Нас іноді охоплює знеохочення від думки про сповідь, коли ми знаємо, що знову прийдеться визнавати одні й ті самі гріхи. Але така сповідь має багато переваг.
Один чоловік скаржився священникові, що постійно повторює ті самі гріхи. Той відповів йому жартом: «Сподіваюся, що ви не збираєтеся раптом коїти нові!» Це насправді благодать, що ми не погіршуємо свою ситуацію новими грішними вчинками. Але яка в такому разі користь зі сповіді, в якій ми каємося все в тих же гріхах?
Педагогічна цінність сакраментальної сповіді
Сповідь — це не юридичний акт, не спосіб розрахуватися з Богом і з собою. Таїнство примирення — це особлива нагода пережити милосердя Бога до нас. Це — канал благодаті; Боже життя передається нам через духовні рани, за які ми перепрошуємо Бога. Це таїнство також має педагогічну цінність, як казав папа Бенедикт XVI. Воно дозволяє нам увійти у безодню Божого серця: милосердний Батько не втомлюється прощати.
Боже милосердя — це «не почуття, не “поблажливість”! Навпаки, милосердя — це справжня сила, яка може зцілити людину і світ від раку, яким є гріх, зло моральне, зло духовне», — казав кілька років тому Папа Франциск. Такий прояв любові, якою Бог обдаровує кожного з нас, пробуджує в нашій душі захоплення і радість, спонукає до вдячності!
Зізнаймося відверто: визнавання постійно тих самих гріхів не завжди докучає нам через те, що ми зранили Боже серце. Цей дискомфорт, викликаний повторюваними гріхами, нерідко виникає тому, що ми розчаровуємося в собі, а наша думка про себе — заплямована. Тоді як фундамент християнського життя становить саме досвід слабкості свого існування, усвідомлення, що без Христа ми нічого не можемо (Йн 15,5).
Користь сповіді з однакових гріхів
Святий Максиміліан Кольбе колись зізнався: «Коли всі засоби були вичерпані, я зрозумів, що я загублений, а мої настоятелі побачили, що я ні на що не здатний, — тоді Непорочна взяла у свої руки це геть непридатне знаряддя». Святий Франциск Сальський пояснював це так: «Йдеться не тільки про те, що лише душа, яка знає свою нікчемність, здатна повністю довіряти Богу, а про те, що жодна душа не може повністю довіритися Богу, якщо не усвідомлює своєї нікчемності, бо це знання і визнання своєї нікчемності ставлять нас перед лицем Бога».
Зі сповіді з тих самих падінь у нас народжується подвійне усвідомлення: безкінечної доброти Бога і слабкості нашої людської природи. Святій Матері Терезі, яка скаржилася на свою незграбність, Ісус відповів: «Я знаю, ти — найбільш слабка, незграбна і лінива істота на світі; але саме тому, що ти така, Я хочу послужитися тобою для своєї слави! Не відмовиш Мені?»
Отже, Божа педагогіка полягає не в тому, щоб насамперед визволити нас від гріха для того, щоб ми жили згідно з моральними нормами. Її мета — привести нас до того, щоб ми, глибоко переживаючи прірву нашої нікчемності, почувалися покликаними кинутися в безодню Божого милосердя. Тоді й тільки тоді ми отримаємо від Бога достатню благодать, щоб уникати гріха, і вона зможе принести в нас плід.