Розмова з ієромонахом Олегом Федоренком (Згромадження Салезіян Святого Івана Боско, УГКЦ) про точки перетину Церкви та альтернативної музики.
— Що говорить Церква про альтернативну музику?
— Однозначної позиції щодо того, ми засуджуємо чи вітаємо альтернативні жанри музики, — нема. Є дуже багато думок. Наприклад, рік тому в інтернеті гуляла стаття священика-поляка про те, що рок є сатанинським.
З іншого боку, з мого досвіду праці й навчання в Словаччині, я знаю, що воцерковлені люди чи навіть священики грають добру музику, і це далеко не якийсь фолк чи кантрі. Це їхній спосіб євангелізації.
Напевне, є і будуть питання в Церкви чи представників Церкви до текстів. Бо є тексти, які несуть настільки негативне смислове навантаження, аж важко погодитися з тим, що ці пісні натхнені чимось світлим і позитивним.
Важливе інше. Можна щось почути і сказати, що воно не вписується в певний контекст. Питання в тому, нашою згодою або незгодою ми щось творимо — чи просто відмежовуємося від проблеми?
Я абсолютно не є прихильником того, коли на Літургії використовуються ударні установки, гітари, електрогітари. Я особисто більше консерватор у цьому питанні. Тобто «мухи окремо, котлети окремо». Але якщо для когось це є способом його вираження, то чому б і ні?
— Ще один важливий нюанс: Церква розрізняє форму і зміст. Питань до форми у неї не має бути. Є питання до антицерковного змісту.
— Безумовно. Але Церква була б дуже убогою інституцією, якби вона воювала з суто антицерковним змістом. Може бути щось за звучанням образливе, можливо, навіть у якомусь сатиричному ключі.
Але коли йдеться про заперечення якихось моральних принципів або відверте богохульство — там ми не можемо мовчати. А кидатися на когось, бо в нього не такий колір волосся… Тут радше йдеться про захист чогось із боку Церкви, про Церкву, яка захищає, а не атакує.
— А як щодо сатанинського змісту?
— Диявол криється в деталях. Треба вирізнити одну річ: у якому контексті згадується сатана. Є тексти, прямі гімнеспіви, оди на честь сатани — тут діагноз зрозумілий.
Але існує й більший рафінований сатанізм. Скажімо, коли на місце Бога ставиться не сатана, не диявол, а людина. Тобто те, що переживає людина, що вона вважає за невід’ємне поле своєї гри, за невід’ємну свою атрибутику. Там, де воно починає максималізуватися і переступати не те що через заповіді, а й через здоровий глузд.
Наприклад, добре обтріпана об усі можливі й неможливі пороги тема «вільного кохання». Небезпека в тому, що хоч би яка піднесена була людина, але коли це виноситься на п’єдестал божества, то стає іншою формою сатанізму.
Чи приміром, примітивна склянка. Коли вона замінює друзів, спілкування, сім’ю, родину. Коли стає кумиром, якому треба приносити все нові й нові сили та жертви. Стоп, хіба це не сатанізм? Один із постулатів сатанізму — ти є Бог і ти визначаєш правила гри.
— Колись у десятому класі однокласниця-неформалка дала мені послухати касету групи «Арія». Мій приятель, який теж слухав, казав тоді, що важкий рок не можна слухати у піст, тим паче у Великий. Тоді я порізав ножицями касету, але відчуття провини якось дивно поєднувалось у мене з бажанням ще раз скуштувати заборонене. Звідси й питання: чи є гріхом слухання важкої музики, у піст зокрема?
— Що Ви вкладаєте в поняття важка музика?
— Наприклад, «Iron Maiden» чи «Metallica».
— Я не хочу здаватися лібералом, але я б волів слухати «Iron Maiden», ніж той електронний шум, що зараз грає. Він набагато агресивніший, ніж старі-добрі металісти. Оті шуми електронні, оті ритми, які пропагуються тепер як музика, — це гумування мозків.
— Рок має не настільки нав’язливий і агресивний ритм, як «клубняк». Нещодавно я був на дискотеці, і очунював після неї ще два дні. Монотонні удари б’ють, наче молотом, по твоїй голові.
— От власне. Після такої музики діти не можуть народжуватися нормальними.
Тепер щодо посту. Маємо неправильне прочитання заповідей. Написано: в часі посту гучних забав і весіль не справляти. Повторюю, я не вважаю себе лібералом, однак якщо комусь слухання музики допомагає зоcередитися чи релаксувати, то будь ласка. Навіть у часі Великого Посту.
Якщо це, правда, не буде на дві кімнати, і цього не буде добре чути тому, хто живе за стіною. Хоча в нас є такі умільці є і поза Великим Постом.
Якщо хтось у сумлінні відчуває, що він у такий спосіб не шанує божественне, то хай поговорить на цю тему зі своїм духівником. Але назагал заборон щодо музики немає. Є заборона справляти весілля і гучні забави. Наприклад, коли у п’ятницю в Великому Пості твій сусід намагається читати Святе Писання, а за стіною тільки й чути: «Бумц! Бумц! Бумц!» — то таке зовсім не надихає.
Тут не можна дробити на якісь окремо взяті фрагменти, але загалом є так. Є люди, які, можливо, не будуть слухати музики, не будуть вживати м’яса. Але мова про інше: переосмислення того, як ти живеш, бо питання ж як стоїть — викинути касету чи викинути щось зайве зі свого життя?
— Поговоримо про зомбування і музику. Колись я читав брошурку про те, що в таких групах, як «Rolling Stones»…
— На «Ролінгів» не треба гнати. Я теж то читав.
— У згаданій брошурці хтось авторитетно заявляв, що в піснях «Led Zeppelin», «Deep Purple», «Rolling Stones» задом наперед записані певні месиджі. Ці месиджі, мовляв, спонукають слухачів до якихось деструктивних дій. З групою «Judas Priest», приміром, справа взагалі дійшла до суду. Британських музикантів звинувачували в тому, що в одній з їхніх пісень («Better than Me Better Than You») нібито був замаскований заклик «Зроби це!» («Do it!»), і двоє підлітків після прослуховування наклали на себе руки. Цікаво, що то взагалі не їхня пісня, а переспів. Що скажете?
— Шапочку з фольги. Щоб інопланетяни не впливали. Це жарт. Якби це було технічно можливо, то їх би вже поставили на потік. Не вірю, щоб такий вплив був ефективним, і ніхто до цього часу на цьому ще не стриг якихось купонів. Нелогічно ж.
Дали послухати якусь мелодію — і ми побігли купувати пральний порошок. Теорія цікава, бо дуже проста. Вона багато чого пояснює, без того, щоб напружувати мозок. Я, звісно, не виключаю, що як хтось буде слухати пісню задом наперед, то щось знайде. Я читав ці статті, але не можу однозначно з них глузувати. Можливо, спроби були.
Але питання в іншому. Певні музичні течії породжують певну культуру. Кислота породжує кислоту. Коли ми слухаємо музику, є питання смаку і післясмаку. І щодо зомбування, то тут треба докопуватися до деталей.
Під чим, із ким підлітки слухали музику, що вживалося? Я не адвокат сатанинських груп, але там радше показуються комерційні трюки. Не хочу вдаватися в якусь туманну балаканину, але що породжує пропозицію?..
— …Попит. Погоджуся, що навіть багато андеграундних речей навіяні комерцією.
Ще одне питання муляє. Ось я слухаю певні рок-групи, і головно тому, що вони грають якісну музику. Годі уявити, скільки зусиль, таланту і порухів звивин вкладають у пісні, приміром, музиканти «Dream Theater». Від частої і водночас природної зміни ритмів, гармонійних зигзазів голова йде обертом, і композиція може тривати 24 хвилини (й таких немало!), а тобі й не нудно. От якби якась християнська група грала би геніальну музику — я б із задоволенням їх слухав. Чув метал-бенд італійського отця-капуцина, і якось примітивно, «квадратно» воно звучить. Але якби християнські рок-колективи робили якісну музику, то це було б тільки на користь Церкві.
— Я не можу тут однозначно погодитися. Бо у мене є низка позицій.
Перша річ. Якщо це, наприклад, священик, і він може суміщати Євангеліє та хеві-метал, — гаразд. Я не можу. Це не означає, що я пуп Всесвіту і знаю всі критерії музики.
Просто воно як є? — стару добру класику слухають сотні, до сороківки її слухають десятки, а фанатами до кінця залишаються одиниці. Якщо комусь «Judas Priest» або «Led Zeppelin» зачіпають щось позитивне — то добре, нехай слухають.
Далі, мені несимпатичною є сама думка зробити християнство популярним. Сама комбінація «популярне християнство» — це якийсь «лівак», бо християнство не є для всіх. Насправді я не роблю зараз якоїсь ексклюзивщини чи заманухи, але в християнстві переважно було багато симпатиків. Світло, позитив тощо. Але…
— …але, з іншого боку, християнин пише гарну музику, шикарний текст із глибоким посилом. І це, можливо, когось надихне робити на щось добре. Приміром, фантастична балада «Dust In The Wind» американців «Kansas» була написана їхнім гітаристом-християнином. Гляньте на текст пісні — там увесь Еклезіаст!
— Супер. Але я не можу говорити за когось. Читав декілька інтерв’ю з людьми, які грають важкий рок і одночасно є християнами. Я не бачу тут дисонансу. Якщо вони є тими, хто робить християнство більш зрозумілим і більш доступним у їхньому середовищі, тоді гаразд.
Але коли християни почнуть робить щось у тренді «рок» тільки для того, щоб їх більше «хавали», то це дорога в нікуди. Є одиниці, які можуть бути в тому середовищі, залишатися вірними принципам християнства, і те, що вони переживають внутрішньо, мати сміливість проповідувати назовні.
Це не дано десяткам, це дано одиницям. Будь-що, поставлене на потік, втрачає автентичність, втрачає смак.
— Про сміливість. Ще є така історія. Свого часу фронтмен «Арії» Валерій Кіпєлов навідріз відмовився виконувати на концертах композицію «Антихрист».
— Не чув про таке.
— Так от, в інтерв’ю він розповідав, що під час виконання пісні мусило щось трапитися. Виходила з ладу апаратура, часто траплялися неприємності. Підступи злої сили? Але найважливіше, що він, відчуваючи себе православним християнином, мав відвагу заявити, що не буде співати. Казав, фанати не зрозуміли насправді, про що ця пісня.
— Насправді, якщо відмовляла електроніка чи апаратура, то участь злої сили цілком можлива. Набагато важливішим є інше.
Святе Письмо як каже: «З повноти серця говорять уста». Якщо людина ідентифікує себе з Христом і співає щось, що є проти Нього, то це не може приносити задоволення ані комфорту. Бо це нещире.
Той, хто творить музику, повинен цим жити, і тільки тоді щось вдається. А що ж маємо насправді? Якщо твої пісні спонукають людину задуматися, цінувати того, хто поруч, розібратися у своєму житті, — то ти робиш не «продукт», а щось добре.
Але якщо ти робиш музику, яка допомагає людині загубитися або «Бумц! Бумц! Бумц!», то тут є потреба задуматися: «Хлопче, кому ти служиш?»
І знову ж таки, я не маю лінійки, яка би виміряла рівень внутрішнього каяття, наприклад, у людини, яка виглядає як Оззі Осборн. Якийсь благочестивий панок може бути більшим нечестивцем за нього, і бути при цьому кожної неділі в храмі. Тут немає лінійки.
— Круто, коли музика стимулює мислення. Басист і автор більшості текстів «Iron Maiden» Стів Гарріс ледь не в кожній пісні відсилає нас до якогось класика. Наприклад, «The Sign of a Cross» базована на романі Еко «Ім’я рози». Якщо хтось читає, то йому багато розкажуть назви пісень: «Прекрасний новий світ», «Убивства на вулиці Морг», «Поема про старого моряка», «Володар мух» тощо. Порівняйте це, скажімо, з «клубняком» чи «шансоном».
— Порівняння некоректне, тому що я не вважаю це музикою.
— А як тоді це назвати?
— Звуковим ширпотребом. Шумом. Не хочу зациклюватися на тому, що я священик і повинен виховувати. Є щось, що стимулює роботу мозку, і щось, що його вигумовує. От власне, ці всі «шансони» й роблять людину примітивнішою. Про що воно?
— А що Ви слухаєте?
— Мене останнім часом «пруть» віолончельні концерти Баха. А є ще оті американці «Dream Theater». Хлопці закінчили консерваторію, причому всі.
— Три улюблені гурти?
— Власне, «Dream Theater», «Deep Purple» і «Red Hot Chili Peppers» (ранні).
Для усіх, хто дочитав до кінця, звучить композиція улюбленої групи отця Олега, з віртуозним соло від Джона Петруччі.
Боровий Богдан, Варіанти
фінансово.
Щиро дякуємо!
