Ватикан

Без цього неможливо бути священиком: Папа повчав, як сповідати

03 Червня 2016, 15:50 3029
свобода

Буття милосердним — це не тільки один зі способів існування, але єдиний спосіб. Немає іншої можливості буття священиком, — сказав Папа Франциск учора, 2 червня 2016 р., в римській базиліці св. Павла за Мурами.

Це була вже третя його медитація протягом реколекцій для священиків, влаштованих у рамках Ювілею Священиків під час цього Року Милосердя.

Папа заохотив слухачів, аби у сповідальниці вони не були «цікавими» і не дивилися на пенітентів як судді-функціонери. Він також зазначив, що люди прощають священикам чимало вад, за винятком прив’язаності до грошей.

На завершення Франциск закликав священиків, аби просили Доброго Пастиря про дві благодаті: щоб дали себе провадити чуттям віри вірного люду, а також були його «чуттям бідняка».

Свої роздуми Франциск закінчив молитвою «Anima Christi» — «Душе Христова». Її латиною заспівали всі згромаджені у базиліці священики. На завершення Святіший Отець подякував усім присутнім за чинну участь у цих духовних вправах, підкреслюючи, що його надихає їхня позиція та активність. Перш ніж вийти з храму, всі заспівали гімн «Salve Regina».

Папа і священики

 

Реколекцї для священиків. Медитація Папа Франциска
«Добрий запах Христа і світло Його Милосердя»

 

У нашій третій зустрічі пропоную вам застановитися над ділами милосердя: чи беручи одне з них, яке відчуваємо найближче пов’язаним із нашою харизмою, чи роздумуючи над усіма загалом, дивлячись на них милосердними очима Матері Божої. Завдяки такому сприйняттю ми бачимо «брак вина» і це заохочує нас «чинити все, що Він нам скаже» (пор. Йн 2, 1‑12), аби Його милосердя чинило чуда, яких потребує довірений нам люд.

Діла милосердя сильно пов’язані з «духовними чуттями». Молячись, ми просимо про благодать «відчути і посмакувати» Євангеліє таким чином, який робить нас чутливими до життя. Порушені Святим Духом, проваджені Ісусом, ми очима милосердя можемо помітити уже здалеку тих, хто лежить на землі край дороги, можемо почути волання Вартимея, можемо відчути — так, як відчуває Господь на краю свого плаща — несмілий, хоч і зважений, доторк жінки, що страждає на кровотечу; можемо просити про благодать смакування разом із Ним на хресті гіркого смаку жовчі всіх розіп’ятих, аби таким чином відчути сильний запах біди — у польових шпиталях, у потягах і човнах, повних людей; цей запах, якого не перекриває олива милосердя, але, помазуючи нею, ми робимо так, що пробуджується надія.

Катехизм Католицької Церкви, говорячи про діла милосердя, наводить історію св. Рози Лімської. Коли мати сварила її за те, що приймає вдома убогих і калік, Роза без вагань відповіла: «Коли ми служимо вбогим і хворим, то служимо Ісусові» (п. 2449). Цей добрий запах Ісуса — опіка над убогими — характерний для Церкви, він був завжди. Святий Павло на цьому зосередив свою зустріч зі «стовпами», як їх називає, — Петром, Яковом і Йоаном. Вони закликали «пам’ятати про вбогих» (Гал 2, 10). Катехизм цілком конкретно говорить, що «ті, кого гнітить нужда, є предметом особливої любові з боку Церкви, яка від початку, незважаючи на гріхи багатьох своїх членів, не переставала працювати над тим, щоб їм допомогти, їх захистити і визволити» (п. 2448).

У Церкві ми мали і маємо чимало справ не надто добрих, і багато гріхів, але в галузі служіння вбогим через діла милосердя, як Церква, ми завжди йшли за натхненнями Святого Духа, а наші святі робили це дуже творчо та плідно. Любов до вбогих була знаком, світлом, завдяки якому люди прославляли Отця. Люди, ввірені нам, цінують священика, який піклується про вбогих, хворих, який відпускає гріхи грішникам, який терпеливо навчає і виправляє… Наш люд прощає священикам чимало вад, за винятком прив’язаності до грошей. І це не через багатство саме по собі, а тому, що гроші чинять так, що ми втрачаємо багатство милосердя. Наш люд «на нюх» розпізнає, які гріхи загрожують священикові, які вбивають його служіння, чинячи з нього функціонера або, що гірше, найманця, — і які не стільки другорядні гріхи, скільки гріхи, що їх можна брати на себе як хрест, аж Господь врешті їх очистить, так як зробить із куколем (див. Мт 13, 30. — Ред.) Натомість те, що скероване проти милосердя, це принципова суперечність. Це вражає динамізм спасіння, націлене проти Христа, який, «бувши багатим, став бідним, щоб ви Його вбожеством розбагатіли» (2 Кор 8, 9). Так стається тому, що милосердя піклується, «втрачаючи щось із себе»: шматочок серця залишається з пораненою людиною; ми втрачаємо трохи часу нашого життя, коли хотіли би щось зробити, даючи його в дар іншій людині.

Отож ідеться не про те, щоб Бог проявив до мене милосердя в разі якогось браку, як нібито поза цим я був самодостатній, або ж щоби я час від часу звершував якісь акти милосердя щодо потребуючих. У цій молитві ми просимо про ту благодать, щоб ми дозволили, аби Бог проявив до нас милосердя в усіх аспектах нашого життя, та щоб ми були милосерді стосовно інших в усіх наших діяннях. Для нас, священиків та єпископів, які вділяємо таїнства, хрестимо, сповідаємо, служимо Євхаристію… — милосердя це спосіб перемінення цілого життя Божого люду в таїнство. Бути милосердним — це не тільки один зі способі буття; це єдиний спосіб буття. Немає іншої можливості бути священиком. «Настоятель Брокеро», який, якщо Бог дасть, буде цього року канонізований, сказав: «Священик, який не має великого співчуття до грішників, — це наполовину священик. Ці благословенні лахи, які я ношу, не роблять мене священиком; якщо я не маю в серці милосердя, то я навіть не християнин».

Помічати те, чого бракує, аби одразу ж цьому зарадити, або ще краще — передбачити, це погляд, характерний для батька. Цього священицького погляду — людини, яка посідає місце батька у лоні Матері-Церкви, — що провадить нас до бачення людей у світлі милосердя, треба вчитися і піклуватися про нього, почавши від семінарії; і цей погляд має животворити всі душпастирські плани. Ми прагнемо цього і молимося до Господа про такий погляд, який навчив би нас розпізнавати знаки часу в перспективі «діл милосердя, що необхідні для душ наших людей», аби могти почути і посмакувати Бога історії, який іде посеред них. Оскільки, як каже документ з Апаресіди, цитуючи св. Альберто Уртадо, «за нашими вчинками люд пізнає, чи розуміємо ми його страждання» (п. 386). За нашими вчинками.

Доказом такого розуміння нашого люду є те, що в наших ділах милосердя ми завжди дістаємо благословення Бога та знаходимо допомогу посеред ввірених нам людей. Цього не стається в разі проектів іншого плану, які інколи розвиваються добре, а інколи ні, зате дехто не усвідомлює, через що саме вони не функціонують, і сушать собі голову, вигадуючи новий душпастирський план, тоді як можна би, не входячи в подробиці, просто сказати: це не працює, бо в цьому бракує милосердя. Бракує того милосердя, яке властиве радше польвому госпіталю, ніж якійсь клініці-люкс; того милосердя, яке, цінуючи добре, готує ґрунт під майбутню зустріч з особою, замість віддаляти її детальною критикою…

Я пропоную вам молитву з грішною жінкою, якій Ісус відпустив гріхи (пор. Йн 8, 3‑11), аби просити про благодать бути милосердними у сповіді, і другу, яка стосується суспільного виміру діл милосердя.

Мене завжди зворушує підхід Господа до жінки-зрадниці, коли Він, не засуджуючи її, «прогрішився» проти Закону. Коли від Нього зажадали, аби висловився, — «треба її каменувати чи ні?» — Він не взяв голосу, не застосував правних приписів. Удавав, що не розуміє, і в цей момент виступив із чимось іншим. Він таким чином розпочав процес у серці жінки, яка потребувала цих слів: «І Я тебе не засуджую». Простягнувши до неї руку, підвів її, а це дозволило їй зустріти погляд, сповнений ласки, що змінив її серце. Інколи я відчуваю суміш суму та обурення, коли хтось старається пояснити останню пораду: «більше не гріши». Він використовує цю фразу для «захисту» Ісуса і для того, щоб не закріпився факт, що Закон переступили. Думаю, що слова, які використав Господь, становлять єдність із Його ділами. Факт, що Він двічі схилявся і писав по землі, роблячи перерву, перш ніж звернувся до тих, хто бажав побити жінку камінням, і перш ніж звернувся до неї сам, говорять нам про час, якого Господь потребує, щоб осудити і пробачити. Час, який відсилає кожного з нас до його внутрішнього життя, і робить так, що ті, хто нас осуджував, відступають. У розмові з жінкою Господь відкриває інший простір: одним із них є простір неосудження. Євангеліє підкреслює цей простір, що залишається вільним. Воно ставить нас перед поглядом Ісуса й каже нам, що «не бачить довкола нікого, тільки жінку». А потім сам Ісус каже жінці поглянути довкола, запитуючи: ну й де всі ті, які тебе класифікували? (Це слово важливе, бо воно говорить про те, що ми так сильно відкидаємо, як факт, що обклеюємо себе етикетками і створюємо карикатуру…). Коли Він уже дозволяє їй побачити цей простір вільним від осуду інших людей, то каже, що також і Він не кине в неї каменем: «І Я тебе не засуджую». Саме в цю мить їй відкривається інший, новий, вільний простір: «Іди, й відтепер більше не гріши». Заповідь, дана на майбутнє, аби допомогти йти вперед, аби «поступати в любові». Саме це є делікатністю милосердя, яке зі співчуттям дивиться на минуле і підбадьорює на майбутнє.

Оте «більше не гріши» не є чимсь очевидним. Господь вимовляє ці слова «разом із нею», допомагає їй виразити словами те, що вона сама відчуває, оце добровільне «ні» гріхові, подібно до «так», вимовленого Марією для благодаті. «Ні», сказане стосовно кореня гріха кожного з нас. У разі цієї жінки йшлося про суспільний гріх, про гріх когось, до кого люди приходили або щоби з нею перебувати, або щоб її каменувати. Тому Господь не тільки відкрив їй дорогу, але й сказав іти, аби вона перестала бути «предметом» погляду інших, але щоби чинно формувала власне життя. Як на мене, «не гріши» стосується не тільки морального аспекту, але й певного виду гріха, який не дозволяє їй реалізувати своє життя. Також і до паралітика біля купелі Витесда Ісус каже: «Не гріши» (Йн 5, 14); але тому чоловікові, який виправдовувався сумними обставинами, що склалися, який мав психіку жертви, трохи «дістав» словами «аби тобі чогось гірше не сталося». Господь використовує його спосіб мислення, те, чого він боїться, аби вирвати його з паралічу. Як ми кажемо, страхом примушує його рухатися. Отже, кожен з нас має почути оце «більше не гріши» у спосіб інтимний, особистий.

Цей образ Господа, який примушує людей рухатися, дуже відповідний: Він — Бог, який вирушає зі своїм людом, який надихає і супроводжує нашу історію. Тому об’єкт, до якого скероване милосердя, — цілком конкретний: воно звертається до того, що робить так, що ці жінка й чоловік не рухаються на своєму місці, зі своїми найближчими, у своєму власному темпі, до мети, щодо якої Бог заохочує їх піти. Засмучує, зворушує факт, що хтось губиться, або залишається позаду, чинить помилку через власну зарозумілість, що він, як ми кажемо, не на своєму місці; що не приймає Господа охоче, не готовий прийняти завдання, які Господь хоче йому довірити; що хтось не ходить смиренно перед Господом (див. Міх 6, 8), не слідує шляхом любові (див. Еф 5, 2).


Простір конфесіоналу, де істина нас чинить вільними


Говорячи ж про простір, перейдімо до сповідальниці. Катехизм Католицької Церкви представляє нам конфесіонал як місце, в якому правда визволяє нас до зустрічі: «Уділяючи таїнство Покаяння, священик виконує служіння Доброго Пастиря, який шукає вівцю, що загубилася; Доброго Самарянина, що лікує рани; Отця, який очікує свого блудного сина і приймає його, коли той вертається; справедливого судді, який судить без огляду на особи і суд якого є водночас справедливим і милосердним. Одне слово, священик є знаком і знаряддям милосердної любові Бога до грішника» (п. 1465).Також Катехизм нагадує нас, що «сповідник — це не пан, а служитель Божого прощення. Служитель цього таїнства повинен єднатися з наміром і любов’ю Христа» (п. 1466).

Знак і знаряддя зустрічі. Ось що ми таке. Дієве заохочення до зустрічі. Знак означає, що ми повинні притягувати, як тоді, коли хтось чинить знаки, аби привернути увагу. Знак має бути цілісним і виразним, але насамперед зрозумілим. Тому що є знаки, які зрозумілі тільки для фахівців. Знаком і знаряддям. Життя знаряддя збувається в його корисності, у бутті доступним і впливанні на дійсність у точний, відповідний спосіб. Ми знаряддя, якщо люди насправді зустрічаються з Богом милосердним. Наше завдання — зробити так, аби вони зустрілися, аби опинилися віч-на-віч. Що вони зроблять потім, то вже їхня справа. Є син марнотратний у хліві, і є батько, який щовечора виходить на терасу, аби побачити, чи син не йде. Є загублена вівця і пастух, який пішов, аби її шукати. Є поранена людина, покинути на узбіччі, й Самарянин, який має добре серце. Яка, отже,  наша послуга? Бути знаком і знаряддям, аби вони зустрілися. Ми повинні мати чітке усвідомлення, що ми самі — не отець, не пастух і не Самарянин. Ми радше обік цих трьох, як грішники. Наше служіння має бути знаком і знаряддям цієї зустрічі. Тому ми стаємо в контексті таємниці Святого Духа, який творить Церкву, який творить єдність, який щоразу оживляє зустріч.

Ми знаряддя, якщо люди насправді зустрічаються з Богом милосердним. Наше завдання — зробити так, аби вони зустрілися, аби опинилися віч-на-віч. Що вони зроблять потім, то вже їхня справа.

Інша властивість знаку і знаряддя це те — як би це сказати складним чином, — що він не стосується себе самого. Ніхто не затримується перед знаком, коли вже зрозумів справу; ніхто не затримується, аби дивитися на шуруповерт або молоток, але дивиться на добре повішену картинку. Ми — слуги непотрібні! Тому ми — знаряддя і знаки, які були дуже корисні для тих двох, які тепер єднаються в обіймах, як батько з сином.

Третя риса знаку і знаряддя — їхня доступність. Ідеться про те, щоби знаряддя було готове до вжитку, щоби знак був помітний. Суть знаку і знаряддя — бути посередником. Можливо, тут лежить ключ нашої місії в зустрічі Божого милосердя з людиною. Певно, зрозумілішим буде використати негативний термін. Святий Ігнатій говорив про те, щоб «не бути перешкодою». Добрий посередник — це особа, яка полегшує справи, а не чинить перешкоди. На моїй батьківщині був прекрасний сповідник, отець Каллен, який сідав до конфесіоналу й робив дві справи: лагодив шкіряні м’ячі для хлопчаків, що грали у футбол, і друга — читав великий китайський словник. Він казав, що коли люди бачили, як він робить непотрібні речі, такі як зашивання футбольних м’ячів або читання дуже далекого від потреб китайського словника, то вони думали: «Я можу підійти і трохи порозмовляти з цим священиком, бо видно, що йому нема чим зайнятися». Він був доступний для того, що найсуттєвіше. Уникав перешкод, аби не справити враження страшенно зайнятої особи.

Кожний з нас знав хороших сповідників. Ми повинні вчитися від наших хороших сповідників, від тих, до кого люди приходять, тих, хто їх не лякає і здатний говорити, аби друга людина сказала, що з нею сталося, як Ісус із Никодимом. Якщо хтось приходить до конфесіоналу, то це тому, що він скрушений, ми вже маємо справу зі скрухою. І якщо він уже приходить, то це тому, що хоче змінитися. Або принаймні хоче хотіти, якщо ситуація здається йому неможливою для зміни (ad impossibilia nemo tenetur, як каже максима: ніхто не зобов’язаний робити неможливе).

Треба вчитися від добрих сповідників, тих, хто делікатний щодо грішників і кому достатньо пів-слова, аби все зрозуміти, як Ісус щодо жінки, яка страждала на кровотечу; саме тоді від них виходить міць прощення. Інтегральність сповіді це не математичне питання. Інколи сором приховують більше перед лицем кількості, ніж перед лицем самого гріха. Але для цього необхідним є зворушитися перед лицем ситуації людей, яка часто є мішаниною справ, хвороби, гріха та умов, які неможливо подолати, — так,  як зворушувався Ісус, бачивши людей, відбував це у своєму нутрі, у нутрощах, і тому зцілював, лікуючи навіть тоді, коли хтось не просив про це у належний спосіб, як отой прокажений, або ж кружляв довкола проблеми, як самарянка, що була як чайка: пищала з одного боку, а гніздо мала з іншого.

Треба вчитися від сповідників, які знають, як зробити, щоби каяник відчував повчання, роблячи крочок уперед, як Ісус, який давав достатню покуту і вмів дооцінити тих, хто повертався подякувати, хто ще міг виправитися. Ісус сказав до паралітика взяти ложе, або ж примусив себе трохи впрошувати, чи то сирофінікійці, чи то незрячим. Його не обходило, що потім вони не перейматимуться Ним, як паралітик із Силоама, або що говоритимуть про те, про шо Він заборонив їм говорити, а потім Його самого сприймали як прокаженого й Він не міг увійти до міста, або його вороги мали підставу Його засуджувати. Він зцілював, прощав, полегшував, давав перепочинок, дозволяв людям дихати диханням Духа-Потішителя.

В Буенос-Айресі я знав брата-капуцина, дещо молодшого за мене, прекрасного сповідника. Перед конфесіоналом завжди стояла черга, багато людей, так, шерег людей, протягом цілого дня, аби висповідатися. Він — великий прощальник. Прощає, але інколи совість йому дорікає, що забагато простив. Колись у розмові він сказав мені: «Інколи мене так дожирає». Я його спитав: «А що робиш, коли тебе це дістає?» — «Іду до Дарохранительниці, дивлюся на Господа й кажу Йому: Господи, прости мені, я сьогодні багато простив. Але нехай це буде ясно: це Твоя провина, бо Ти дав мені поганий приклад!» Милосердя вдосконалилося через надмір милосердя.

На завершення — дві поради стосовно теми сповіді. По‑перше, ніколи не дивіться як функціонер, людина, яка бачить тільки «випадки», а потім із них отряхнеться. Милсердя звільняє нас від буття священиком-суддею-функціонером, який, розсуджуючи «випадки», втрачає чутливість до людей, до людських обличь. Правило Ісуса звучить так: «судімо так, як самі б хотіли бути суджені». Тією внутрішньою мірою, яку маємо, щоб судити, якщо нас сприйматимуть гідно, або якщо нас ігнорують чи сприймають погано, якщо нам допомагають стати навколішки… — нею є ключ осуджування інших: зверніть увагу, що Господь довіряє цій мірі, а вона ж так сильно суб’єктивно персональна. Не тільки тому, що ця міра мала би бути «найліпшою», але тому, що вона щира і виходячи з неї можна будувати хороші стосунки. По-друге, не будьте в конфесіоналі цікавими всього. Свята Тереза від Дитятка Ісус розповідала, що коли її новіціат звірявся їй, вона була дуже обережною, аби не розпитувати, як там далі пішли справи. Вона не копалася в людських душах, не винюхувала (пор. «Історія однією душі», ХІ). Властивість милосердя — накривати гріх плащем милосердя, аби не поранити гідність. Так як двоє синів Ноя, які прикрили плащем наготу свого батька, який впився (див. Бут 9, 23).

Peter Callesen

Не будьте в конфесіоналі цікавими всього. Свята Тереза від Дитятка Ісус розповідала, що коли її новіціат звірявся їй, вона була дуже обережною, аби не розпитувати, як там далі пішли справи…
Людина. Об'ємні роботи з паперу Петера Каллесена.

Суспільний вимір милосердя

 


На завершення «Духовних вправ» св. Ігнатій пропонує «(помічну) Контемпляцію для отримання любові», яка єднає те, що було пережите в молитві, зі щоденним життям. Вона велить нам застановитися над тим, що любов має складатися більше з учинків, ніж зі слів. Такими вчинками є діла милосердя, «які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили» (Еф 2, 10), діла, які Дух пропонує кожному заради спільного блага (пор. 1 Кор 12, 7). Дякуючи Господу за численні добродійства, отримані з Його доброти, просімо про благодать нести всім людям милосердя, яким Він нас спас.

Пропоную обдумати деякі з кінцевих фрагментів Євангелія. Там сам Господь встановлює цю пов’язаність між тим, що ми отримали, й тим, що повинні давати. Можемо прочитати ці висновки у ключі «діл милосердя», що реалізують час Церкви, в якому Ісус Воскреслий живе, супроводжує нас, посилає і притягує нашу свободу, яка знаходить у Ньому свою реалізацію, конкретну й поновлювану щодня.

Святий Матей каже нам, що Господь посилає апостолів і каже до них: «Навчайте їх берегти все, що Явам заповідав» (пор. Мт 28, 20). Це «навчання тих, хто не знає» саме по собі становить одне з діл милосердя. Воно помножується, як світло, в інших ділах: у тих, про які читаємо в 25 розділі Євангелія від Матея, і які полягають радше у так званих «ділах милосердя щодо тіла», а також в усіх заповідях і радах євангельських, «прощенні», «братньому напоумленні», потішенні сумних, зношенні переслідувань…

Марко завершує, використовуючи образ Господа, який «співдіяв» з апостолами та «підтверджував науку знаками, що її супроводили» (пор. Мк 16, 20). Ці «знаки» мали риси діл милосердя. Марко говорить, зокрема, про зцілювання хворих та вигнання злих духів (пор. 16, 17‑18).

Лука продовжує своє Євангеліє книгою Діянь Апостолів — praxeis — описуючи їхній спосіб поведінки та діла, виконувані під проводом Духа Святого.

Йоан закінчує оповість, говорячи про «багато чого іншого» (21, 25) або про «знаки» (20, 30), які Ісус звершив. Учинки Господа, Його діла то не тільки факти, а й знаки, в яких у спосіб особистісний і для кожного винятковий проявляється Його любов і милосердя.

Ми можемо споглядати Господа, який посилає нас до цієї праці з образом Ісуса милосердного, так як це було об’явлене Сестрі Фаустині. На цьому образі ми можемо бачити Милосердя як єдине світло, що виходить із нутра Бога і яке, проходячи крізь серце Христа, виходить порізнене, з кольором, характерним для кожного діла милосердя.

Діла милосердя — незліченні, й кожне з них має характерні риси, містить історію кожного обличчя. Воно, загалом беручи, не обмежується сімома вчинками милосердя щодо тіла й сімома щодо душі. Радше оті перелічені — як сировина, зачерпнута з самого життя — яке, коли руки милосердя її торкаються й надають їх форми, перемінюється, кожне з них, у діло, виконуване власноруч. Діло, яке помножується, як хліб у кошиках, яке розвивається непропорційно, як зерня гірчиці. А це тому, що милосердя — плідне та інтегрує. Це правда, що зазвичай ми думаємо про кожен учинок милосердя осібно та в поєднанні з якоюсь справою: лікарнями для хворих, їдальнями для голодних, притулками для бездомних, школами для неосвічених, конфесіоналами та духовним керівництвом для тих, хто потребує поради і прощення… Але якщо поглянемо на них усіх разом, то ціле послання звучить так, що предметом милосердя є саме життя людське, в усій своїй цілісності. Саме наше життя, будучи «тілом», є голодним і спраглим, потребує одягу, помешкання й відвідувань, а також гідного поховання — чогось, що ніхто не може забезпечити собі сам. Навіть найбагатша людина, коли помре, скочується у вбогість, і ніхто не тягне за своєю похоронною процесією вантажівки для переїзду. Саме наше життя, як «дух», потребує освіти, напоумлень і потішення. Ми потребуємо порад інших людей, їхнього прощення, підтримки та молитви. Сім’я становить те середовище, яке практикує ці діла милосердя у настільки відповідний та безкорисливий спосіб, що цього не помічають; але вистачить, що в родині з малими дітьми забракне мами, як усе полетить у бідність. Найбільш абсолютною і абсурдною бідністю є дитина на вулиці, без батьків, на пожирання крукам.

Ми просили про благодать буття знаком і знаряддям. Тепер ідеться про «діяння», а не тільки про жести, започаткування справ, інституціоналізацію, творення культури милосердя. Беручись до праці, ми одразу відчуваємо, що то Дух Святий надихає і провадить ці діла. Він робить це за допомогою тих знаків і знарядь, яких сам хоче, навіть якби вони інколи не були само по собі найвідповідніші. Ба більше, здається, що аби виконувати діла милосердя, Дух вибирає радше знаряддя найубогіші, найскромніші та найменш значні, які самі найбільше потребують цього першого променя Божого милосердя. Таким знаряддям є ті, хто найбільше дає себе сформувати і приготувати, аби сповнити служіння насправді плідне і ціннісне. Радість від почування себе «слугами непотрібними», яких Господь благословить плідністю своєї благодаті, і яких Він сам особисто посадовить до свого столу, яким пожертвує Євхаристію, — становить підтвердження, що ми працюємо в Його ділах милосердя.

Наш вірний люд любить громадитися довкола діл милосердя. Як на целебраціях — покутних чи святкових, — так і в солідарній та формаційній діяльності. Наш люд охоче громадиться і дає себе провадити у спосіб, який не всі визнають і належно цінують, попри те, що занепадають чимало інших душпастирських планів, зосереджених на більш абстрактній динаміці. Масова присутність наших вірних у санктуаріях і на паломництвах, присутність анонімна через надмірну кількість обличь, і прагнення бути баченим тільки Тим і Тією, які дивляться на тебе з милосердям, а також з огляду на широку співпрацю, що підтримує своєю залученістю чимало діл солідарності, має бути з нашого боку мотивом відваги, належної оцінки і підтримки та просування.

Як священики, просімо Доброго Пастиря про дві благодаті: аби ми дали провадити себе чуттю віри нашого вірного люду, а також його «чуттю бідняка». Обидва «чуття» пов’язані з «sensus Christi», з любов’ю та вірою, яку наш люд живить до Ісуса.

Закінчимо, молячись «Anima Christi» — прекрасною молитвою, аби просити про милосердя Господа, який прийшов у тілі, аби проявити до нас милосердя через своє Тіло і Душу. Просімо Його, щоби виявив до нас своє милосердя, разом зі своїм людом: Його душу просімо «освяти нас», Його Тіло благаймо «спаси нас», Його Кров впрошуймо «напої нас», забери в нас усіляку іншу спрагу, яка не походить від Тебе. Воду з Його боку просімо «обмий нас», Його Муку благаймо «укріпи нас»; утіш свій люд, розіп’ятий Господи: впрошуємо Тебе, в Твоїх ранах «сховай нас»… Не дозволь, Господи, аби Твій люд від Тебе віддалився. Нехай ніхто й ніщо не відлучить нас від Твого милосердя, що захищає нас від сітей злого. Так ми зможемо оспівувати милосердя Господа разом з усіма Твоїми святими, коли звелиш нам прийти до Тебе.

За матеріалами: Deon  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит червень-грудень 2021
Зібрано Залишилося зібрати
99984грн
58528грн
Потрібно зібрати
158512грн
Залишилося
4дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: