Ісус запитав своїх учнів: «А ви що кажете про Мене: хто Я?» (Мк 8,29). Правильна відповідь на це запитання, а властиво — відповіді, називається христологічними титулами. Ідеться про загальні імена (common noun), якими Ісус називав себе сам, називали Його інші в той час або автори Нового Завіту після Його воскресіння.
Таких титулів у Новому Завіті є кілька десятків. Основні з них це: Месія-Христос, Господь, Син чоловічий (Син людський), Син Божий, Син Давида, Слуга Божий, Учитель, Пророк, Агнець Божий. Деякі титули були надані Ісусові пізніше, у перші століття християнства (звісно, під впливом як Старого, так і Нового Завітів), такі як Слово, Мудрість, — і вони вже більше стосувалися Христа Відвічного, перед Воплоченням, але також, пізніше, Особи Сина Божого, Боголюдини.
Чому титул (назва) — це важливо?
Ці титули важливі тому, що, починаючи з давньої єврейської традиції, і взагалі — з давньої семітської традиції, ім’я було не просто назвою когось, але означало роль, функцію, яку хтось виконував; означало, хто ким був. Тому в стародавніх релігіях імена богів мали велике значення, а в Ізраїлі Ім’я Бога було захищене від зловживання однією з заповідей Декалогу. Бо Бог об’явив своє Ім’я Мойсеєві не для того, щоб його вживати, але перш за все, щоб йому віддавати шану, культ. Більше того, Бог часто ототожнюється зі своїм Іменем: Його ім’я любиме (Пс 5,8), виспівуване (Пс 7,18), воно повинно святитися (Іс 29,23), воно також славне і страшне (Втор 28,58), воно — вічне (Пс 135,13). Це в Єрусалимському храмі перебуває Ім’я Господнє (Втор 12,5), і тому там людина зустрічає присутність Божу (Вих 34,23) (пор. Słownik teologii biblijnej, red. X.Leon-Dufour, Imię, cc.322-326).
Християнство продовжило цю традицією, наприклад, хрестячи в Ім’я Трійці чи вживаючи в літургії зворот «в ім’я» (про вживання христологічних титулів у юдеохристиянській традиції див. Daniélou J., Teologia judeochrześcijańska, Kraków 2002, cc.205-230). Навіть Христос, навчаючи учнів молитви, казав їм молитися до Отця: «нехай святиться Твоє ім’я» (Мт 6,9). Апостоли після Воскресіння навчали, щоб хреститися «в ім’я Ісуса Христа» (Діян 2,38), вірити в це ім’я (Діян 3,16), тому що «нема в нікому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Діян 4,12). А Апостол Павло пише про Христа, що «Бог його вивищив і дав йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп 2, 9-11).
Отже, христологічні титули в Новому Завіті говорять, з одного боку, що Христос чинив, яка була Його місія, а з другого — Хто Він був. Коротко розглянемо основні христологічні імена Ісуса, такі як Месія-Христос, Син Чоловічий, Син Божий, Господь.
Месія-Христос
Це синоніми. Перше — гебрайський оригінал, mashyah, друге — грецький переклад, christos, який вже вживався в Септуагінті, тобто в грецькому перекладі Старого Завіту. Означає «помазаний», а отже, «має царське походження», бо на царство помазували царів у Старому Завіті, насамперед Давида (пор. 1Сам 16, 12-13; 2Сам 2,4).
Ісус звертає увагу слухачів, що месіанські пророцтва стосуються саме Його, хоч сам про себе ніколи не говорить від першої особи, що Він — Христос, лише в третій. Наприклад, коли питає: «Що ви думаєте про Христа, чий Він син?» (Мт 22,42). І відповідає, цитуючи месіанський Псалом: «Сказав Господь Владиці моєму: сідай праворуч мене» (Пс 110,1; пор. Мт 22,44; Мк 12,36; Лк 20, 42-43). Є, щоправда, один виняток, (хоч і не прямий, лише пасивний), де Господь Ісус підтверджує, що Він — Христос. Це коли стоїть перед синедріоном і на питання, чи Він — Христос, Син Благословенного, відповідає: «Я є» (Мк 14,62). В Євангелії від Луки, натомість, Ісус не хоче публічно підтвердити, що Він — Христос, бо вважає, що і так у це не повірять: «І казали: коли ти —Христос, скажи нам. Він відповів їм: коли скажу вам, ви не повірите; а якщо вас спитаю, ви не відповісте» (Лк 22, 67-68). Засуджено Ісуса саме за те, що Він підтверджував, хоч і не прямо, що Він є Месія, Христос. Тому причина вироку, яку написали на табличці, була: «Цар Юдейський» (Мк 15,26), тобто той самий титул, який отримав колись Давид, помазаний на царя, і який пізніше став титулом месіанським. Це була формальна причина засудження Христа. Справжня причина, натомість, була набагато прозаїчніша: політична складова та заздрість релігійних лідерів Ізраїлю.
Звісно, перш за все титул «Христос» використовували Апостоли та перші християни стосовно Христа Воскреслого. Перед Воскресінням до Вчителя з Назарета зверталися «Ісус»; після Воскресіння автори Нового Завіту іменують Його вже найчастіше «Ісус Христос». Ясно, що зустрічаються різні варіанти в Посланнях Апостолів: «Ісус Христос», «Христос», «Ісус» тощо. Однак у кожному випадку вже розуміється, що мова про Ісуса-Месію, обіцяного в Старому Завіті, який був посланий Богом, щоб відкупити людство, який страждав, помер та воскрес.
Однак не бракує в Євангеліях місць, де євангелісти називають Ісуса Христом без явного прив’язання до Воскресіння. Наприклад, під час народження Ісуса у Віфлеємі, ангел сповістив пастухам: «Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк 2, 11). Або коли Ісус ввійшов до синагоги і почав читати фрагмент з Пророка Ісаї: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав» (Лк 4, 18), то описав це помазання як проповідь Доброї Новини: «Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк 4, 18-19). Христос у Євангеліях свідомий свого месіанства, сповнення месіанських пророцтв саме на Ньому. Варто однак пам’ятати, що це Месія зовсім не такий, якого сподівалися (пор. Лк 24, 21), тобто насамперед релігійно-політичного визволителя Ізраїлю, але Месія розіп’ятий та воскреслий (пор. Лк 24, 26. 34). Причому, як пояснював після свого Воскресіння сам Ісус, саме про такого Месію говорили пророцтва (пор. Лк 24,27).
Син Чоловічий
Саме цим титулом найчастіше називає себе Ісус, причому також у третій особі. І саме цей титул — найбільш таємничий (а також найбільш трансцендентний) у Святому Письмі. Етимологічно, в дослівному перекладі з гебрайської, ben-‘adam означає «син Адама», тобто кожний потомок Адама, кожна «людина», причому людина слабка та грішна (пор. Іс 51,12; Йов 25,6; Пс 14,2; 31,2), людина маленька перед величчю Бога (пор. Пс 11,4), бо малося на увазі Адама після гріхопадіння. «Синами чоловічими» деколи називались пророки (пор. Ез 2,3.6; 3,1). Але Бог, незважаючи на слабкість і гріховність людей, «синів чоловічих», не відкидає їх, навпаки — турбується та постійно пам’ятає про них, а їхній статус — наближений до ангельського (пор. Пс 8, 5-7).
Натомість в апокаліптичних писаннях Старого Завіту титул «Син чоловічий» набирає нового, більш таємничого та трансцендентного значення. Особливо це видно у Книзі Пророка Даниїла. Тут «Син Чоловічий» отримує від самого Бога владу над усім світом та бореться з силами зла, що представлені в Книзі як різні страшні звірі (пор. Дан 7, 13-28). Такий образ Месії вже значно відходить від образу Месії, сина Давида. Син Чоловічий має безпосередній контакт із самим Богом, приходить «на небесних хмарах»; Його панування не лише в Ізраїлі, але над цілим всесвітом. Напевно, тому Ісус декілька разів противився, щоб Його називали іншим месіанським титулом, «Сином Давида» (за декількома винятками, як, наприклад, у Мт 9,27; 15,22; 21,9. 15-17 та паралельні місця в інших Євангеліях), тому що таке ім’я не відкривало повністю, хто Він насправді: «Що ви думаєте про Христа? Чий він син? Кажуть йому: Давидів. Він до них мовить: Як же Давид у натхненні називає його Господом, кажучи: Господь промовив Владиці моєму: «Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги». Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» (Мт 22, 42-45).
Подібно як у Книзі Даниїла, в єврейській апокаліптичній традиції (в апокрифах, передусім у 1-й Книзі Еноха) з’являється постать «Сина Чоловічого», досить подібна до описаної пророком Даниїлом. Син чоловічий також прийде наприкінці світу, сидітиме на троні слави і судитиме народи, а також простить справедливих та пригнічених після свого воскресіння. Нема, однак, в апокрифах мови про страждання чи про земне походження Сина чоловічого.
Здається, що Ісус Христос стосовно себе найчастіше використовував титул «Син Чоловічий» саме з приводу його багатозначності. Учні та слухачі пробували визначити, ким є Ісус, тобто, іншими словами, — зрозуміти тайну Месії. Натомість титул «Син Чоловічий» має найширший спектр значень: від звичайної «людини» до таємничої небесної Постаті.
З одного боку, Христос пов’язує з цим титулом подібні аспекти, про які говорили пророцтва Старого Завіту про Сина чоловічого: прихід на небесних хмарах (пор. Дан 7, 13-14 та Мт 24,30), сидіння по правиці Бога (пор. Пс 110,1 та Мт 26,64). Цим Він підтверджував також своє позаземне походження — і цим також, між іншим, накликав на себе смертну кару.
З другого боку, видно також новий елемент у розумінні Христом, ким є Син Чоловічий. Цей аспект не враховували старозавітні апокаліпсиси, а саме: поєднання концепції «Сина Чоловічого» зі стражденним «Слугою Господнім», про якого мова особливо у Книзі Пророка Ісаї. Власне, Син Чоловічий прийшов на землю, щоб багато страждати і врешті бути вбитому (пор. Мк 8,31; Мт 20,18; 26,2). Однак після цього Син Чоловічий має воскреснути (пор. Мт 17, 9. 19; Мк 8, 31). Перед тим, як Син Чоловічий засяде у своїй небесній славі, Він мусить багато вистраждати на землі. Це ще одна причина, чому Ісус частіше застосовував до себе титул «Син Чоловічий», ніж «Месія», оскільки останній асоціювався слухачам лише з земним визволенням.
І нарешті, Син Чоловічий має вже на землі певну владу: наприклад, може відпускати гріхи (пор. Мт 9,6; Мк 2,10; Лк 5,24). Також Син Чоловічий є понад суботою (пор. Мт 12,8; Мк 2,28; Лк 6,5). Ці всі та інші факти вже на землі мають свідчити про майбутню славу Сина Чоловічого (пор. Słownik teologii biblijnej, red. X. Leon-Dufour, Syn Człowieczy, cc. 922-923).
Отже, титул «Син Чоловічий» у словах Христа означає, з одного боку, людину, одного з синів Ізраїля, з другого — Божого посланця, який вже тепер прийшов з місією Отця і має владу над гріхом і смертю, хоча й повинен пройти через власне страждання та смерть, але потім воскреснути, а також у майбутньому прийти у славі, щоб судити народи. Цей титул, здається, найбільше наближає нас до Особи Христа, Сина Божого, який став людиною.
Син Божий
У Старому Завіті поняття «Син Божий» має широкий спектр застосування. Синами Божими можуть бути ангели (пор. Пс 29,1; 89,7; Йов 1,6), може бути весь Ізраїль (Вих 4,22; Ос 11,1; Єр 3,19; 31,9), або й якесь окреме коліно Ізраїля (пор. Єр 31,20). Тому важливою була свідомість ізраїльтян, що вони — усиновлені Богом, вибрані. Зрештою, також і цар Ізраїлю називався сином Бога, особливо Давид (пор. 2Сам 7,14). З часом цей титул був зарезервований лише для помазанця, тобто царя, і означав також месіанську надію Ізраїля, себто очікування народження Царя-Месії, визволителя (пор. Іс 7,14).
Новий Завіт, говорячи про Ісуса, часто поєднує титул «Син Божий» та «Христос» (пор. Мт 16,16; Мк 14,61), і тут він має значення досить виразно месіанське. Христос, однак, постійно бореться з неправильним розумінням цього титулу: або забороняючи його вживати, або не відповідаючи на його вживання стосовно себе (пор. Мт 26,63; Мк 14, 61). Лише коли з’являється правильне розуміння цього імені — як, наприклад, у сповідуванні Петра, що випливало з Божого натхнення та віри Петра (пор. Мт 16,16), Христос погоджується з цим титулом щодо себе і підтверджує його — додаючи, однак, одразу істотний елемент: страждання, смерть та воскресіння Сина Божого (пор. Мт 16,21).
Крім месіанського значення, титул «Син Божий» має також значення особисте: Ісус — це Син Отця. Між Отцем і Сином є постійний зв’язок та взаємодія. Христос як Син звертається до свого Отця «Авва», «татусю» (пор. Мк 14,36). Євангелісти подають голос Божий з неба під час Хрещення, що називає Ісуса «любим сином»: «І голос злинув з неба: Ти є Син мій любий, у тобі — моє уподобання» (Мк 1,11), або під час Преображення: «… а з хмари пролунав голос: це Син мій возлюблений, слухайтесь його!» (Мк 9,7). Колись вбачався еллінський вплив у Євангеліях на розуміння Божого синівства Ісуса, тому що в стародавній грецькій літературі, як, наприклад, у Гомера чи Платона, ця тема була досить розвинута: синами божими були Геракл, Александр Македонський та інші. Однак немає підстав вбачати еллінізм у титулі «Син Божий» у значенні божественного походження, тому що виразним є вплив факту Воскресіння Христа на таке розуміння даного титулу.
У Йоана поняття «Син Божий» — центральне, поскільки він пише Євангеліє, щоб підтвердити божество Христа проти тих, які в це не вірили. Тому Син Божий — це втілений Бог, який прийшов на землю ради нашого спасіння. З цього приводу в четвертому Євангелії слова Христа про своє синівство набагато виразніші, ніж у синоптиків, а титул «Син Божий» має вищий ранг, ніж «Син Чоловічий». Саме за те, що Ісус називав Бога своїм Отцем, євреї хотіли Його вбити, а все через те, що — згідно з євангелістом — Ісус таким чином в очах євреїв робив себе рівним Богові (пор. Йн 5,18).
Хоча є також і в синоптиків місця, подібні до йоанових, де показана єдність Отця і Сина, — тобто розуміння титулу «Син Божий» наближається до розуміння йоанового, божественного: «Все передане Мені моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт 11,27; пар. Лк 10,22). Досить важливою також є у цьому контексті притча, яку подають усі синоптики, а саме про виноградник та виноградарів (пор. Мк 12, 1-11; Мт 21, 33-46; Лк 20, 9-19). У цій притчі господар виноградника в кінці посилає до злих виноградарів «єдиного сина улюбленого» (Мк 12,6), якого ті схопили і вбили. У цій притчі Христос виразно відрізняє себе від попередніх висланих слуг, підкреслюючи тим самим свою винятковість і відмінність від попередніх Божих посланців, пророків, яких також у Старому Завіті деколи іменували синами Божими. Крім того, наголос, який кладе Ісус у притчі, падає на слово «наостанку», по-грецьки «’eschaton», себто Бог посилає свого Сина в кінці часів, коли надійшла повнота, а після вже не буде нікого більшого і важливішого від «улюбленого Сина».
Згідно з Йоаном, віра в Сина Божого дає життя вічне: «А ці [чуда] — списано, щоб увірували ви, що Ісус — Христос, Син Божий, а вірувавши — щоб мали життя в Його ім’я» (Йн 20,31). Саме Син Божий передає віруючим у Нього життя вічне, а Він сам отримує його від свого Отця. Син Божий — це дар Отця людям, щоб вони мали у Ньому життя вічне через віру (пор. 1Йн 5, 11-13). Йоан найкраще показує єдність в усьому між Отцем і Сином, а причиною цієї єдності є безмежна любов Отця до Сина (пор. Йн 5,20).
В Апостолів, подібно як у Йоана, титул «Син Божий» вже інтерпретується з позиції Воскресіння, тому має виразно сакральний, позаземний характер: «Як же сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки» (Гал 4,4). Християни повинні вірити в Сина Божого, який помер за нас із любові (пор. Гал 2,20). Мало того, через сина Божого, Христа, ми також усиновлені (пор. Еф 1,5) і волаємо «Авва» до Отця (пор. Рим 8,15; Гал 4, 6-7). Саме Сина Божого, Ісуса воскреслого, очікуємо в кінці часів в славі, що прийде визволити нас від гніву (пор. 1Сол 1,10).
Господь
Найпоширеніший титул Бога у Святому Письмі. Це переклад гебрайської тетраграми JHWH через грецький переклад цього імені, kyrios. У Старому Завіті цей титул, на відміну від попередніх, стосується виключно Бога, є не просто титулом, але власним іменем Божим, особливо у Псалмах та у часах, близьких до приходу Христа.
Насправді kyrios є перекладом не імені JHWH, лише транслітерації цього Імені, тобто Adonai, Господь (у гебрайському оригіналі стоїть множина, що означає зміцнене значення, від adoni, пан, господар, володар). Транслітерація виникла з літургійних причин: не бажаючи порушувати заповідь Божу про «надаремне» призивання Імені Божого, євреї хоч і залишали на письмі тетраграму JHWH, однак вимовляли її як «adonai». Саме ця вимова була взята за основу в грецькому перекладі Старого Завіту, тому маємо там «kyrios», а звідси наше «Господь».
У Новому Завіті титул kyrios, поряд із сакральним, має також світський характер, як наше «пан», однак щодо Ісуса Євангелісти та Апостоли вживають його вже у перспективі Воскреслого Христа, себто у значенні, яке наближається до старозавітного, сакрального. Є декілька винятків, коли до Ісуса в Євангеліях звертаються «господи» у значенні світському («пане»); однак це виникає з того факту, що при цьому не знають, до Кого звертаються — як, наприклад, сцена зустрічі Марії Магдалини та Воскреслого біля гробниці, коли та прийняла Його за садівника (пор. Йн 20,15).
Навіть якщо з ближчого контексту інколи виникає, що це просте звертання, як то коли Ісуса просили про допомогу, звертаючись «господи» (пане), однак у дальшому контексті, який виникає з цілісного читання Благовістя, автори Євангелій розуміють цей титул у значенні месіанському (навіть у такому от звертанні до Христа на дорозі!). Тому не випадково синоптики подають месіанську інтерпретацію Псалму 110, який в устах Ісуса стає пророцтвом про Нього, Господа, далеко вищого від «сина Давида»: «Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» (Мт 22,45).
Саме цей титул вживають найчастіше учні по відношенню до Христа після Його Воскресіння (пор. Мк 16, 19-20). Особливо це видно в Євангелії від Йоана (пор. Йн 20,13. 18. 20; 21, 7.12. 15-17. 20-21). А в сцені зустрічі Воскреслого з Апостолом Томою останній, побачивши рани і повіривши, поєднує титул «Господь» із Богом, звертаючись до Ісуса Христа: «Господь мій і Бог мій!» (Йн 20,28). Це — кульмінація христології Євангелія від Йоана, тому що ця керигма Апостола Томи показує мету Євангелія: розіп’ятий і воскреслий Христос є Господом і Богом.
У Апостола Павла титул «Господь» має особливе значення, бо щодо Христа він вживає його в такому самому граматичному стилі (ho kyrios, тобто з артиклем), як і коли говорить про Бога, цитуючи Старий Завіт. Для Павла Господь — це насамперед Воскреслий Ісус (пор. 1Кор 9,1). Також із цього титулу випливало, згідно з Павлом, що Христу належить така сама слава і поклоніння, як і Отцю (пор. Флп 2, 9-11). Крім того, Господь — це Той, Хто має прийти, тому Павло під кінець одного зі своїх Послань вставляє вигук: «Маран ата!», що з арамейської означає «Прийди, Господи» (пор. 1Кор 16,22).
Дискусійним є питання, чи Апостол Павло, говорячи про Христа «Господь», мав на увазі однозначно «Бог»? Павло вживає один раз стоосвно Христа титулу «Бог», але в грецькому оригіналі це слово подане без артикля, theos (пор. Рим 9,5). Навіть якщо Апостол народів ще не ототожнював Христа з Богом, то лише через те, що відрізняв — так як і ми тепер — Бога Отця від Сина Божого; а, не маючи ще повного тринітарного мовного апарату, який з’явився у пізніші століття на визначення відношень у Пресвятій Трійці, Павло залишається на біблійному фундаменті, називаючи Отця переважно «Богом», а Ісуса — переважно «Христом» або «Господом» (пор. 1Кор 8,5: « … для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все і для якого — ми; і один Господь Ісус Христос, через якого — усе, і ми через нього»). Без сумніву, розуміє при цьому трансцендентність Воскреслого Христа, а також, що Він — не лише людина…
У будь-якому разі, згідно з Павлом, Христос отримав від Бога Отця ім’я, яке є «понад усяке ім’я» (Флп 2,9), а цим іменем є власне «Господь», тому й усі повинні відтепер визнавати, що «Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп 2,11). Напевно, що Павло ототожнює старозавітний та новозавітний титули «Господь», тому що часто застосовує цитати зі Старого Завіту, де є мова про Господа, до Ісуса Христа, наприклад: «Кожний, хто призове ім’я Господнє, спасеться» (Рим 10,13 та Йоіл 2,32).
фінансово.
Щиро дякуємо!
