Із францисканцем о.Рафалом Зажицьким, магістром постулату в гнєзненському монастирі конвентуальних францисканців, розмовляє кореспондент КАІ Бернардета Крушик.
— Отче, Ви волієте сповідати чи сповідатися?
— Зізнаюся, Ви мене здивували. Уперше мене хтось про це запитує. Це як запитати хірурга, чи він хотів би оперувати, чи бути оперованим… Скажу так: я не люблю слухати сповідей ані сповідатися, але я люблю отримувати розрішення і вділяти його.
— Ви не любите сповідати…
— Ні, бо в суто людських відчуттям це малоприємне. Треба зізнатися в гріху, більше — треба цей гріх уголос визнати. Це супроводжується соромом, збентеженням, інколи болем, а ми ж цього уникаємо. Але це має очищувальну цінність, тим більше в зустрічі з Божим милосердям. Тому варто переламати себе й зібратися на силах.
— Схоже, цим закликом Ви потішите багатьох людей.
— Всі ми — люди і грішники. У разі духовенства, або конкретно нашої францисканської спільноти, це має додатковий рівень складності, бо ми сповідаємося перед співбратами, які, зрештою, на щодень нас знають, бачать, чи ми виправляємося, чи ні.
— А власне. Ми знаємо, як виглядає сповідь з боку каяника. А як вона виглядає з боку сповідника? Чим для священика є звершення Таїнства Покути?
— Для мене особисто це велика честь, але й острах, що Бог вибрав мене для такої відповідальної та делікатної місії. Для священика Таїнство Покути і примирення — це завжди нагадування про суть його покликання: що Господь Ісус прийшов кликати не праведних і здорових, а грішників і тих, кому погано. Якщо говорити образно, то я сказав би, що сповідь це як порятунок людини, яка тоне, хапання її за простягнуту руку. Дуже влучно про це пише Тертуліан, який порівняв Таїнство Покути з другою дошкою порятунку. Першою є хрещення. Якщо трапиться — а так же трапляється — падіння після хрещення, то ми ще маємо шанс на другу рятівну дошку — сповідь.
— Бувають сповіді, які запам’ятовуються до кінця життя?
— Так, і таких сповідей чимало. Мене завжди найбільше дивує діяння Божої благодаті, те, що відбувається, коли на цю благодать відкривається людина, яка довгі роки була на неї сліпа і глуха.
— Я використаю слова «довгі роки». Багато людей відчувають великий спротив щодо сповіді, бояться, стидаються… Як їм допомогти?
— Скажу, що допомогло мені самому, багато років тому, коли я ще був підлітком. Тоді я почув відомий вислів, що коли диявол хоче людину спокусити, то сором їй приглушує, а коли хоче її в гріху утримати, то цей сором підсилює і збільшує. Тому перше — це замислитися над причиною страху чи сорому. Чи не йдеться тут тільки про опір перед визнанням гріхів, тобто про те, що треба гріхи покинути і своє життя змінити. Друге — це усвідомлення пропорцій: чим є наш сором і острах порівняно з тим, що ми отримаємо, перед розрішенням, миром і радістю. І третє, найважливіше, — це молитва. Треба просто помолитися за себе і за сповідника.
Якщо я можу щось порадити людям, які давно не були на сповіді або відчувають такі побоювання, то це щоб вони на початку сповіді щиро священикові про це сказали: «Мені тяжко, прошу про допомогу, розуміння». Мене самого це одразу правильно скеровує і немовби робить чутливішим до такого каяника, щоб, як казав Ісая, «ґнота, що куриться, не загасити, тростини надламаної не доламати».
— А що коли цей спротив відчуває близька людина? Намовляти її до сповіді чи навпаки?
— Тут, як і в інших випадках, найкраще діє приклад, особисте свідчення, ділення радістю зі звільнення від гріха. Вочевидь ми маємо повчати тих, хто грішить, і до навернення заохочувати; але примус може дати зворотній результат. Треба пам’ятати, що Таїнство Сповіді вимагає згоди вільної волі.
— Багато хто каже, що не вони ходять до сповіді, бо гріхи сповідують перед Богом, а не перед священиком, який може бути більшим грішником, ніж я.
— Це пастка, відмовка, перекручене мислення. Священики це люди й нема такого, хто би сам не був грішником і не мусив сповідатися. Тим не менше, тільки священикам дано владу відпускати гріхи. Ми пам’ятаємо слова Господа Ісуса, коли Він після воскресіння дихнув на учнів і сказав їм: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи — відпуститься їм, а кому затримаєте — затримане буде».
— А сама сповідь. Як до неї добре приготуватися? Люди часто замислюються, з чого їм сповідатися. Які гріхи визнавати? Як їх назвати? Найбільше це стосується шостої заповіді.
— Добре приготування це насамперед ретельний іспит сумління. Ми, однак, не ототожнюємо його зі складанням якихось списків чи переліку речей на розтаможку, як в аеропорту. Іспит совісті це молитва, а не тільки праця розуму й пам’яті. Це відкритість на діяння Святого Духа, прохання, щоб Він осяяв закамарки моєї душі, видобув із них те, про що я забув, на що я сліпий, чого не хочу побачити.
Великої шкоди завдають собі люди, коли не готуються до сповіді або роблять це похапцем, без глибоких роздумів і зазирання у свою совість. А це дуже потрібне, навіть доконечне, бо ж ми відводимо погляд від гріхів і спихаємо їх у найтемніші кутки. Свята Катерина з Сієни навіть казала про «гавкіт пса сумління». Інколи побачити наші гріхи допомагають нам близькі, які багато що можуть нам сказати, а деколи то й викричати. І на це не треба ображатися ані замикатися. Такі сигнали про себе треба постійно збирати, бо це — елемент доброго іспиту сумління.
— А як визнавати гріхи?
— Найкраще — конкретно. Гріхи смертельні, скоєні після останньої сповіді, забуті або затаєні треба визнати кожний окремо, назвавши кількість та обставини. Тут, звісно, найбільших клопотів завдають гріхи проти шостої заповіді. Вони не можуть бути більшими від інших, тим не менше — сильно ранять. Їх свідоме затаювання, замовчування не тільки робить сповідь недійсною, але стає пасткою. Не можна виправдовуватися ствердженням, що священик не запитував.
Вочевидь різними бувають життєві ситуації, тому добре сповідникові коротко їх представити. Тут не йдеться про називання повного імені, прізвища й адреси, але сказати кілька слів про себе, хоч би те, чи ти жонатий/заміжня чи ні. І так, як я казав, визнавати гріхи конкретно, предметно, без камуфляжу, бо всілякі недомовки вимагають додаткових розпитувань, а це бентежить обидві сторони. Найгіршим способом, певно, було би кидання таких повідомлень, як «згрішив проти шостої, сьомої, восьмої заповідей». Гріх треба називати на ім’я, без узагальнень. Щодо гріхі щоденних, то їх визнавати не обов’язково, але це приносить духовну користь. Відомо, що лад на горищі треба наводити, навіть якщо туди часто не зазирають.
— То добра сповідь — це часта чи свідома?
— Добра сповідь це сповідь регулярна й завжди свідома. Вочевидь чутливість душ буває різною. Одні потребують дуже частої сповіді, іншим потрібна тривала пауза. Загалом, однак, відповідь на це запитання дуже проста. Щоб бути в стані освячувальної благодаті, ми не можемо мати на сумлінні смертельного гріха, а якщо такий маємо, то треба висповідатися, щоб повернутися до стану благодаті. Регулярна сповідь у духовному дозріванні та зростанні, таким чином, це не тільки допомога, але й доконечність.
— А чи не можна впасти в рутину?
— Рутина з’являється тоді, коли нема духа, нема бажання навернутися, коли до таїнства ми підходимо механічно. Це, на жаль, стосується обох сторін конфесіоналу. Тому треба бути дуже уважним, щоб не впасти у своєрідну звичку та «відбування», а також в рутину слів і формул.
— Дам свідчення. Якось я натрапила на сповідника поверхового і нелюб’язного. Зізнаюся щиро, від конфесіоналу я відійшла зла, а потім подумала: Господи Боже, Ти більший за його слабкості й мою злість. Але є люди, яких такий сповідник може заблокувати надовго.
— Я знаю цей досвід. Тому така велика відповідальність лежить на сповідникові, який повинен пам’ятати, що коли ти немилосердний, самому буде тяжко отримати милосердя. Я же скажу жартома, що деякі святі вибирали собі неприхильних і тяжких сповідників як іще один вимір покути.
Але свідчення за свідчення. Пішов я якось до сповіді й священик мене не висповідав. Просто вийшов із конфесіоналу попри те, що я просив і казав, що я теж священик. Спершу я був роздратований, а потім на молитві почув у своєму сумлінні: «Ти, гробе побілений, не був повністю готовий». Тому я виправився й пізніше пішов іще раз. Однак я усвідомлюю, що багатьох людей така поведінка сповідника може знеохотити. Ми ж повинні пам’ятати, що то не сповідник є гарантією доброї сповіді.
Добра сповідь залежить насамперед від нас самих. Від нашої постави, від прагнення навернутися. Якщо я покину гріхи, навернуся до Бога й закріплю все це відпокутуванням, тоді моя сповідь добра.
фінансово.
Щиро дякуємо!
