З огляду на дуже складне становище Палестинської автономії та арабських християн, які там живуть, ми дуже змучені. Приїзд на СДМ для нас є спробою віднайти надію і радість життя.
Із палестинським братом-монахом Даудом Кассабрі розмовляє Конрад Савіцкі.
— Коли ми довідалися, що Світовий день молоді буде в Польщі, вирішили організувати групу молоді з наших шкіл та душпастирств, насамперед для того, щоб відкрити й пізнати віру поляків. Ми приїхали, аби вашою вірою зміцнити себе.
— Наскільки численна ваша група?
— Як Згромадження Шкільних Братів, ми включилися в організацію цього паломництва у рамках Латинського патріархату Єрусалима. Усіх разом нас 180 чоловік. Ми — палестинські християни, що походять із різних парафій, розсіяних по всій Святій Землі.
— Як довго ви готувалися до СДМ?
— Загалом вісім місяців щотижневих зустрічей по наших школах і душпастирствах. Далі була досить інтенсивна праця. Організаційне приготування достатньо просте, але духовне вимагає часу та зусиль. Треба пам’ятати, що найперша мета цієї праці та взагалі всього паломництва — це наше навернення, наша внутрішня переміна, яка дозволить нам краще пізнати Ісуса. Загалом беручи, ми живемо на рідній землі Ісуса, наприклад, хтось мешкає у Вифлеємі — місці Його народження, або в Єрусалимі — місці Його розп’яття і воскресіння. Але правда така, що ми потребуємо таких подій, як СДМ, аби оновити нашу віру.
— Тобто ви сприймаєте цей візит виключно на площині віри?
— Не тільки. Є також інша важлива причина нашого приїзду до Польщі. З огляду на дуже складне становище Палестинської автономії та самих арабських християн, які там живуть, ми всі надзвичайно змучені. Не бачимо жодного доброго розв’язання наших проблем, роками не знаходимо жодного виходу. Зазвичай нам бракує надії на краще життя. Отож приїзд на СДМ для нас також є такою спробою віднайдення надії та радості життя. Польща нам подобається. У вас насправді прекрасна країна. На початку ми провели два дні в Торуні й пізнали величезну гостинність тамтешніх мешканців. Вони прийняли нас відкритими серцями, домами, а особливо кухнями, що, зрештою, дуже прийшлося до смаку. Для нас, які в рідній країні щодня стикаємося з ворожістю й підозріливістю, це було надзвичайно зворушливо. Люди звертаються до нас так, якби знали нас довгі роки.
— А які ваші враження на релігійній площині?
— Перше, що мене аж шокувало, це присутність військових у храмі. Солдати нам асоціюються радше із чимось негативним, а в Торуні ми бачили, як вони красиво входять у мундирах до храмів, несуть хоругви, великий хрест і красиво беруть участь у молитві. Армія, приязна до Церкви? Неймовірно. Для нас це було великим свідченням єдності у вашій країні. Це те, чого у нас бракує.
Друге, що мене вразило, це велика кількість молоді в храмах. Це насправді справляє велике враження. А третя, може, найважливіша, стосується самих молодих людей, які мають віру. Коли ми тут розмовляємо з людьми про віру, про Ісуса, то виявляється, що вони дуже багато знають, багато розуміють, набагато більше від нас, хоча ми походимо з Ісусової землі.
— З нашого погляду, неймовірне те, як ви можете сказати про себе: походимо з землі Ісуса.
— Так, це правда. Моя сім’я там живе спрадавна. Скажу більше, ми не тільки походимо з землі Ісуса, але й зазнаємо там ситуації Ісуса. Святе Сімейство, як відомо, не мало легкого життя, зазнало того, що нині ми називаємо переслідуваннями, було змушене втікати, сам Ісус був біженцем поза рідним краєм.
Як арабські християни в Палестині, ми також маємо проблеми. Навіть щоби переїхати з однієї парафії до іншої, мусимо просити Ізраїль про перепустки. Так само й коли хочемо поїхати до Єрусалима. Кілька чоловік із нашої спільноти не могли поїхати до Варшави, оскільки їм відмовили у перепустці до Тель-Авіва. Це наша буденність. Як Ісус зазначав численних страждань, так ми тепер маємо свої.
— Наскільки велика християнська спільнота в Палестині?
— Близько 100 тисяч осіб. Але ми розсіяні по всьому краю і становимо меншину. Хоч маємо одне село, воно називається Тайбех (Аль-Тайїба) — єдине на території Палестинської автономії повністю християнське.
— Ваша ситуація дуже складна. Ви живете поміж арабських мусульман, які становлять величезну більшість у Палестинській автономії, та юдеями-громадянами держави Ізраїль.
— Це так. І ще треба сказати, що ми не відчуваємо повної приналежності до жодної з цих спільнот. Ми — араби, ми палестинці, але й християни. Ще донедавна ми не мали значних проблем, спокійно жили поміж мусульман. На жаль, процес радикалізації ісламу дістався також і нас. Ми не переслідувані безпосередньо, але в щоденному житті відчуваємо щось, що непокоїть, зміну того, як на нас дивляться, сприймають нас або коментують те, що діється нині у світі. Наприклад, по телевізору ми не почуємо жодного засудження того, як переслідують християн на Близькому Сході, ані того, що тисячі іракських чи сирійських християн мусили покинути батьківські землі. Ми не бачимо довкола себе людей, які би підтримували стражденних християн. Починаємо по‑справжньому боятися за своє майбутнє.
Підсумовуючи: ми араби й палестинці, але через наше християнство палестинці часто не визнають нас справжніми палестинцями. Ми християни, отож наша віра має сильний зв’язок із юдаїзмом, але юдеї не ставляться до нас добре, бо ми — араби, палестинці. Так це виглядає.
— Я би хотів запитати про Папу Франциска, з яким ми за кілька днів зустрінемося в Кракові. Як його сприймають палестинські християни?
— Як на мене, він — надія Церкви. Нове світло для Церкви й зірка, що світить людям. Нас усіх дуже позитивно торкає його простота у поведінці. Франциск це людина, яка має дар безпосереднього, чіткого мовлення про суть проблеми, та мудрого розв’язання її у контексті. Ми сьогодні дуже потребуємо саме такого свідчення і навчання.
На мою думку, бачення Церкви, яке він представляє, відповідає тому, якого прагнув Ісус. Разом із ним ми дихаємо справжньою Церквою. Такої Церкви ми прагнемо. Своїм життям, своєю простотою, своєю близькістю до людей, своєю турботою про бідних і стражденних — Папа несе світові воістину євангельське послання.
— У Вас є якісь особисті очікування щодо зустрічі з Папою в Кракові?
— Так, насамперед — навернення. Це моя найперша особиста мета. Хочу вчитися від Франциска простоти, життя простотою. Крім того, дуже би хотів відчути єдність. Те, що ми всі, попри відмінності, творимо єдину людську родину, будовану на любові.
За матеріалами: Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
