її сили та здобуттів.

— Наскільки дитині важлива думка батьків про неї?

— Дуже важлива. Вона її вбирає і створює систему оцінювання себе. Найгірше в цьому — ділити все в дитині тільки на хороше і погане. Тому що якщо ти хороший, то можеш бути і поганим, а поганих не люблять. Дитина робитиме все, аби стати хорошою. І це відмова від себе. Адже у нас всередині чимало якостей, і час від часу в кожного проявляються ті, які не вважаються хорошими. Дуже важливо бачити людину «різною», давати їй простір і право бути різною. Це ще одна позиція дорослого. Наприклад, існує проблема придушеної злості. Нам у дитинстві казали, що злитися це погано. А злість — природна можливість захищати свої межі. Й ось ми всі дістали удару по нашій «хорошості». Дитині важливо казати: «Ти буваєш різним, але я тебе люблю».

— Що таке для Вас щасливе дитинство?

— Це, звісно, не про фактаж, це про відчуття. Це «окситоциновий» зліпок із почуттів радості, безпеки, близькості та смакування майбутнього. Є така магічна батьківська формула: «Я з тобою». Прекрасно, коли наші діти візьмуть це у своє дорослішання.

Олена Струк, Фокус  
Фото: Олександр Чекменьов

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: