Римські стаційні храми: у св. Стефана

Попільна Середа — у св. Сабіни
П’ятниця після Попільної Середи — у св. Йоана і Павла
П’ятниця І тижня Великого Посту — у Дванадцятьох Апостолів
Понеділок ІІ тижня Великого Посту — у св. Климента
Четвер ІІ тижня Великого Посту — у Діви Марії за Тибром
ІІІ неділя Великого Посту — у св. Марка Євангеліста
Середа V тижня Великого Посту — у св. Марцела

П'ятниця V тижня Великого Посту

Римські генерали полюбляли увічнювати свої воєнні тріумфи, будуючи храми перемоги у вигляді ротонди. Немов корона, здобута в битві, святиня у формі кола символізувала вічну славу. Константин перейняв цю форму архітектурної пихи і вибрав круговий план для будівництва Базиліки Святого Гробу в Єрусалимі. Натомість у Римі перший храм у формі кола постав на честь першого християнського мученика.

Базиліка св. Стефана (Basilica di Santo Stefano Rotondo al Celio) постала на пагорбі Челіо на початку V століття, у золотий період будівництва храмів у Римі, коли сім’ї можновладців спонсорували такі прославлені будівництва, як базиліка св. Сабіни, базиліка Матері Божої Великої чи базиліка св. Павла за мурами. Не виключено, що будівництво базиліки св. Стефана оплачував рід Валеріанів, оскільки Меланія, дочка Валеріана, часто відбувала прощі до Святої Землі. Коли 415 року було віднайдено реліквії першого мученика Церкви і перевезено їх до Рима, базиліка мала стати для них найпрекраснішим релікварієм.

Храм стоїть на колишніх казармах, а головна каплиця — над колишнім святилищем бога Мітри. Споруда відзначається інноваційною конструкцією, вона збудована як три концентричні кільця гострих аркад, розділених чотирма раменами, що на плані утворюють грецький хрест. Мірою того, як проходити від зовнішнього кільця до середини, потік світла, що заливає храм, набирає інтенсивності, бо там він падає крізь 22 вікна купола, зведеного над вівтарем, який міститься в центрі.

Це єдине у своєму роді, витончене чудо архітектури зазнало серйозних пошкоджень одразу ж у V столітті, внаслідок нападу варварів, а в пізніші століття, коли життя на пагорбі Челіо завмерло, ніхто не дбав про базиліку. Пізніше, у VI столітті, настав короткий час оновлення, коли двоє канонізованих пізніше пап, Йоан І та Фелікс IV, оздобили його перламутром і виклали мармуром. Тут виголошував проповіді також інший святий папа — Григорій Великий, і до сьогодні збереглися рештки його єпископської кафедри.

640 року папа Теодор надав базиліці реліквії святих Прима і Феліціана та збудував на їхню честь каплицю. Обоє святих братів були поховані на Віа Номентана. Згідно з традицією, саме їхні реліквії були першими перенесені з катакомб у межі міських мурів. Каплиця сяє золотим світлом мозаїки в апсиді, аж гіпнотизує. Брати на ній представлені в пурпурно-білих тогах і стоять обабіч хреста, подібного до того, який перси викрали з Єрусалима 614 року. Біля їхніх стіп росте ряд маків, що символізують їхні земні страждання. Христос у медальйоні над хрестом дивиться уперед спокійним поглядом, радий їхній незламності.

Занепалий храм відреставрував у ХІІ столітті папа Інокентій ІІ, додаючи для зміцнення конструкції аркаду, що проходить серединою споруди. Попри це, дах базиліки зрештою обвалився. Наступні реставраційні роботи, виконані за папи Миколая V з нагоди 1450 ювілейного року, найімовірніше зберегли конструкції храму, однак, як писав тодішній історик-хронікер, «він також обернув храм у руїну»: зовнішній круг аркад зник, а простір між двома іншими кругами став заповнений. Зникла також орнаментика святині.

У часи реформації перший мученик християнства надихав членів нових релігійних згромаджень, що поставали до життя, аби боротися з єрессю, й то вони започаткували нові покоління мучеників. Папа Григорій ХІІІ віддав храм під опіку єзуїтів, а за їхнім дорученням Нікколо Чірчіньяні (Помаранчо) виконав на стінах базиліки 24 величезні фрески, що представляють сцени мучеництва. Хоча історики мистецтва не дуже високої думки про ці твори з огляду на жорстокість, яка б’є з них, однак вони чітко показують, що упродовж століть християни були переслідувані імперією, яка прагнула стерти їх з лиця землі.

Цикл відкривають фрески, що представляють розп’яття Христа і каменування Стефана. Після них починаються сцени мучеництва християн за правління різних імператорів. Усі зображення разом утворюють кругову панораму, яка становить свідчення людської жорстокості й того, якою слабкою буває віротерпимість.

Ковток живої води

Сьогоднішнє читання Літургії годин поглиблює великопісні роздуми паломників стосовно первосвященицької гідності Христа, поширюючись до роздумів про природу свячень у Церкві.

Як навчає Послання до Євреїв, священство Нового Завіту, започатковане в Ісусі, є священством «не за законом тілесним, але згідно з силою незнищенного життя». Ця нова форма священства провіщена нам у подіях, над якими ми замислюємося під час великопісного паломництва, коли Дух сходить на Ісуса, а Отець проголошує, що це Його Син Улюблений, тобто під час хрещення у Йордані та під час Преображення та горі Табор. Таким чином, Ісус дістає помазання на первосвященика нового і вічного завіту, через пасхальну містерію свого страждання, смерті й воскресіння: в цій містерії Синстає досконалим посередником поміж Богом та людством, міццю Отця, який воскресив Його з мертвих, так що Він спроможний бути в Дусі «первородним поміж багатьма братами» (Рим 8, 29). Це посередництво охоплює всю історію, оскільки первосвященство Христа Воскреслого, який більше не помирає, — тривале і не має кінця. «Тому і спасти навіки може повністю тих, хто через Нього наближається до Бога, бо Він завжди живе, аби заступатися за ними», — як пояснює Послання до Євреїв.

Автор сьогоднішнього читання Літургії годин, єпископ Руспе св. Фульґентій, який у VI столітті жив в Африці, провадить нас далі у тринітарну глибину таємниці Спасіння, роздумуючи над винятковим і єдиним у своєму роді священством Сина:

«Тому Він водночас священик і жертва, Бог і храм. Жертва, через яку ми були примирені; храм, у якому ми були примирені; Бог, із яким ми були примирені. Священиком, жертвою і храмом, однак, є тільки Він сам, бо ж усе це посідає в собі як Бог, який прийняв вигляд слуги. Однак Він не сам є Богом, бо ж є Ним разом з Отцем і Святим Духом, через єднання Божої природи».

Священство Нового Завіту, продовженням якого є служебне священство Церкви, за своєю суттю орієнтоване на «таємницю». «Нехай, отже, люди вважають нас слугами Христа і служителями таємниць Божих», — пише св. Павло у Першому посланні до Коринтян. Як такі, священики висвячувані для того, щоби провадити люд Церкви у досвід таємниці Ісуса Христа, розп’ятого і воскреслого, Спасителя світу, який об’являє нам обличчя милосердного Отця та істину про нашу людську природу.

Джордж Вайґель, Елізабет Лев, wiara.pl