Сьогодні отець Микола Петро Лучок, єпископ-номінант до Мукачівської дієцезії, зустрівся із журналістами. Розповів про свої відчуття, про те, як триває підготовка до єпископських свячень, про плани на майбутнє, про те, яким цінним досвідом у його служінні стала близька співпраця з дієцезіяльними священниками та скільки добра та підтримки він досвідчив від митрополита Мечислава Мокшицького.
Крім того, єпископ-номінант розповів журналістам, як відбулася його перша після оголошення номінації, зустріч із його теперішнім ординарієм – єпископом Анталом Майнеком, про те, що в першу чергу планує вникнути у життя дієцезії, у якій тепер буде служити і саме тому буде відвідувати парафії, знайомитися із священниками та вірянами і вникати у справи. А вже коли буде більше часу, тоді буде брати участь також у заходах і за межами дієцезії. Також він наголосив, що налаштований слухати і вчитися від єпископів, але теж сподівається, що і йому вдасться причинитися до покращення ситуації в країні і внести щось до розвитку Церкви в Україні. Вже зараз єпископ-номінант думає, яким чином організувати осередки при парафіях, які могли би нести допомогу дисфункційним сім’ям, зраненим через алкоголізм чи наркоманію. На його думку, прийшов час Церкві почати турбуватися не лише про бідних матеріально, але також і духовно чи психічно, тому що країна перебуває у стані війни і кількість людей із посттравматичним стресовим розладом зростає.
CREDO поцікавилося у єпископа-номінанта, як минув перший тиждень після оголошення номінації, які відчуття, які плани та чи кожен священник повинен хотіти стати єпископом:
— Сьогодні рівно тиждень, як ми дізналися, що ви станете єпископом-помічником Мукачівської дієцезії. Як минув цей тиждень для Вас?
— Тих два тижні після розмови з нунцієм, коли я погодився, були зовсім іншими, тому що я переживав це більш молитовно і осмислював, усвідомлював. Бог мені відкривав пастирську місію зовсім по іншому. Коли ти проповідник чи настоятель, то це щось зовсім інакше, ніж коли ти вже єпископ. Дуже цікавий момент був – я отримував ясність щодо своєї місії. А після оголошення все набуло практичнішого виміру – треба було приймати рішення. Орден мене прийняв, пошив мені одяг, організував реколекції, а тут все інакше: «ти пастир, отже, вже дорослий, тому, давай, вирішуй всі свої питання.» Це був момент перевірки моєї дорослості і зрілості. Я купив квиток, домовився із провінціалом про зустріч, продумав кого про що попросити, що кому делегувати, різні організаційні моменти, розмова з ординарієм, священниками… Дуже інтенсивний час, протягом якого я постійно залишався у єдності з Богом, я її не втратив і для мене це найважливіше. За цей тиждень було неймовірно багато зустрічей – чи то по месенджеру, чи по вайберу, чи наживо. Все це було для мене знаком присутності Бога, який діє. Тиждень був настільки насичений, що, здається, ніби вже два місяці минуло.
— Чи відчули Ви підтримку і допомогу ваших співбратів у єпископстві?
— Так, звісно. Всі підключились. Єпископ Едвард мені показав одяг, який потрібно буде купити, і дав цілий список всього необхідного. Мій ординарій приготував для мене багато речей. Єпископ Олександр Язловецький був моїм головним консультантом і мені підказував куди і до кого я маю звернутися. Також єпископ Віталій Кривицький підключився. Я відчув неймовірну підтримку.
— «Поганий той солдат, який не хоче бути генералом». А як це зі священниками – кожен має прагнути єпископства, щоби бути хорошим священником?
— Ні, це не так працює взагалі. Процес зрілості людини вписаний у нас. Ми, коли дозріваємо, то стаємо готовими брати на себе більше відповідальності. Хлопчик стає чоловіком, коли готовий взяти жінку, справу, людей, готовий служити. Це вписане в людську природу – Господь сказав нам бути господарями землі і своїх талантів. І коли людина духовно росте, то стає готовою брати на себе більше відповідальності. Є такий цікавий опис того, через які процеси проходить чоловік на шляху до зрілості: дитиною він улюблений, потім стає дослідником, пізніше воїном, а тоді вже королем. Королем, якому довіряють інші воїни і готові за ним іти, а він готовий вести їх за собою. А наступний етап, коли стаєш старшим, маєш відпустити і пустити когось на своє місце. Якщо людина реально росте і зріє, то разом із тим зростає теж готовність брати на себе щораз більше відповідальності. Мені зараз 45 років і я вже кілька років тому відчув, що готовий брати на себе більше відповідальності. Такий Богом даний вік – є сила, енергія, бажання щось робити. Це звісно не пов’язано безпосередньо з віком, радше залежить від рівня духовного зростання. Бог говорить до пророка, щоб не зважав на свій молодий вік, Апостол Павло те саме говорить до Тимотея. Ми не знаємо, скільки їм було років, але розуміємо, що і у молодому віці можна бути достатньо зрілим.
фінансово.
Щиро дякуємо!
