Ніколи не пізно почати одужувати

Напочатку не завадило б назвати своє ім’я. Але справа в тому, що у свої 43 роки я не знаю, як мене звати. В офіційних документах моє ім’я — Олена, проте вдома мене всі називали Олею.

Просто жінка, яка оформляла свідоцтво про народження чомусь вирішила, що повна версія імені Оля має бути Олена. Ну, так сталося, всяке буває. От і повелося, що в школі я була для всіх Кравченко Оленою — слухняною, старанною ученицею, відмінницею, переможницею різних предметних олімпіад. Вдома ж я була Олею. Так досі мене кличуть батьки та брати. Про цю маленьку Олю я хочу вам розповісти. Історія — так собі, не надто цікава. Жили ми з батьками і двома молодшими братами у невеличкому містечку. Мама — вчителька, яку дуже поважали у школі, й на вулиці зверталися виключно «Віра Петрівна». А тато..? А тато пив. Скільки себе пам’ятаю, він пив. Щодня. Повертався з роботи вже п’яним; ішов на роботу з похмілля. Навіть зараз, після усвідомлення того, що алкоголізм — це хвороба, мені важко називати речі своїми іменами. Мій тато — алкоголік. Ні-ні! Що за слово! Фу! Він же не збирав пляшки на смітниках і не спав під плотом. Та й, зрештою, усі п’ють. Хтось більше, хтось менше. І тут мені хочеться просто кричати: люди, чому в нас усі п’ють?!? Чому кожне свято — хрестини, іменини, весілля, новосілля — не обходиться без випивки? А в нашому містечку ще була така традиція (думаю, в багатьох селах вона існувала), що за більшість робіт люди розраховувалися одне з одним горілкою. Така собі місцева валюта: допоміг сусід виорати город — отримує пляшку; викопали на цвинтарі яму для небіжчика — дві пляшки. У нас удома завжди була горілка, надійно схована мамою від батька, щоб той «не напився». Але він і так напивався, бо з ним теж розраховувалися горілкою за різні послуги, або все ж знаходив мамину схованку. Найбільшим випробуванням мого дитинства були різні свята, адже яке свято без випивки? Кожне закінчувалося тим, що тато валився п’яним на ліжко, і життя вдома завмирало. Мама мовчала, вона страждала на сильні головні болі. Ми мусили гратися так, щоби зайвий раз не дратувати маму, бо «їй і так важко». І ще ця суцільна таємничість… «Знаєте, у нас вдома проблема: тато п’є. Але ми нікому про це не говоримо, бо це дуже соромно, бо ми в усьому винні. Ми не розповідаємо, що не маємо за що купити хліба, бо мама лежала в лікарні, а тато… пив. Ми не виносимо сміття з хати. Ми мовчимо про те, чоботи уже затісні для брата, а мені не завадило б купити нове пальто…» Найголовніше, що нас, дітей, ніхто не вчив мовчати. У сім’ях, де є проблема алкоголізму, це якось саме собою формується, як і багато чого іншого — страхи, комплекси, залежності, компульсивна поведінка, агресія, бажання всім догодити. Один із моїх братів рано спробував алкоголь, за своє життя кілька разів був одруженим, кілька разів лікувався, «кодувався»… Інший брат не п’є, але він повністю розчинився у роботі. Вдома практично не буває, все заробляє і заробляє гроші. Я їх обох люблю, з обома спілкуюся, товаришую з їхніми дружинами і бавлюся з їхніми дітьми.

На мене, як на дівчину, чекали інші небезпеки. Знаєте, що найбільше потрібно дівчинці? Щоб її любив тато! І щоб вона це знала, бачила і була в цьому впевнена! Тут знову трошки історії про Олю-Олену. Розумна провінційна дівчинка, «з медаллю» закінчила школу, вступила до престижного столичного вишу. Американська мрія! Ага, дзуськи! Оля — самотня, нещасна, налякана, одна у чужому місті; вона так хоче, щоб її хтось любив і захистив! І я почала шукати цю любов; ту, якої не дав мені власний хворий тато. Шукала її у чоловіків, все сподівалася, що знайдеться той, єдиний, який мене любитиме все життя… Але не складалося; був тільки розпач, зневіра і ненависть до себе. Щоби трохи втамувати біль, я спробувала цигарки, потім алкоголь, який так ненавиділа у дитинстві! Це давало полегшення. Дуже короткочасне. Потім знову все по-новому: біль, розпач, ненависть до себе, кілька спроб самогубства… У моєму житті все ж з’явився той Єдиний. Він є до цього часу. Це мій чоловік, з яким ми виховуємо трьох дітей, пережили багато радості і горя. Мій чоловік — насправді люблячий, турботливий, надійний, гарний тато. Знаєте, в чому «прикол»? Він — алкоголік! Це так працює: дітей, які виросли в алкогольних сім’ях, як магнітом тягне до різних деструктивних особистостей. Моя історія має дивовижне продовження! У певний момент я почала шукати Бога. Тепер розумію, що це Він мене шукав. І знайшов. І перемінив, але не за одну мить, навіть не за рік і не за п’ять.

Бог продовжує перемінювати. А ще Він робить чудеса. Одне з них — мій чоловік вже десять років не п’є. Якось Бог поставив на нашому шляху одного католицького священника, який мав мужність привселюдно визнати: «Я — алкоголік». Завдяки цьому священнику зібралася група анонімних алкоголіків, яку почав відвідувати мій чоловік. Наступне чудо — це моє примирення з татом. І хоч сталося воно за кілька днів до його смерті, я дуже вдячна Богові за це! А потім Бог познайомив мене з програмою ДДА (Дорослі діти алкоголіків та інших дисфункційних родин). Усе, що я прочитала у матеріалах програми, було про мене і про багатьох таких, як я. ДДА — це одна з 12-крокових програм. Я працюю по ній ось уже три роки. Найбільшим своїм досягненням і плодом праці вважаю те, що я відкриваю справжній образ Бога, милосердного, люблячого, терпеливого до моїх вибриків. За час перебування у Церкві я багато разів була на різних реколекціях, чула тисячі проповідей, відмолила купу молитов. І, безумовно, це дало свої плоди, я жодним чином не заперечую і не применшую дії і присутності живого Бога. Але я зі своїм «алкогольним» дитинством і тими установками, які отримала від батьків, була просто не в стані, прийняти те, що мені говорив Господь. А говорив Він мені завжди, що любить мене, що пробачив усі мої провини, що хоче, аби я Йому довіряла і не боялася. Бог просто не міг пробитися через ті захисні механізми, які кожна дитина з алкогольної сім’ї вибудовує собі, щоби вижити. І тепер у моєму житті завдяки Богу з’явилася програма ДДА, а завдяки програмі я починаю пізнавати справжнього Бога! Хіба це не чудо?

В одному з текстів ДДА є такі слова: це духовна програма, що ґрунтується на діях, в основу яких покладена любов. Ми впевнені, що в міру того, як любов наповнюватиме вас зсередини, ви станете свідками дивних змін в усіх ваших стосунках, особливо з Богом, самим собою й батьками. Ці зміни вже відбуваються у моєму житті, і я впевнена, що відбуватимуться й надалі. А ще я дуже хочу сказати кожному, хто виріс в алкогольних чи інших дисфункційних родинах: вихід є! Ніколи не пізно почати одужувати і розірвати замкнене коло. Програма ДДА — безкоштовна й анонімна. Єдиною умово участі є бажання одужувати від наслідків виховання в алкогольній або інші дисфункційній родині. Групи ДДА працюють у багатьох містах України. Щоби знайти групу в своєму місті, слід зателефонувати на інформаційну лінію, і вам нададуть усю необхідну інформацію.

Оля-Олена 

З міркувань анонімності імена і деякі факти змінено
Телефон інформаційної лінії ДДА: +380662185540, +380961623002