Пані Наталія Дубчак – майор у запасі, зараз працює у Департаменті військового капеланства Української Греко-Католицької Церкви.
– Я і сама думала йти на війну, хоча вже була на пенсії. У свого сина в телефоні була записана «Генерал-мама». Він завжди мною пишався. Я зробила кар’єру від солдата до майора. Ще могла служити, але коли прийшов Янукович, звільнилася. Зрозуміла, що мені там більше нічого робити.
З мамою Наталією ми зустрілися напередодні Дня матері за чашкою кави в центрі Києва. Пані Наталія прийшла усміхненою і в доброму гуморі. Ми починаємо спілкуватися про її особисту трагедію – втрату сина. З обличчя усмішка не сходить, але на очах з’являються сльози. Отак і спілкуємося – з усмішкою крізь сльози.
Я дивуюся цій силі духу, бо навіть не можу собі уявити, якою треба бути сильною людиною, щоб так зуміти.
Нема нічого благороднішого, ніж віддати своє життя за побратима
– Це був 2015 рік. Дебальцеве. Час дуже швидко летить. Йому йшов 33-й рік. Сашко загинув 14 лютого, напередодні того сумнозвісного виходу, – розповідає мама.
Але про справжні обставини загибелі пані Наталія дізналася тільки цього року від друга сина – Віктора.
– Віктор вивозив Сашу з Дебальцевого. Він мені його привіз додому. Але тільки цього року, нещодавно, у поминальну суботу, він почав розповідати, як усе відбулося.
Перед тим як потрапити до Дебальцевого, вони два тижні стояли на шахті Бутівка. Щойно повернувшись з Бутівки на заміну і відпочинок, випрали весь одяг і лягли відпочити. Як тут уночі командир піднімає їх вести боєкомплекти під Дебальцеве.
– Віктор розповідав, як щоразу виїжджаючи на якесь завдання, запитували Сашу: «Саш’, усе ж буде добре?» І він завжди відповідав: «Звісно, усе буде добре». А цього разу, дорогою до Дебальцевого, промовчав.
Вони мали довести боєкомплекти і повертатися, але неочікувано надійшла команда залишитися.
– Як мені розповіли, там була жахлива ситуація. В одному будинку були “сєпари”, в іншому – наші. Саша загинув захищаючи хлопчину, якого оточили п’ять бойовиків. Його прошило кулеметною чергою.
– Кулеметна черга пройшлася нижче броніка… Я його обмацала, коли мені його привезли. Ліва нога була практично відбита… Шансів вижити він не мав. Думаю, у нього було кілька хвилин згадати всіх, бо це не моментальна смерть.
– Мій син мене дуже намагався вберегти, коли був на фронті, хоча я майор у запасі. Перші два тижні він мене взагалі дурив, казав, що його залишили у взводі забезпечення в штабі.
Мама може годинами говорити про свого сина. Моментами на її обличчі ясніє незатьмарена усмішка, моментами – накочуються сльози і тремтять губи. Жінка не шукає логіки в тому, що сталося. Вона просто розуміє, що по-іншому не могло бути.
– Після всього цього я роблю висновок, що у цей світ ми приходимо вже з певним призначенням.
Життя після
– Після втрати близької людини ти опиняєшся у вакуумі. Кудись діваються навіть найближчі друзі. Кудись зникають навіть родичі. І так виходить, що зі своїм горем ти залишаєшся сам на сам. Я рятувалася сама, підтримували найближчі родичі. Вони мене витягували всюди, куди тільки можна, навіть якщо я категорично відмовлялася йти.
– Потім я запитувала свого колишнього начальника, полковника в запасі, який був моїм добрим другом: «Слухайте, а де ви були? Чому ніхто мені не телефонував? Чому ніхто не намагався зі мною зустрітися?» Він мені сказав: «Чесно сказати, ми не знали, як до тебе підійти». Тож хочу сказати, що коли в людини трапляється горе, не потрібно від неї відгороджуватися. А навпаки.
Після втрати сина пані Наталія почала шукати в собі ресурси, як жити далі.
– Як за соломинку, почала хапатися за те, що можу робити якісь добрі справи. Сьогодні мені Фейсбук нагадав, що першою такою справою була в 2015 році збірка привітань до Дня матері. У Музеї історії Києві ми поставили скриньку, в яку збирали листи подяки, привітання матерям загиблих воїнів.
– Я відчула, що такі маленькі справи витягують мене.
– У Департаменті військового капеланства працює мій колишній начальник – полковник Олександр Мельник. Через кілька років після звільнення зі служби я почала допомагати їм як волонтер. Пізніше мене запросили працювати в штат. Церква знаходить кошти для реабілітації ветеранів і родин загиблих. Працівники департаменту мені дуже близькі. Вони підтримували мого Сашка та інших військових від очатку війни.
– Дуже прикра ситуація з батьками, які мали єдину дитину, яку забрала війна. А коли ще й онуків не залишилося, то взагалі вакуум утворюється. Тому реабілітація батьків для мене стала пріоритетною. Проте ми допомагаємо і з реабілітацією дітей.
– Ми започаткували паломництва. Це така духовна складова, яку дуже потребують родини загиблих. Практикуємо арт-терапію, зустрічі, щоб спілкуватися. Торік з моєї ініціативи ми включили три мами загиблих у щорічне паломництво військових до Люрда (Франція), яке проводить Департамент військового капеланства разом із Міністерством оборони. Повірте, відгуки були колосальні. Усі в один голос говорять, що такі поїздки дуже потрібні.
Моє горе привело мене до Церкви
– Радянський час вихолостив із нас усе релігійне. Комунізмом у нас вбивали віру в Бога, віру в духовні істини. І на жаль, чомусь тільки тоді, коли з нами стається якесь велике горе, ми згадуємо про Бога, як про єдиного, хто може нам допомогти. І навіть крайній атеїст у критичний момент звертається до Бога.
– Я належу до того покоління, яке не дуже воцерковлене. Але я дуже вдячна Греко-Католицькій Церкві за опіку над родинами загиблих воїнів, за духовний супровід воїнів на передовій.
– Скажу чесно, мій Саша казав, що він атеїст. Але потрапивши на війну, розповів мені: «Коли ми сидимо під обстрілами в окопах, усі молимося. Хто як уміє, але всі моляться. Немає жодної байдужої людини, яка б не просила Бога зберегти життя».
Роблячи добрі справи, відвідуючи регулярно церкву, молячись, пані Наталія навчилася жити зі своє втратою.
– З часом легше не стає, але якось з цим ти вчишся жити. Нам допомагає те, що ми підтримуємо одне одного. У нашій окрузі, у Приірпінні, ми всі одні одних знаємо. Ми маємо раз на місяць зустрічі і дуже ними тішимося. Зустрічаємося з нашими духівниками, проводимо поминальну службу, згадуємо наших хлопчиків, маємо їхні портрети перед собою. Навіть інколи свята відзначаємо разом.
Мені мир будь-якою ціною не потрібний
– Кожен із нас розробив свою систему життя після цієї колосальної втрати. Я ось принципово не дивлюся новин. Принципово не вступаю в полеміку на політичні теми. Я дуже вболіваю за Україну. Але вирішила для себе, що робитиму тільки те, що можу. На жаль, я не маю сил комусь щось доводити. Вирішила, що доноситиму свою позицію своїми вчинками, як мій син своїм життям.
– Мені було б дуже прикро, якби все згорнулося. Я бачу, що український народ у своїй більшості не готовий далі боротися за свою незалежність. І це наша величезна проблема як нації. І цікаво, що не готові саме ті, хто нікого не втратив на цій війні. Вони готові на будь-який мир.
– Мені мир будь-якою ціною не потрібний. Потрібна тільки перемога. Ми століттями намагалися вирватися з-під російського ярма, у цій нескінченній боротьбі гинув і гине найкращий генофонд української нації. Але ми ніколи не доходили до перемоги, бо у вирішальний момент завжди хтось під когось лягав. Тому нам нарешті потрібно йти до переможного кінця.
– Якби мені сказали, чи ти готова віддати ще раз сина за Україну, але перемога буде за нами, ми виграємо цю несправедливу війну, я б сказала «так». Тому що не буває перемоги без втрати. Це неможливо! По-іншому нас поглинуть.
Останні слова пані Наталія вимовляє з таким болем і водночас з такою мужністю! Ми вже обоє не стримуємо сліз.
Ми знайшли в собі сили зафарбувати сивину і нафарбувати губки
Ми зробили проект «Сильні духом. Мами». Я ще хочу зробити «Сильні духом. Тати». Якраз ось нарешті затвердили День батька в Україні.
– Проект «Сильні духом. Мами» був для мене арт-терапією. Я не кажу, що краса – це головне в житті. Але щось гарне в нас завжди викликає позитивні емоції. Звичайно, у щоденному житті ми не такі, але портрети підкреслили ті прекрасні жіночі риси, які в нас є. І через очі, через погляд усе це сприймається в контексті.
– Ми хотіли показати, що змогли жити далі, незважаючи на наше горе і втрату. Як сказала мама Георгія Тороповського, Таня, яка народила двох дітей після втрати єдиного сина, ми знайшли сили зафарбувати сивину, нафарбувати губки і йти далі такими сильними, мужніми, справжніми. У проекті взяли участь мами, сини яких пішли на війну з ідейних переконань за незалежність України. Мій син навіть не знав, скільки він отримуватиме, коли йшов добровольцем.
– Через цей проект дівчатам говорять багато компліментів, теплих слів. І це не може не тішити. Нам уже зателефонували з Верховної Ради і сказали, що хочуть виставити портрети в них. Пізніше зателефонували з Університету оборони. Там теж хочуть провести виставку. З багатьох інших областей ми теж отримали такі запрошення.
Не шукаю винних і нікого не засуджую
– Багато хто своїх дітей відправив за кордон, свідомо уникаючи призову. Серед Сашкових друзів є такі і навіть серед наших родичів. Є такі, які досі ховаються від армії. Хоча відомо, що на передову не відправляють, якщо ти цього не хочеш. Хлопці таким чином тільки псують собі життя. Вважаю, що кожен має відслужити строкову службу. Однак я не засуджую нікого. Є тільки один суддя… і він розсудить.
– Знаю, що один із тих, хто розстрілював мого сина, був офіцером російської регулярної армії. Але я вам чесно скажу, я нікого конкретно не звинувачую. Це об’єктивна історія України. Перемоги без втрат не буває.
– Вважаю, що має настати момент, коли ми маємо піти до кінця, до нашої перемоги. Я б дуже хотіла, щоб ми зараз це довели до кінця. Щоб потім нове покоління знову не поверталося до цього питання, щоб ми знову не втрачали найкращих… Ображатися на Путіна – все одно що ображатися на Сталіна, який винищив мільйони людей. Навіть ображатися на російський народ неможливо. Адже вони свято вірять у те, що говорять і роблять. Це як хвороба…. А на хворих людей не ображаються.
Оксана Климончук для Департаменту інформації УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
