Про нову євангелізацію для молоді, опіку над безхатченками та матерями у потребі, а також про ситуацію довкола храму Стрітення «Духовна велич Львова» спілкується з єпископом-помічником Львівської архідієцезії Едвардом Кавою.
— Ваша Ексцеленціє, ви у Львові з 2017 року. Які можна підбити підсумки? Що вдалося зробити?
— Моє служіння триває не лише у Львові, адже наша архідієцезія охоплює чотири області: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську, Чернівецьку. Тому служіння — широке. Але серце архідієцезії у Львові: тут наша курія, семінарія, кафедральний собор, тут перебувають усі єпископи.
Впродовж двох років я набирався досвіду, оскільки мій священицький досвід був пов’язаний з центрально-східною Україною, хоч народився я тут. Втім, один рік я служив у храмі св.Антонія. Якщо говорити про єпископський досвід, то він має відмінності від священицького, адже це ширша сфера служіння. Окрім того, я також несу відповідальність за богопосвячене життя в Україні. Тому впродовж двох років був досвід навчання і пізнавання.
Важко сказати, що щось вдалось досягнути, бо це досить короткий період. Відтак пізнаю красу, різноманіття Львова і цього середовища. У місті відбувається багато різних заходів, Львів багатий духовно. Окрім того, переді мною, як єпископом, є багато викликів.
— Ви зазначаєте, що прагнете ще більшого розвитку. У чому він полягає? У певній сфері служіння?
— Сьогодні найбільшим викликом зі сторони Церкви є служіння молоді. Важливо огорнути опікою не лише молодь у Церкві, але й поза нею, щоб навчити віри. Тих, які у Церкві, розпалити, щоб вони почувались у родині. Мабуть, це питання нової євангелізації. Треба думати, як по-новому проголошувати Слово Боже. Також треба розмірковувати над творенням молитовних і формаційних спільнот. Важливо створювати такі середовища для молоді, де вони будуть зацікавлені розвивати свою віру.
Другий напрямок — це турбота про безхатченків, зокрема Альбертинський центр. Зараз при курії сестри-альбертинки провадять їдальню для безхатченків. Думаємо над проектом будинку для самотньої матері, щоб вагітні жінки, які не мають де подітися, отримали прихисток. Аспектів допомоги дуже багато. Бо ці люди залишаються наодинці з проблемами, вони — убогі. І часто вони не відчувають зі сторони суспільства такого захисту, тому мали б відчути його зі сторони Церкви.
— Знаємо, що останнім часом є непростою ситуація щодо храму Стрітення, де за рішенням архієпископа і Митрополита Львівського УГКЦ Ігоря скасовано парафію. Саме в цьому храмі служили отці-домініканці, які активно працюють із молоддю у Львові. Як надалі розвиватиметься ситуація?
— Отці-домініканці питомо завжди були у Львові. Храм Пресвятої Євхаристії, який зараз в УГКЦ, — їхнє історичне місце, також і музей. Його Ексцеленція Мечислав Мокшицький запросив домініканців до Львова заради служіння. В усіх країнах цей орден якраз працює з молоддю. Донедавна храм Стрітення використовувався двома громадами — УГКЦ і РКЦ почергово. Впродовж останніх місяців ситуація різко загострилася, тому саме про це тяжко говорити. Отці-домініканці залишилися на вулиці. Тим паче, що ми постійно говоримо про діалог і було зроблено кроки, щоб шукати точок дотику. Рішення архієпископа Ігоря (Возьняка) таке, що він скасував цю громаду. Громада невелика — близько 30 осіб. Тут поруч є храм святого Казимира. Від храму до храму — кілька хвилин. Також поруч кармелітський храм, де зараз служать отці-студити, він діє. Тому громада не позбавлена можливості молитися. Натомість для нашої римо-католицької спільноти нема у центрі осередків для молитви. Каплиця Розена, наприклад, мала і недостатня для звершення служіння. Тобто там можна проводити зустрічі, семінари, але для Літургії простору замало. Тому цей храм для нас дуже важливий; зрештою історично він має приналежність до РКЦ. Навіть зовнішня архітектура про це свідчить. Ми молимось про те, що дійдемо позитивного висновку. Отож громада — ці майже 30 осіб, які сьогодні намагаються якось вберегти храм, до кінця цього не розуміють.
Тут варто дивитися в перспективу. Якщо ми стараємось для молоді, то маємо думати про майбутнє. Ми повинні інвестувати в молодих людей. Домініканська спільнота має близько 200 осіб. І ці люди завдяки праці отців розвивають свою віру і зростають у ній. Також ці люди — квіт інтелігенції нашого міста. Навіть не сумніваюся, що для нас вони будуть радістю, незалежно від того, якою мовою спілкуємося чи в якому обряді служимо. Тому це непорозуміння не зовсім зрозуміле.
— Чи ця ситуація з храмом Стрітення не порушить міжконфесійного діалогу у Львові?
— Ця ситуація не порушує діалогу, бо він відбувається на цивілізованому рівні. Ми спілкуємося з єпископами УГКЦ, також у цій дискусії бере участь Блаженніший Святослав. Нема такого, що ми не спілкуємось. Маю таку надію, що навіть такі важкі питання укріплюють діалог, укріплюють у вірі до Слова Божого.
— Сьогодні в Україні відчутною є тема Томосу. Як Ви гадаєте, як надалі буде розвиватися католицько-православний діалог?
— Гадаю, що Томос мав бути наданий для Православної Церкви ще у 1991 році. Бо 25 років було три окремі гілки і трохи не було зрозуміло, як далі розвиватись. Безумовно, ми радіємо за братів-православних і молимося за них, щоб процес об’єднання був Божим процесом. Православні — це наші брати. Як казав Папа Йоан Павло ІІ, що наші Церкви є двома легенями християнства. Тому нам, католикам, важливо, щоб у православних був порядок.
Мене особисто дещо непокоїть те, що в цьому процесі замішані політики. Ми, римо-католики, навчені досвідом, що Церква має відсторонюватися від політики. Ми з народом, бо Церква — це народ Божий; але відсторонюватись від політиків. Бо вони — змінні, а Церква — триває. Тому це єдине, що мене насторожує у цьому процесі: участь політиків. Але можу сказати, що ми молимось, щоби ці процеси сприяли об’єднанню, щоб у них був Бог.
— Церква — це народ, але також це велика родина. І цей рік присвячений сім’ї. Яка саме програма Львівської архідієцезії стосовно відзначення цього року?
— Ця ініціатива Року сім’ї була запропонована римо-католиками і винесена на Всеукраїнську раду Церков. У нашій Церкві, не лише в архідієцезії, розроблено цілий план. Наша мета — показати сім’ям, що вони для нас є основою. Сім’я — маленька Церква, де передається віра, цінності. Основна клітинка, яку маємо зберегти, — свята і непорушна.
Зараз є спеціальні ікони по всіх парафіях, які перебувають у кожному домі 24 години, мандрують від родини до родини. Є спеціальні молитовники. Важливо, щоб за допомогою цих молитовників сім’я молилась разом. Бо цей аспект дещо втрачений, коли нема спільної молитви.
У вересні на Вінниччині буде проведено Конгрес родини. Він триватиме три дні, очікуємо близько 7 тис. учасників. Головний аспект — це свідчення сімей, які живуть [християнськими] цінностями, які мають багато дітей, щоб інші сім’ї бачили, що можна жити по-іншому.
В понеділок, 4 березня, було вручення декретів душпастирям родин для кожного деканату. Їхнє завдання — розробити план співпраці з родинами, оточити їх опікою. Думаю, що всі ці заходи не обмежаться одним роком.
— Ви вже зазначали, що відповідаєте за богопосвячене життя. Наразі статистика охочих присвятити життя Богові — невтішна. Чому так є і що можна зробити, щоб покликань було більше?
— На жаль, покликань мало. У нас був бум після розпаду Радянського Союзу. Я також із цього буму, став монахом-францисканцем. Із чим пов’язаний цей спад? Мабуть, із тим, що ми зараз живемо у непростому часі, який ставить перед нами, богопосвяченими — бо говорю і за себе — серйозні виклики. Може, наше життя вимагає певної ревізії, перегляду, бо в чернечому житті треба щось змінити. Мабуть, треба повернутися до життя харизмами, до нашої специфіки. Бо це теж запалює. Якщо орден має специфіку, харизму, то має і покликання.
Другий аспект, який впливає, — змінність нашого світу. Криза нестабільності так проникає в наш менталітет, що молода людина після завершення школи чи вишу боїться входити у ритм життя — чи це чернече життя, чи подружнє. Тобто молоді люди думають про перспективу, але не зараз. Коли розмовляю з молодими людьми, то часто вони кудись хочуть поїхати. Вважають, що десь там буде краще. Це доволі оманливе бачення. Всюди добре, де нас нема.
Але так не завжди буде. Хоча цей час непростий, але він потрібний, оскільки це час очищення, мотивації, способу життя. Якщо молодь бачить монастир як спільноту, то вони хочуть іти до такого монастиря. Якщо нема цих відносин, якщо богопосвячене життя нічим не відрізняється від зовнішніх відносин, світського життя, — тоді ніхто не піде до такого монастиря.
фінансово.
Щиро дякуємо!
