Степан Сус, настоятель Гарнізонного (колишнього єзуїтського) храму свв. апп. Петра і Павла, військовий капелан, — про покликання, навіяні війною переосмислення, а також про українців, які поволі засвоюють уроки долі.

У час, коли шукаєш, кому відкрити зранену душу, кому виплакати все, що стерпів і пережив, наче інстинктивно згадуєш про священика. І справді, пощастило людині, яка має того, хто слухатиме, не осудить і проведе усіма шляхами долі, вказуючи на світло твого життя. 

До отця Степана прихожани телефонують і вдень, і, бува, вночі; він не відмовить — вислухає. Він ламає стереотипи і впевнено слідує своїй місії робити добро. Він обрав військове капеланство ще тоді, коли багато хто й не усвідомлював, що це таке й навіщо воно. Та й вирішив бути священиком тоді, коли УГКЦ була під забороною, а його однолітки мріяли бути космонавтами… 

Усі буремні події він переживає разом зі своїм народом. Разом із військовими він у їхній біді, у щасті він також із ними: то похорон, то шлюб, то вражаюча сповідь і щирі зізнання. Він молитвою заспокоює, надихає когось на нове життя. 

Перед ним війна також постала зненацька. Вона вигулькнула, звідки й не чекали; та він, як і тисячі інших, не завмер від страху, а став на підмогу. Неабиякою допомогою стали 20 мільйонів гривень, зібрані у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Їх витратили на взуття, форму для військових, бронежилети, каски, на те, що їм було необхідне у тій раптовій війні. Нині вона для нас не така вже й раптова. І багато хто вже звик, хтось збайдужів… Але вона недалечко, і кулі все ще свистять.     

Степан Сус певен: українці потроху засвоюють уроки війни, та все ж надто звикли жити «по знайомству» й шукати вигоди.  

«Бути поруч» — девіз капеланства
 

— Отче Степане, розкажіть, будь ласка, про те, як стали священиком і як усвідомили своє покликання.

— Моє покликання як священика мало кілька етапів. Найперше, ще в дитинстві, коли з батьками ходив до церкви, було дуже цікаво спостерігати за священиком, який проводив богослужіння. Це був старший чоловік, завжди охайно одягнений, у нього навіть взуття було змінне. У тому взутті, в якому приходив, він по храму ніколи не ходив. Для мене він був прикладом священика, який любив церкву, жив церквою і думав про своїх вірних, про паству. 

Згодом, коли я навчався в історико-філософському ліцеї у м. Бучачі при монастирі отців василіан, спостерігав за життям монахів. Тоді ще більше себе утвердив у покликані. Тому, що бачив приклади добрих жертовних священиків, які пройшли різні випробування: воєнні часи, часи підпілля, дехто з них був на засланнях, у концтаборах. Отці молодого покоління були неодружені, присвятили своє життя служінню Богу і людям. І після цього у мене самого зародилося бажання служити Богові й людям. Місія священика у тім, щоб бути обличчям чогось доброго у цьому світі, бути руками Божими у ньому, щоб люди, бачачи священика, хотіли ставати добрішими, кращими, і найголовніше, щоб вони хотіли бути з Богом. Основне завдання і покликання священика — це привести людей до Бога. 

— Згодом Ви стали військовим капеланом. Як прийшли до цього?

— Військове капеланство — один із методів душпастирства. Нині маємо п’ятьох військовослужбовців, які отримали покликання до священства, захотіли бути священиками. Вони кажуть, що хочуть бути військовими капеланами. Я ж кажу їм найперше думати про те, щоб бути доброю людиною, добрим священиком. 

Аби вирішити, в якій сфері церковного життя працювати, також потрібне покликання і додаткова освіта. Є капелани, які працюють у в’язниці чи з дітьми-сиротами; є капелани, які працюють у шпиталі з хворими людьми; є такі, що працюють із людьми похилого віку, студентами, військовими. Усі ці середовища, всі ці напрямки вимагають від священика гнучкості. Це не сталі форми душпастирства, це не парафія, де священик бачить постійно тих самих людей, які ходять до храму поколіннями.

Обравши якусь сферу церковного життя, працювати доведеться з людьми, які нині з тобою, а завтра їх може не бути. І ти як священик маєш бути настільки організований, щоб людям як капелан дати все найнеобхідніше, аби люди могли собі дати раду за різних обставин життя. Чи хворі в шпиталі, чи студенти у гуртожитку, які також мають різні виклики, чи військові на полігоні, на війні, чи в’язні у в’язниці. Їм треба допомогти зрозуміти, що попри ті обставини, у яких вони перебувають, Бог є з ними і вони повинні мати місце для Бога. 

— Коли вирішили стати військовим капеланом — чи усвідомлювали, що може статися так, що буде війна, і Вам доведеться служити у такий нелегкий час? 

— 2001-го, коли прийшов у військову академію (тоді ще Інститут сухопутних військ при Національному університеті «Львівська політехніка»), про капеланів мало хто говорив. Це було щось таке зі сфери фантастики… Дуже часто люди навіть не розуміли, що священик може мати спільного з армією. 

Для мене завжди було цікаво йти туди, де складно, де треба щось відкривати, пояснювати, щось будувати, робити перші кроки. Військове капеланство стало таким видом душпастирства, де треба було робити певні перші кроки як для військових, так і для Церкви. У капеланстві є щось особливе: треба йти, говорити, спілкуватися з військовими, бути з ними. 

Девіз капеланства — «Бути поруч». Бути поруч усіх військовослужбовців: віруючих і невіруючих, православних, католиків, мусульман, і тих, які взагалі не знають, у що вони вірять, — просто бути поруч. А вони, коли відчують потребу, самі звернуться до капелана по допомогу. Певною мірою ці кроки у 2001‑му не всім були зрозумілі. 

Сьогодні я на них дивлюся як на Боже провидіння. Бо за ці роки збудована структура капеланства, є 16 військових капеланів у Львівській архиєпархії УГКЦ, є співпраця, військових знаємо особисто. Певною мірою, не знаючи про те, що на нас чекає, ми все ж підготувались до всього. 

«Війна — це спустошення…»

— Які виклики війна поставила перед Вами, що змусила переосмислити?

—  Найперший, найосновніший виклик — це те, що гинуть найкращі воїни і не можеш нічого зробити для того, щоб це змінити. Віддаєшся в руки Божі. Це ставить переді мною, як і перед усіма свідомими людьми, певне завдання: бути іншими. Ми вже два роки говоримо про іншу Україну, інші думки, інший народ. Але бути іншим — це досить складний і довгий процес. 

Друге: війна — це завжди зло. Це завжди конфлікт, непорозуміння. Немає справедливої, доброї війни чи такої, яку можна виправдати. Звичайно, вона спонукає усіх мислити по‑іншому. Я б сказав, що війна — це спосіб життя людей. Нині вона стала якоюсь паралельною ділянкою нашого життя. Якоюсь дорогою, яка йде обік наших шляхів, у когось ті шляхи частіше перетинаються. Хтось просто йде поруч, а хтось стоїть на узбіччі і спостерігає, що там відбувається. Для багатьох людей ця війна, як і Майдан, не відбулися. Вони просто зуміли сидіти, наче в кав’ярні, й ніби крізь вітрину дивитися на світ, дивитися на те, що там борються за щось, хтось хоче довести щось, відстоює гідність. 

Зазвичай ті, що так пасивно спостерігають, дуже незадоволені всім. Вони найбільше нарікають, кажуть, що вся країна не така, приречена, що в ній неможливо жити, нема щастя, радості. Та війна — це наша реальність. Вона для того, щоб ми зрозуміли, яким небезпечним є зло. 

— Напевне Вам зустрічаються люди, які кажуть, що їм набридла війна. Як Ви їм радите позбутися тієї байдужості? 

— Такі люди здебільшого говорять про це в мирних обставинах. Їм не свистять кулі біля вух, вони не дивляться на розвалені будинки, у їхніх сім’ях ніхто не загинув на війні. Вони не віддають частини, а то й усієї зарплатні для того, щоб одягнути [на фронт] свого сина чи родича. Є люди, які віддають усе, які часом виглядають дивними; вони жертовно готові все зробити для того, щоби наші захисники почувалися захищеними. Вони ніколи не скажуть, що їм байдуже. Тому тих людей, які починають нарікати, треба насамперед повернути в реальність, так би мовити, нагадати, що все ж є багато позитивів у їхньому житті. 

Є люди, яких спіткали жахливі дні, вони живуть у жахливих умовах. Десятки тисяч військовослужбовців прокидаються в окопах, деякі повертаються без руки, ноги чи ока… 

Все ж можна зрозуміти тих людей, що незадоволені, бо війна — це спустошення. Це видно по тих містах і селах, де вона пройшла. Та все ж ми повинні пам’ятати про наших героїв. Пам’ятати про тих людей, які чимось пожертвували навіть для того, щоб ми могли нарікати. 

Ми дивимося на війну з теперішньої перспективи. А ніхто не усвідомлює, що було би, якби ми тоді не зупинили агресію. Можливо, України як такої вже не було б. Можливо, ми б узагалі вже боялися говорити. Я вважаю, те, що ми зараз маємо, — це справді великий Божий дар. Дякувати Богові, що наші воїни зуміли зупинити цю агресію і ми можемо далі жити в країні, де все ж можна шукати порозуміння. 

— Чи не збайдужіли, не розчарувались наші військові, чи не втрачають вони віри у свою справу? 

— Військові байдужі тоді, коли байдужа влада. Та все ж їхній ентузіазм, їхній морально-психологічний стан підтримують звичайні прості люди. Дуже часто самі військові кажуть, що якби не люди, які допомагають, передають багато речей, коштів, які за них переживають, — то їх там би не було. 

Заради влади вони не готові там стояти. Військові ж бачать, що вона не те робить, не те говорить… Хоча всі розуміють, що країна без влади, без структури, скелету не є країною. Наші ж вороги хотіли доказати нам і всьому світові, що такий народ, як українці, можуть існувати, але вони не можуть мати своєї влади. Вони нездатні її обирати, бо кожна влада, яку вони обирають, для них неприйнятна, вони незадоволені. Тож відбувається революція за революцією і, таким чином, країна пропадає. 

Про потреби і поміч бійцям 

— Ви від самого початку допомагаєте військовим. Раніше збирали кошти на берці, форму, каски, бронежилети. Прошу сказати, чи змінились потреби військових?

— За час війни на потреби військових у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла було зібрано близько 20 млн грн. Це пожертви людей з різних куточків світу, а також українців, які своєю доброю волею, своїм щирим серцем зробили такий внесок. 

У перші місяці війни ми всі вивчали потреби військових, навіть те, яка відмінність між бронежилетом п’ятого і другого ступенів захисту. Ми ніколи не допомагали зброєю. Наша головна мета як військових капеланів — допомогти врятувати життя бійців. І дуже приємно було, коли приходив офіцер, приносив прострілену каску, бронежилет до церкви і дякував Богові, дякував усім людям, що врятували його життя. Знаєте, це такий момент… 

Тоді бачиш і розумієш, що навіть, якщо серед 3,5 тисяч бронежилетів один урятував життя людини, пригодився, то вартувало потратити десять і навіть усі двадцять мільйонів, щоби його придбати, щоб урятувати життя цього одного офіцера. А таких офіцерів набагато більше. Деякі хлопці вже демобілізувалися, на першому етапі вони отримали те, що підтримало їхню віру, що вони там не самі. Що з ними весь український народ. Тепер потреби значно менші, у більшості випадків це знову ж таки берці, термобілизна, форма. Держава дає по одному комплекту всього, але зрозуміло, що на війні чи навіть на полігоні є різні обставини. Переважно ми допомагаємо тим, щоб військові мали змінне взуття чи форму. 

Вікторія Савіцька, Львівська Пошта