Гомосексуальні відносини супроводжували людство протягом усього його існування. На сьогодні тема одностатевих стосунків давно вийшла з медико-юридичної площини в площину політичну. Отож питання стало настільки спірним та делікатним, що інколи фахівці уникають давати конкретне тлумачення цього явища.
Згідно з підручником психіатрії, гомосексуалізм (гомосексуализм, homosexualismus) — це сексуальний потяг до осіб однойменної статі. Проявами його у чоловіків є педерастія, у жінок — лесбіянство [8, с.388]. Сам термін «педерастія» походить від грецького paides — дитина, так древні греки називали любов дорослих чоловіків до хлопчиків-підлітків. Тоді як жінок, які мали потяг до своєї статі, в давньому Римі називали тріадами (від грецького дієслова «трібейн» — терти, звідси ж пізніше пішов термін — трибадизм). У новий час жіночі одностатеві відносини стали називати «сапфічними» (сафічними) або «лесбійськими» за іменем древньогрецької поетеси Сафо з острова Лесбос, де вона жила[3].
Ставлення суспільства до гомосексуальних відносин було різним. Зазвичай гомофіли прагнуть використовувати згадки про античну епоху, яка була однією з найбільш терпимих до одностатевих зв’язків. Хоча стосовно всього філогенезу людства ця епоха тривала відносно мізерний час. До того ж, навіть тоді питання одностатевих відносин сильно залежало від політико-юридичних аспектів. Так, відповідно до поглядів законодавця Солона (VII-VI ст. до н.е.), сексуальний зв’язок із підлітками розглядався як найбезпечніша форма сексуального задоволення, яка, крім того, мала й виховне значення. Тоді ж вважалося, що гомосексуальні схильності пов’язані з естетикою та інтелігенцією. При цьому такий вид сексуальних взаємин був суворо заборонений рабам, оскільки господарі були зацікавлені в одержанні потомства від них. Однак уже в IV ст. імператор Костянтин, керуючись релігійними та політичними мотивами, запровадив смертну кару за гомосексуалізм [1, с.17]. Зазначимо, що жорсткі покарання за такий вид статевих відносин були досить розповсюдженою практикою в різних народів та в різних релігіях. Так, у давніх євреїв гомосексуалізм суворо засуджувався та карався смертю [1, с.18]. Такої ж позиції дотримується мусульманство, де за гомосексуальні статеві контакти між чоловіками застосовується покарання[3].
Однак на сьогодні відбувається найсильніша в історії людства спроба нормалізації гомосексуальних відносин, із поступовим наближенням їх до гетеросексуальної норми. Першим кроком до цього стало виключення гомосексуалізму зі списку психічних розладів.
Відбулося це на тлі інформаційних повідомлень про перенаселення нашої планети, які почали лунати з засобів масової інформації в 50-х та кінці 60-х років минулого сторіччя. Так, за посиланням А.Карлсон, відомо, що 1954 року в США був опублікований памфлет «Бомба населення», де описувалась загроза швидких темпів зростання населення і заявлялося про нагальну необхідність контролю над народжуваністю. Через п’ять років, у 1959 р., Державний департамент США видав доповідь про тенденції світової населеності, де було викладено висновок про те, що стрімке зростання населення загрожує міжнародній стабільності [2]. 1969 року в своєму зверненні до Конгресу президент США Ніксон назвав зростання населення «однією з найсерйозніших проблем для долі людства» і закликав до невідкладних дій[20].
На тлі чого Віце-президент Міжнародної федерації з планування сім’ї Фредерік Яффе 11 березня 1969 р. видає Меморандум про методи скорочення народжуваності [14, с.9], де одним із дієвих засобів називається стимуляція зростання гомосексуалізму. Пізніше президент США Річард Ніксон звертається до Конгресу з повідомленням, що зростання населення Землі є однією з найсерйозніших проблем для долі всього людства та потребує термінових дій.
У цей час центральними фігурами в розробці та впровадженні політики обмеження дітонародження стали соціолог Кінгслі Девіс. Разом із популяризацією контрацепції, абортів та стерилізації він також пропонує заохочення неприродних форм статевого акту[19].
Представник Національної академії наук США Престон Клауд наполягає на необхідності прискорення популяційного контролю, пропонуючи легалізацію абортів, а особливо — гомосексуальних союзів[17].
У цей час в суспільстві поступово розгортається масштабна інформаційна кампанія з нормалізації гомосексуальних відносин. Тоді як ще тільки в 1963 р. в доповіді Нью-Йоркської медичної академії говорилося:
«…Гомосексуалізм насправді є захворюванням. Гомосексуаліст — це індивід із порушенням емоційної сфери, не здатний до формування нормальних гетеросексуальних відносин… Деякі гомосексуалісти вийшли за межі суто захисної позиції та стверджують, що таке відхилення представляє собою бажаний, благородний та кращий спосіб життя»[21].
У липні 1969 року в Нью-Йорку спалахує відомий гей-бунт, який дістав назву Стоунволлського повстання (Stonewall riots)[16]. Протягом п’яти днів агресивно налаштована група гомосексуалів влаштовувала вуличні безпорядки, громила магазини, палила автомобілі тощо. При цьому відзначається, що поліція проявляла невластиву їй пасивність. Події тих часів пізніше були відображені у фільмі «Стоунволл» Роланда Еммеріха.
Одразу після Стоунволлського повстання його призвідники створюють організацію — Гомосексуальний фронт звільнення (Gay Liberation Front, GLF)[18]. Активісти цієї організації висувають низку вимог, головні з яких зосереджені на питаннях психіатрії:
1)вимога, щоб психіатрія як наука відмовилась від свого попереднього негативного ставлення до гомосексуалізму;
2)публічно визнала, що гомосексуалізм не вважається хворобою;
3)розпочала активну кампанію з метою викорінення поширених «упереджень» стосовно гомосексуалізму. Включаючи роботу з широким загалом та внесенням змін у чинне законодавство;
4)вимога обов’язкової співпраці психіатрів у вигляді консультацій з представниками гомосексуальної спільноти — що дозволить контролювати точність і правильність виконання висунутих спільнотою вимог.
З 1971 року відбувається шерег акцій. Гомосексуальна спільнота, оголосивши психіатрію своїм ворогом, протягом трьох років систематично зриває конференції Асоціації психіатрів Америки (далі — АПА) та виступи професорів, які продовжували називати гомосексуалізм хворобою. Непоодинокими стають прямі погрози вченим та лікарям.
Експерт у галузі психології статевих відносин, професор Чарльз Сокаридес згадував про це так:
«Войовничі угруповання гомосексуальних активістів розгорнули справжню кампанію зі цькування спеціалістів, які висували аргументи проти виключення гомосексуалізму зі списку відхилень; вони проникали на конференції, де відбувалось обговорення проблеми гомосексуалізму, влаштовували дебош, ображали доповідачів, зривали виступи…»[22]. Всі ці дії додатково підкріплювались листами й телефонними дзвінками з образами та погрозами фізичної розправи.
Поступово організатори зірваних конференцій ідуть назустріч вимогам та створюють спеціальну комісію з гомосексуалізму всередині Асоціації психіатрів Америки. Ця комісія повністю комплектується з гомосексуалів. Після чого поступово та впевнено розгортається процес депатологізації гомосексуалізму.
Онука президента Американської психіатричної асоціації Джона Шпігеля, Алікс Шпігель, яка пізніше зізналась у своїй гомосексуальності, розповіла про те, як її дідусь готував підґрунтя для внутрішнього перевороту в Асоціації. Так, арезидент Американської психіатричної асоціації у себе вдома збирав однодумців, які називали себе Гей-Пі-Ей (Gay—P-A). На таких зібраннях обговорювався план висування молодих гомолібералів на ключові позиції в Американській психіатричній асоціації[24].
Зрештою, після кількох років потужного тиску, як ззовні, так і зсередини, Американська психіатрична асоціація здалася. В грудні 1973 року вона виключила гомосексуалізм зі списку психічних розладів (ДСМ-2) [10]. А вже в 1980 році, в новому виданні Міжнародного класифікатора хвороб (ДСМ-3) діагноз «гомосексуалізм» було замінено на діагноз «его-дистонічний гомосексуалізм» [11] та перенесено в категорію психосексуальних розладів. Згідно з новим визначенням, тільки ті гомосексуали, які відчувають дискомфорт від свого потягу, стали вважатись хворими.
При цьому на особливу увагу заслуговує не тільки те, що відбулось, а й те, як саме були досягнуті такі зміни. Вони були внесені шляхом голосування членів Американської психіатричної асоціації: 13 із 15 членів її Ради просто проголосували за пропоновані зміни.
«Ми більше не будемо наполягати на ярлику хвороби для індивідів, які стверджують, що вони здорові», — так у 1973 році було сказано в заяві Американської психіатричній асоціації.
З наукового погляду, метод голосування в питанні нормалізації чи патологізації того чи іншого психічного стану людини є абсолютно неприпустимим, оскільки такі рішення мають бути ухвалені виключно на підставі тривалих досліджень на репрезентативних вибірок. Однак у світлі того тиску, якого зазнавала Асоціація протягом трьох років, очевидно, метод голосування радше став способом позбутися негативних дій з боку гомосексуалів, ніж спробою прийняти науково обґрунтоване рішення. На момент ухвалення рішення про депатологізацію гомосексуалізму не було надано жодних доказів, клінічних спостережень чи переконливих наукових аргументів які би вказували на необхідність зміни ставлення медицини до гомосексуалізму.
Зазначимо, що виключення гомосексуалізму з DSM-2 відбулось за ініціативи та під редакцією лікаря-психіатра Роберта Спітцера, якого ще вважають головним автором сучасної класифікації психічних розладів. Пізніше ж він про це казав так:
«1973 року я підготував нове визначення, яке стверджувало, що гомосексуалізм не є психічним розладом. І активісти вирішили, що з погляду політичної стратегії буде краще, якщо вони зможуть усіх переконати, що якщо ти гомосексуал, то ти не можеш змінитись. І я можу зрозуміти, що це допомагає їм політично і сприяє їхнім політичним цілям. Але я думаю, що це просто неправда».
При цьому виключення гомосексуальності з DSM-2 супроводжувалось такою заявою: «Безсумнівно, групи гомосексуальних активістів стверджуватимуть, що нарешті психіатрія визнала гомосексуалізм таким же нормальним, як і гетеросексуальність. Однак вони помилятимуться. Виключаючи гомосексуалізм зі списку психіатричних захворювань, ми не визнаємо, що він так само нормальний та повноцінний, як гетеросексуальність» [13]. Виключення гомосексуалізму зі списку психічних захворювань є радше визнанням того, що він не підпадає під критерії визначення психічної хвороби. Однак це ще не є ні свідченням, ні доказом його цілковитої депатологізації.
Такої ж думки дотримувався і К.Імелінський: «Дослідження дозволяють зарахувати гомосексуалізм лише до сексуальних відхилень (девіацій), оскільки від гетеросексуальності його відрізняє лише одна ознака, а саме — зворотна направленість сексуального потягу на осіб своєї ж статі, в той час як для нього не характерний комплекс ознак сексуальних збочень». У такому разі гомосексуальні контакти варто розглядати як ті, що вчиняються особами, які проявляють сексуальні відхилення [1,с.174].
Однак на сьогодні триває не просто масштабна депатологізація, а вже нормалізація гомосексуальності. На думку лікаря Чарльза Сокарідеса, рішення Американської психіатричної асоціації це «психіатричний обман століття». Довести нормальність гомосексуальності з медико-біологічного погляду — неможливо, оскільки така форма статевої поведінки не є біологічно виправданою.
Як пізніше зазначив екс-президент Американської психіатричної асоціації Ніколас Каммінгс, «коли ми приймали рішення депатологізувати гомосексуалізм, ніхто не знав, що так вийде» [12]. Він же зазначав, що, приймаючи резолюцію про депатологізацію гомосексуальності, Американська психіатрична асоціація повинна продовжити дослідження, неупереджені та відкриті [12]. Однак цього ніколи не було зроблено. На нашу думку, американські психіатри цілеспрямовано відмовлялись від проведення таких досліджень якраз через надмірну політизацію теми гомосексуальності. Оскільки психіатри розуміють, що вірогідність знайти докази, які спростують внесені зміни до МКХ, є досить високою.
Ближче до кінця 1980-х років ця ситуація почала поглиблюватись. У своєму інтерв’ю Ніколас Каммінгс веде мову про те, що, «здавалося, політичні погляди почали брати гору над результатами наукових досліджень. При цьому основним методом донесення бажаної інформації стало вибіркове представлення одержаних результатів. І рух за права геїв, можна сказати, захопив Американську психіатричну асоціацію».
Лікар Дін Бьорт, колишній президент Національної асоціації з дослідження та терапії гомосексуалізму, звинуватив Асоціацію психіатрів Америки в науковому шахрайстві. «АПА перетворилася в політичну організацію з програмою гей-активістів у своїх офіційних публікаціях… АПА гальмує дослідження і навіть огляди досліджень, які спростовують її політичну позицію, і залякує членів у своїх рядах, які висловлюються проти цього. Багато хто з них були змушені мовчати, щоб не втратити свій професійний статус, інші піддалися остракізму, а їхня репутація була зіпсована — не тому, що їхнім дослідженням НЕ вистачало точності чи цінності, а тільки тому, що їх результати йшли врозріз із визначеною офіційною “політикою”…»[15].
Навіть в Оксфордському історичному словнику психіатрії зазначається: «Якщо в деяких царинах, таких як генетика шизофренії, психіатрія намагалась бути максимально науковою, то в питаннях, пов’язаних із гомосексуальністю, психіатрія повелась як служниця своїх культурних та політичних господарів»[23].
1978 року було проведене опитування серед десяти тисяч американських психіатрів, членів АПА. 68% із них назвали гомосексуальність патологією. Цікаво, що і в 2003 році результати міжнародного опитування психіатрів щодо їхнього ставлення до гомосексуалізму так само засвідчили, що більшість психіатрів розглядають гомосексуалізм як девіантну поведінку, хоч він і був виключений із переліку психічних розладів[9].
Із цього приводу дуже слушно висловлюється український психіатр В.Пахмурний: «Коли я бачу, що людина гомосексуальна, то я починаю за цим фасадом шукати якісь інші психічні порушення. Але я не маю права користуватися такою термінологією — я зобов’язаний говорити, що це людина з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. І не дай Бог мені допустити якусь лексичну вільність»[7].
При цьому, за посиланням В.Лисова, відомо, що Барбара Гіттінгс, відома як «мати руху за права геїв», двадцятьма роками раніше свого виступу на конференції Асоціації психіатрів Америки відверто зізналась: «… Це (рішення АПА щодо депатологізації гомосексуалізму) ніколи не було медичним рішенням, і саме тому все відбулося так швидко. Адже минуло тільки три роки з часу першої шок-акції на конференції АПА і до голосування ради директорів, яка виключила гомосексуалізм зі списку психічних розладів. Це було політичним рішенням (…) Ми були зцілені відразу, розчерком пера…»[5].
Минуло менше п’ятнадцяти років після описаних події, і 1987 року Асоціація психіатрів Америки непомітно прибрала зі своєї номенклатури всі згадки про гомосексуалізм, цього разу навіть не проводячи попередніх засідань та голосувань. 1990 року Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) пішла слідами АПА і також видалила гомосексуалізм зі своєї класифікації хвороб.
Однак варто звернути увагу, що ні АПА, ні ВООЗ не є науковими інститутами. ВООЗ — це просто бюрократична установа при Організації Об’єднаних націй (ООН), яка координує діяльність національних структур. Асоціація психіатрів Америки — це лише профспілка, а ніяк не наукова установа. При цьому міжнародний класифікатор хвороб, той самий МКХ, на який звикли посилатись під час депатологізації гомосексуальності, це всього-навсього прикладний адміністративний та статистичний документ ВООЗ, визначення якого є абсолютно умовними. І ніхто й не прагне стверджувати, що це не так! МКХ — це лише стандарт кодування хвороб, який кодує статистику та інформацію щодо захворювань в усьому світі, містить 55000 унікальних кодів для захворювань і травм, а також причин смерті. Завдяки йому фахівці охорони здоров’я всієї планети мають спільну мову, що дозволяє їм обмінюватися інформацією з питань здоров’я [6]. Тобто в МКХ відображені не так наукові, як соціально-політичні інтереси. МКХ використовують також медичні страхові компанії, які на підставі кодів МКХ визначають компенсаційні виплати; керівники національних програм охорони здоров’я; фахівці зі збору даних; а також усі, хто відстежує тенденції в галузі глобального охорони здоров’я та ухвалює рішення про розподіл ресурсів у цій сфері[6].
А отже, те, що гомосексуалізм не представлений в МКХ, не має жодного стосунку до наукових даних. Посилання на цей документ як нормативний доказ нормалізації гомосексуалізму не мають під собою належних наукових та юридичних підстав.
Наприкінці ХХ ст. німецький інститут сексології в Гамбурзі запропонував критерії для визначення норми в сексуальному житті, серед яких чітко зазначена різностатевість:
1)розрізнення статі; 2)зрілість; 3)взаємна згода; 4)прагнення до досягнення взаємної насолоди; 5)відсутність шкоди здоров’ю; 6)відсутність шкоди іншим людям, тобто суспільству [1,с.172].
Крім того, термінологія, яка використовується стосовно нетрадиційної сексуальної орієнтації, непомітно для нас почала розуміти поняття «гомосексуалізм» як некоректне, замінивши його більш милозвучними лексичними формами — гомосексуальність або нетрадиційна сексуальна орієнтація. Що, на нашу думку, не зовсім об’єктивно, оскільки класифікація психосексуальних орієнтацій проводиться не тільки за статтю, а й за об’єктом, віком та формами реалізації[4].
Таким чином, зміщення фокусу з суто медичного сприйняття проблеми гомосексуальності в політичну призвела до ухвалення низки рішень без проведення належно організованих тривалих досліджень, результати яких могли б підтвердити або спростувати рішення щодо депатологізації гомосексуалізму.
Асоціація сексологів та сексотерапевтів України
Використані джерела:
1.Имелинский К. Сексология и сексопатология. М.: Медицина, 1986. — 424с.
2.Карлсон А. Общество — Семья — Личность: Социальный кризис Америки. Альтернативный социологический подход Социальная мысль Запада. Американская школа альтернативной социологии. Пер. с англ. и общ. ред. профессора А. И. Антонова. М.: 2003г. 288с.
3.Кон І. Світанкове місячне сяйво. – Львів: «Українські технології», 2011. – 560с.
4.Кришталь Є. В. Сексопатологія: підручник / Є. В. Кришталь, Б. М. Ворнік. – К.: «Медицина», 2014. – 544с.
5.Лысов В. Наука и гомосексуализм: политическая предвзятость в современных научных кругах (англ.) // Russian Journal of Education and Psychology. 2019-04-25. Vol. 10, iss. 2. С. 6–49.
6.Нова редакція міжнародної класифікації хвороб (ПДФ)
7.Одесский тюремный психиатр — о галоперидоле, «зоновских» насильниках и «Привозе» в женских колониях — https://dumskaya.net/news/odesskiy-tyuremnyy-psihiatr-o-galoperidole-zonov-089422/
8.Сонник Г. Т. Психіатрія: Підручник / Г. Т. Сонник, О. К. Напрєєнко, А. М. Скрипніков. – К.: Здоровя, 2006. — 432с.
9.Терпимость. Единство среди различий. Роль психиатров / сост. Э.Мерсер. — Амстердам : [б.в.] ; К. : [б.в.], 1994. — 64с.
10.American Psychiatric Association. Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders. 2nd ed. American Psychiatric Press; Washington, DC, USA: 1968. [Google Scholar]
11.American Psychiatric Association. Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders. 3rd ed. American Psychiatric Press; Washington, DC, USA: 1980. [Google Scholar]
12.American Psychiatric Association. Document Reference №730008.
13.American Psychiatric Association. Homosexuality: Proposed Change in DSM 2 (1973) http://rvs.su/statia/istoriya-isklyucheniya-gomoseksualizma-iz-spiska-psihiatricheskih-rasstroystv#hcq=CS7qTsr
14.Center for Family Planning Program Development (The Technical Assistance Division of Planned Parenthood-World Population).
15.Dean Byrd. APA and Homosexuality: a Case of Scientific Fraud. PDF: https://vk.com/doc8208496_445839062
16.David Carter. Stonewall: the riots that sparked the gay revolution (2004), Cтр. 186.
17.Elliott, R., Landman, L. C., Lincoln, R., & Tsuoroka, T. (1970). S. Population Growth and Family Planning: A Review of the Literature. Family Planning Perspectives, 2(4). doi:10.2307/2133834
18.Gay Liberation Front (GLF) https://paganpressbooks.com/jpl/GLF.HTM
19.Heer D. M. Population Policy: Will Current Programs Succeed? Kingsley Davis. Routledge, 2017. с. 439-461.
20.Richard Nixon: Special Message to the Congress on Problems of Population Growth (1969)
21.Satinover J. Neither Scientific nor Democratic. The Linacre Quarterly. Vol. 66: No. 2, Article 7. 1999;84.
22.Socarides CW. Sexual Politics and Scientific Logic: The Issue of Homosexuality. The Journal of Psychohistory. 10th, no. 3 ed. 1992
23.Shorter E. A.Historical Dictionary of Psychiatry. New York: Oxford University Press, 2005. Google Scholar
24.81 Words: https://www.thisamericanlife.org/204/transcript
фінансово.
Щиро дякуємо!
