Інтерв’ю

Олена Розвадовська: на лінії вогню

Czytać po polsku

14 Червня 2016, 12:36 2977 Віта Якубовська
Олена Розвадовська

У своїх мирних містах та затишних оселях ми часом навіть не хочемо вмикати новини, бо вони нас дратують, пригнічують, забирають сон і спокій. Одним натисканням кнопки ми здатні вимкнути війну принаймні у телевізорі, й принаймні деякий час можемо собі дозволити вдавати, наче нічого не відбувається…

Але люди, що живуть у зоні АТО, не можуть вимкнути цю реальність натисканням кнопки. Вони живуть під свист куль та звуки вибухів. У їхніх вікнах уже давно немає скла, й не всі стіни їхніх будинків цілі; та найстрашніші їхні втрати — не матеріальні. Їхня біда — це вкрадене дитинство. СREDO запрошує вас познайомитися з Оленою Розвадовською — людиною, яка, обравши непростий шлях, намагається всіма силами нести світло та надію людям, що продовжують жити у зоні бойових дій. Вона допомагає дітям у прифронтовій зоні залишатися дітьми —  жвавими, веселими, охочими до нових знань. Залишивши мирне життя у Києві, Олена поїхала волонтером у прифронтову зону, аби там працювати з дітьми. Ініціатива переросла у постійну, вже понад рік вона турбується про дітей, для яких звичною стала війна.

— Як Ви прийшли до такого рішення? Що спонукало Вас до таких радикальних змін?

— Я не планувала жодної місії на Сході. Це не було моїм заздалегідь продуманим рішенням. Але з квітня минулого року я живу тут постійно. На час початку війни я вже чотири роки як працювала у сфері захисту прав дітей. Працювала в офісі Уповноваженого президента з прав дитини в Адміністрації президента, але ще більше — з медіа. Тому діти у зоні конфлікту, це, як ви розумієте, — мій професійний інтерес: чи діють закони  норми, чи вони виконуються в умовах збройного конфлікту; а щоб це зрозуміти, треба все побачити. А люди, які, сидячи в Києві, видають папірці з інструкціями, що стосуються дітей, яких вони жодного разу навіть не бачили і не уявляють, що діється з цими дітьми на територіях, охоплених бойовими діями, — це, знаєте, окрема тема.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

Отже, я спершу почала їздити у короткі поїздки на декілька днів — наприклад, із журналістами або з новопризначеним Уповноваженим із прав дитини, якого скерували у цей регіон. Отак спершу Маріуполь, потім Станиця Луганська та інші прифронтові міста. Кожна людина має своє світосприйняття. Особисто мені потрібно більше, ніж те, що я там бачила протягом тих двох-трьох днів перебування. Я не хочу отримувати інформацію з випуску новин чи з інструкції міністерства, яке мені розповість, що тут із дітьми відбувається. Я хочу бути очевидцем. Бачити на власні очі все те, що тут робиться, аби розуміти, що я можу зробити для цих людей.

І от узимку, коли розгорталися події в Дебальцевому, треба було вивозити звідти дітей, а чиновника не було жодного: ані депутата, ані політика, — і люди самотужки гуртувалися й вивозили дітей. Дуже багато допомагала у той час євангельська церква — вони просто молодці. Треба мати неабияку мужність, аби сісти й поїхати в Дебальцеве якраз тоді, коли його рівняють із землею — і в них вона була, сміливість від Бога. Вони збиралися, молилися і їхали: вивозили автобусами людей, витягували їх з‑під завалів. Словом, картина була реально жахлива. Усі залишилися живі.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

Після такого повертаєшся до Києва і розумієш: так далі жити ти не можеш. Це особисте рішення кожного. Кожний сам для себе вибирає, як допомагати іншим людям; а я зрозуміла, що мушу їхати туди. Ще не дуже й знала, чого, але я мала туди їхати. І минулого року у квітні я приїхала з наміром подивитися зблизька, як працюють нормативи, закони, як узагалі все функціонує, й ось уже рік, як я там живу і за цей час ще до Києва не поверталася.

— Це досить сміливе рішення.

— Я по натурі людина, яка не боїться щось міняти. Для мене це цілком нормально, адже я і до того їздила всією Україною, ніколи не замикала свого світу на якомусь вузькому та обмеженому середовищі. Тому зібрати валізи і приїхати сюди мені було дуже легко. Тим більше, що я покладаюся на Бога в усьому, і тоді також говорила буквально так: «Боже! Веди!» І Він веде. На початку мені дуже допомогли волонтери з євангельської церкви «Добра звістка» — разом із ними я мала змогу потрапити до гарячих точок, куди ніхто не доїжджав, у різні часи лінія фронту змінювала траєкторію або якісь конкретні місцевості на певний час ставали особливо небезпечними й туди було важко пробитися, — але з ними у мене був доступ в усі ці місця.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

— Що Ви там робили, коли приїжджали? Яку мету собі ставили?

— Я приїжджала і шукала дітей. Буквально, ходила вулицями і шукала. Це важко уявити у Києві, у мирному житті, але коли ти приїжджаєш у місто чи село, половина мешканців якого виїхала, а решта живе у будинках без вікон і періодично ховається у підвалах — це легко. Кого зустрів — із тим і розмовляєш. Я шукала тих, чиї проблеми не вирішить пакет «гуманітарки» чи переселення, а індивідуальна допомога — наприклад, психолога; або просто вислуховуєш людину. Бувало, приходиш у хату й дві години слухаєш, як людина плаче — і їй стає легше. Ти наче нічого й не зробив, але ти її слухав протягом тих двох годин, їй уже легше. Хоча тим, хто не пережив обстріли, важко зрозуміти, що таке вибухи, автоматні черги, що таке кулі снайпера, які літають над головою; важко зрозуміти стан тих людей до кінця, — але ніщо не заважає їх вислухати. Вже зараз я собі все це значно краще уявляю і більше розумію, хоча наразі наша машина не потрапляла під обстріл і не доводилося потрапляти в епіцентр перестрілок. Та все ж я це бачила, я це чула і за рік, що минув на Сході, я вже розумію, що таке жити під кулями, які свистять над головою.

— А діти? Як вони все це витримують?

— А діти сприймають реальність через батьків, особливо маленькі, до п’яти років. Якщо мама нервується, розгублена, плаче, не знає що робити і всіх проклинає, то й дитина робиться нервовою, дратівливою, або навпаки — задумливою, плаксивою. Якщо мама тримає себе в руках, якщо вона віруюча і Бог це її соломинка, за яку вона хапається, щоб витягнути себе з цієї прірви, знаходить у собі сили починати кожний день із вірою, що все буде добре, — тоді й діти такі. Тобто дуже багато залежить від дорослих, які на цей момент перебувають із дітьми. Дітей не можна вивозити з небезпечних зон без батьків — так прописано у міжнародному праві, так каже конвенція ООН: дітям найкраще з батьками. І якщо батьки не хочуть виїжджати з крайнього села на лінії фронту і не дозволяють вивезти хоча б дітей, то змусити їх це зробити ніхто не може і не має права. Тому дуже важливо працювати насамперед із батьками.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

— Чому люди не хочуть виїжджати? Там небезпечно і просто страшно, то чому ж вони відмовляються?

— Якщо подивитися на ситуацію, що була минулої зими, — Дебальцеве чи Горлівка, або Донецьк, — тоді виїжджали ешелонами. Виїхали переважно соціально компетентні родини, які знали, що робити, і приймали рішення з огляду на те, що психологічне здоров’я дітей таки найважливіше. Тобто люди, які мали відвагу поміняти щось і, можливо, навіть почати все спочатку. А ті, що не виїхали, це так звані соціально некомпетентні люди, які навіть до війни жили переважно за рахунок соціальних виплат, і їм важко прийняти рішення про якісь зміни, вони не розуміють, навіщо їм це. Немає розуміння того, що всі ці події мають психологічний вплив із наслідками, гіршими за поранення.

У мене є така підопічна — маленька дівчинка, яку ледве витягнули із завалів. Вона довго лікувалася в Харкові, їй буквально рятували життя. І досі потребує лікування, реабілітації. Дитина пройшла важке випробування. Я пропоную мамі, що привезу психолога, нехай попрацює з дитиною, — але мама відмовляється, бо «у її дитини з головою все в порядку». Тобто ніякого розуміння, що психолог це не психіатр, що дитина в стресі і їй потрібна допомога, що все це виходитиме на зовні у несподівані моменти, що все це десь сховалося, але не зникло, — у мами немає.  

— У нас поки не виробилася звичка звертатися до психологів.

— До війни ніхто не готувався. Ніхто не думав, що будуть бойові дії. Законодавство не відповідає ситуації, люди також не готові; вони жили собі так, як жили. І культури відвідування психолога у стресових ситуаціях у нас немає. Немає розуміння потреби. З початком війни це розуміння не прийшло автоматично. Воно ще на стадії визрівання. Тому так важливо дістатися до тих міст, сіл, які залишилися на лінії вогню, шукати тих, кому потрібна допомога, і надавати її. Шукати індивідуальні рішення для кожної родини.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

От зараз Авдіївка — одна з найгарячіших точок. Там люди засинають і прокидаються під канонаду. В різні дні різна активність, але тиші майже не буває. Якщо рік тому обстрілювали все місто, то зараз бої тривають у старій частині міста. Там головно особняки й городи. І от нова Авдіївка живе звичним життям : перукарні, салони краси, кафе-бари-ресторани-магазини; а в той самий час у старій Авдіївці свистять кулі. І там живуть люди. Їх не багато, але вони є. Я приїжджаю до них, шукаю сім’ї з дітьми і вмовляю їх виїхати, а вони кажуть, що вже виїжджали — і повернулися. Тобто люди вже мають негативний досвід того, що вони кудись виїжджали, не знайшли там свого місця — і повернулися, бо не змогли організувати свого життя. Дехто повернувся з Росії.

Бар’єр страху вже подоланий. Якщо на початку всі боялися пострілу чи вигляду бойової техніки, то зараз уже діти відкопали всі можливі осколки снарядів по своїх подвір’ях, знають усі види мін і за звуком визначають, що летить. Абсолютне звикання — всі знають, коли починаються обстріли та коли закінчуються, і звиклися з цим. Не вбило цього разу — і добре.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

— Як Ваші близькі поставилися до такого рішення?

— Я особливо ні з ким цього не обговорювала. Не оголошувала, що я от їду. Навіщо? — якщо я сама до кінця не розуміла, що можу тут зробити. Я просто не боялася в це увійти. То вже з часом зав’язалися контакти і вже можна було робити різні справи. З часом мама дізналася, і  де я, і що я вже тут осіла, і що не планую найближчим часом повертатися; але на той час уже було зрозуміло, що тут і обговорювати нема чого. Деколи бувають запитання: навіщо мені все це, чому… Але я завжди  була достатньо незалежною, тому й тут не відчувала потреби пояснювати чи виправдовуватися. Я тільки в Бога прошу, щоб давав мені знати, які у Нього плани стосовно мене, і коли відчую, що треба щось змінювати, або зрозумію, що ось вони — відповіді на всі мої запитання, тоді поїду деінде.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

— Якщо Ви досі там, то це означає, що місія не виконана остаточно? На чому Ви зосередилися — намагаєтеся-таки вивозити людей, чи навпаки — якщо не їдуть вони, то везете допомогу до них?

— Минулого року  волонтери вивозили цілі сім’ї, а потім буквально ставали їхніми опікунами, бо відчували за них відповідальність. Часто це родини, які й до війни не особливо вміли облаштувати свій побут і не всі були успішними, а тепер, розгубленим, у чужому середовищі, їм ще важче. Волонтери займаються ними, вирішують їхні проблеми.

Цього року ситуація вже зовсім інша. Вже немає такого, як іловайський котел чи дебальцевські бої, і немає постійного зміщення фронтової лінії. Зараз усе стало передбачуванішим, і люди, які залишилися, звикли до таких умов і намагаються якось утриматися. Попасна, Щастя, Авдіївка, Світлодарськ — це не такі вже маленькі міста, там у середньому по три школи. Лінія фронту від них — коли як, але загалом за 5 км, і це відстань, коли все чути і що завгодно може долетіти; але попри це — звідти вже ніхто нікуди не поїде. І там питання інше: як дітям жити в умовах збройного конфлікту. Щоб не бути втягнутими у воєнні дії, не втратити здоровий ґлузд, розуміти небезпеку.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

І тут головне завдання — навчити дітей, що можна брати в руки, а чого не можна; якими дорогами ходити; щоб підлітки зі своїм чорно-білим сприйняттям світу не були надто радикальними й гостро не реагували; а для цього їх треба чимось зайняти — а чим, якщо все довкола заміноване? На природу небезпечно, розваг немає, школи розбиті… І треба якось організовувати, щоб діти розвивалися, щоб мали заняття. Якщо у містах це зробити легше, то у селах із цим дуже важко.

У с. Троїцьке у школі 25 дітей. Село фактично на лінії вогню. Дітям хочеться гуляти, бавитися, кудись їздити, а цього там немає. І в такі села ми привозимо для дорослих лекції про безпеку, а для маленьких — казочку, в якій лісові звірятка розповідають про те, що не можна брати до рук невідомі предмети, що таке міни, бомби… І діти шаленіють від радості, що бачили виставу, і просять приїжджати ще. Дітям у радість казочка про міни. Отаке життя…

11148730_772364486219192_5719392257454583394_n

— А наскільки активно люди відгукуються на ваші запрошення? Де Ви знаходите волонтерів-психологів, акторів, які будуть готові приїхати, куди покличете?

— Я не запрошую. Не вмовляю. Я домовляюся з тими волонтерськими групами, які діють у регіоні. У Слов’янську є психологи, які організувались у велику групу і працюють із дітьми. Не бракує гуманітарних організацій, таких як Червоний Хрест, які за цей рік дали базові знання та навички психологам для роботи у прифронтових школах. Вони знають, як працювати в таких умовах. І вони всі пройшлися по лінії зіткнення і вже основи позакладалися, є з ким працювати. Ще рік тому ми приїхали у школу під Дебальцеве з психологами-волонтерами зі Слов’янська, щоб порозмовляти з учителями і з’ясувати, скільки дітей, який у них стан, як краще допомогти — і в процесі розмови ми зрозуміли, що психологічна допомога спершу потрібна вчителям: вони також травмовані йі у стресі, бо там інакше бути не могло. І от за цей рік там побували три місії міжнародних гуманітарних організацій, і люди почали оживати.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

Там біда ще й у тому, що люди озлоблені, стають вдячним ґрунтом для маніпуляторів. Усі продовжують дивитися російське телебачення, вірять не тому, що відбувається у них за вікном, а тому, що говорить пропаганда. Українських каналів немає. Українська влада не дбає, щоб люди там мали доступ до інформації з української сторони. І хоча за цей рік рівень агресії спав і розуміння ситуація з’явилося, але це у меншості. Решта живе ілюзіями. Словом, мені здається, що краще би відрізали фізично той кабель, нехай не буде жодного телебачення, ніж російське.

Лінія зіткнення — це взагалі «країна контрастів». До прикладу, можна взяти дві місцевості на відстані 10 хвилин їзди одна від одної: Красногоровка і Мар’їнка. Люди там як із різних світів — в одному зашорені і зазомбовані, повсюди бачать лютих бандерівців, а в іншому — патріотично налаштовані, бачать реальну картину подій.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

— На Вашу думку, що потрібно зробити в першу чергу, аби щось змінилося, — крім припинення війни?

— Треба вкладати в освіту. Діти не виростуть кращими з якогось невідомого дива, маючи нас за поганенький приклад. Треба вкладати в освіту. Той, хто закриває школи, — відкриває в’язниці. Куди подітися дітям, яких ніхто не навчає? Особливість дітей війни у тому, що у них узагалі менше можливостей для цього. Вони не можуть навіть на природі поганяти, бо треба знати й розуміти, де це можна робити. Особливо складна ситуація у тих місцевостях, де зараз тривають обстріли. Тому їм потрібний особливий підхід і особлива увага. А загалом, із дітьми по всій Україні ситуація доволі складна: не всі мають доступ до якісної освіти, до розвивальних занять, гуртків, які би відповідали вимогам часу — діти зараз цікавляться цифровими технологіями, фотографією, відеозйомкою та музикою, а їм замість цього — гурток в’язання. І це не зле, бо когось і таке цікавить; але ж альтернативи немає.

А тут узагалі вибору немає, плюс страх війни, травма, втрата родичів — і все це накладається. Та його можна ліквідувати за допомогою дозвілля і грамотною, якісною роботою з дітьми, непрямою роботою психолога, тобто через ігри, через якісь групові заняття, арт-терапію.

Олена Розвадовська: на лінії вогню

І це сором нашої держави! Просто сором! Бо у нас вірять у якусь чарівну паличку, за помахом якої все повинно налагодитися: виросте нове покоління, яке буде кращим за нас, розумним само по собі, і змінить державу. Мені навіть важко про це говорити, бо я перестаю бути коректною у висловлюваннях. А на все це недосконале, занедбане життя ще наклалася війна, і от Донбас, який завжди був регіоном із високим рівнем сирітства, неповних та неблагополучних сімей, соціально незахищених людей, — став її епіцентром.

А тепер людей потрібно повернути до життя: ввести їх у правильне інформаційне поле, створити базу під засвоєння інформації, дати відповідь на основні питання, викорінити брехню про теперішні події та усунути подразники, а тоді вже «вирощувати» патріотизм.

Усі роки незалежності тут готувався зовсім інший ґрунт. Акцентувалося на міфічних особливостях регіону тощо, а тепер перегин в інший бік: розпорядженнями з Києва проводяться заходи, присвячені національним героям, про яких тут нічого не знають. І всі ці формальні шаблонні свята викликають агресію і не приносить результату. Треба ставити собі за мету не пункт у звіті, а плоди на майбутнє: знання історії, дух патріотизму. Щоб це було справжнім, змістовним.

Це як вважати себе християнином, бо побував разок у церкві й запалив свічку. Хіба це справжня віра? Хіба це ті стосунки з Богом, які можна назвати християнством? Ні: поки людина не зміниться, не зрозуміє, не знайде сенс у цьому, — доти все буде порожнім і беззмістовним.

Отак і з патріотизмом, із відчуттям єдності з народом і країною — шаблонним святом цього не здобудеш, а грамотними освітніми програмами, розрахованими на десятиліття; але цього тут не видно й не чути. І це боляче. Люди проливають кров, гинуть тут, але це нічого не змінює — закон, який повинен захищати права та інтереси дітей під час збройного конфлікту, перебуває на розгляді вже рік! Цілий рік Верховна Рада переливає з пустого в порожнє, а все тому, що вони не відчувають запаху крові, яка тут проливається. Наш державний апарат занадто неповороткий. Я сама працювала у цій сфері і знаю, як це виглядає зсередини. Якщо є людина, яка хоче, має відповідні наміри, тоді вона налаштує систему і все швидко почне просуватися; а якщо не хоче, то це ще простіше — є всі умови для того, щоб нічого не робити. Але це вже тема для іншої розмови…

— Словом, потрібні люди, які хотітимуть працювати і своєю працею мінятимуть систему. Нашій країні потрібно більше таких людей, як Олена Розвадовська. Дякую за розмову. Нехай береже Вас Господь!

Фото: Олена Розвадовська / Facebook

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Донбас
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: