Інтерв’ю

Отець Віталій Сапєга ОР: варто відключатися від усього, що відбирає у нас Христа

18 Грудня 2020, 11:19 1635 Ольга Герасименко

Отець Віталій Сапєга — священник-домініканець із Білорусі, який зараз служить у Києві. Зараз він також є душпастирем місцевої спільноти вірних латинської Традиції.

У своєму інтерв’ю для CREDO отець розповів про стан Церкви в сучасній Білорусі, про те, чому зараз особливо важливо знати й розуміти традиційну Літургію і про те, куди варто скерувати свої духовні зусилля в очікуванні на Різдво.

— Отче, розкажіть, так би мовити, «з перших вуст» про Церкву в Білорусі станом на сьогоднішній день. Як почувають себе тамтешні християни?

— Християни Білорусі нині переживають поділ, пов’язаний із політичною кризою в країні. В той час як католики і протестанти виступають проти насильства і проти брехні чинного режиму, з боку Православної Церкви не чути явно вираженого голосу — скажімо, митрополита, — що пролунав би від імені всієї Церкви, засуджуючи насильство. Звісно, ми не можемо знати настроїв усіх православних вірян, але оскільки Церква асоціюється з її предстоятелем, то частина суспільства переживає певне розчарування у Православній Церкві, тоді як Католицька Церква (як і протестанти) відчуває певну любов і підтримку з боку людей.

Якщо говорити про духовний стан католиків Білорусі, то вони, як і їхні співбрати в усьому світі, зазнають зараз чимало труднощів. Ми бачимо, що всередині самої Церкви є різні течії, віяння, подекуди — хибні переконання, і ці страждання Церкви позначаються й на людях. Так, навіть у найтемніші часи люди все одно шукають істини та світла; але зараз дуже відчувається, що кожен несе якийсь важкий хрест — принаймні, я маю таке суб’єктивне відчуття. У підсумку скажу, що, з одного боку, я бачу в католиках Білорусі велику стійкість і мужність, що виявляється також і в молитві, й у вірності Богові, але з іншого боку — є суто людська втома та певне розчарування: у пастирях, у владі, у політичних діячах.

— В Україні ми часто маємо справу з такими стереотипами, як «католик — значить, поляк», «Католицька Церква — чужа Церква». Чи є така проблема у Білорусі?

— Раніше ця проблема була гострішою, ніж зараз. Це було питання національної ідентичності: католик — поляк, православний — білорус. На сьогодні я сказав би, що ці уявлення вже відходять у небуття, але їм на зміну приходить інша проблема: релігійна байдужість. Окремою проблемою є також те, що свідома частина молодої білоруської інтелігенції у пошуку своїх коренів нерідко сягає язичництва і починає асоціювати себе саме з ним, а не з християнством. Ми зараз переживаємо відродження популярності різноманітних язичницьких символів, якими, на жаль, іноді користується й Церква. Тобто люди шукають духовності, прагнуть віднайти свою сутність, бо мають у цьому потребу, але знаходять її поза християнством. Розквіт культури в Білорусі відбувся, як і скрізь у Європі, разом із розквітом християнства та завдяки йому: ту ж Біблію однією з перших Франциск Скорина переклав білоруською мовою ще 1517 року. Але інтелігенція, на жаль, не бажає бачити цих зв’язків між культурою та християнською цивілізацією.

— Як особисто Ви відкрили для себе літургійну Традицію Церкви і почали самі служити літургію у «старому» обряді?

— Історія дуже проста. З дитинства я не був укорінений у традиційному обряді — так, я щось про нього чув, бачив прекрасні старі казули та інші літургійні елементи. Католицька Церква в Білорусі була відділена від Заходу «залізною завісою» і, відповідно, всі нові віяння доходили до нас із великим запізненням. Тому всі атрибути, якими користувались у нашій церкві під час Мес, були ще «дособорними»: старий вівтар, балюстради, особливий пієтет перед Пресвятими Дарами, глибока повага до сану священника, до Хреста та ікон, до сакрального простору. Отже, можна сказати, що любов до Традиції була у мене в крові.

На жаль, коли я навчався у семінарії, нас не лише не навчали традиційного обряду, а й узагалі не говорили про нього. Я дізнався про Тридентську Месу від свого співбрата, отця Міхала, у Вітебську. Коли я приїхав туди служити, саме вийшло motu proprio Бенедикта XVI Summorum Pontificum (документ, який урегульовував питання доступу всіх охочих вірних до традиційної Літургії), і для нього як для священника, схильного до традиційної духовності, це було великою радістю. Його приклад надихнув мене, прищепив і мені глибоку любов до Традиції, і моя приміційна Меса була вже у традиційному латинському обряді.

Свята Меса — це mysterium fidei, таїна віри, яку ти не можеш пізнати. Ти можеш лише йти за Богом, який сам, крок за кроком, відкриває її тобі, заглиблює у цю таємницю протягом років.

— Зараз як в усьому світі, так і в Україні можна спостерігати такий феномен: до традиційної літургії тягнеться переважно молоде покоління, яке саме її вже не застало. Як Ви це поясните?

— Молоді люди мають у собі бажання пізнавати щось нове. Так, традиційний обряд — це щось нове, непізнане, цікаве; але цим справа не обмежується. Характерною рисою молоді завжди є максималізм, а максималізм пов’язаний із пошуком правди. З духовного погляду я переконаний, що людей, не вкорінених у Традиційну літургію з дитинства, веде сам Святий Дух, бо мисляча людина, віддавшись Йому, обов’язково прийде до глибшої духовності. Певної миті людина починає відчувати, що вона не може насититися, відчуває свою слабкість перед секулярним світом. Чому ми спостерігаємо таке відродження Тридентської Меси у Франції? Тому що на тлі секуляризму, масового відходу людей від Церкви, інша частина людей почала розуміти: для того, щоб вистояти, їм необхідна більш глибока духовність. Із власного досвіду можу сказати, що традиційна Меса має зовсім особливу благодать, вона сповнена нею.

 

 

— Чи не здається Вам, що люди прагнуть традиційної літургії також через те, що вона дає їм відчуття стабільності посеред світу, повного непередбачуваності й постійних експериментів?

— Так. Меса повинна завжди залишатися Месою. Мені пощастило бути вихованим в усвідомленні того, що на Месі повинна бути дисципліна, порядок, відчуття сакральності. Літургія — це місце тиші й молитви. Це не театр і не цирк, це не Show must go on, а виключно Божа справа. Якщо ми будемо виконувати те, що нам не належить, перебираючи на себе діло рук Господа, ми виглядатимемо смішними.

— Зараз уже зовсім мало часу залишається до Різдва. Як нам гідно до нього підготуватися, попри кризи, нестабільність і негаразди?

— Ми живемо у світі, повному маніпуляцій, і кожен з нас є постійним їх об’єктом, хочемо ми цього чи ні. Одна з найнебезпечніших речей сьогодні — це «суєта суєт». Тому, щоб не перетворитися на білку в колесі, ми потребуємо глибокої молитви, і ця молитва має відбуватися в тиші. Свята Тереза Авільська говорила, що її особливий духовний шлях розпочався з християнської медитації, а для медитації необхідна тиша. Буде чудово, якщо щодня ми знайдемо 10-15 хвилин для внутрішнього зосередження: це можуть бути роздуми над Словом Божим, читання Отців та Вчителів Церкви. Дуже важливо на цей час відмежуватися від засобів масової інформації та соцмереж, бо вони все одно впливають на нас, навіть якщо ми не дивимося щось негативне свідомо. Потрібно вміти відключатись від усього, що відбирає в нас Христа.

— Яку пораду Ви б дали християнам, що зазнають душевного сум’яття, пов’язаного з неоднозначними заявами та подіями всередині самої Церкви?

— Ми живемо в інформаційному просторі, сповненому напівправди. Знову скажу, що нами дуже вміло маніпулюють, подаючи у певному ключі те, що точно не залишить людей байдужими, — тобто скандали. Передусім ми повинні пам’ятати: головою Церкви є Христос, і тому пекельні брами її не подолають, хай би що сталося. Церква сама по собі свята власне тому, що її очолює Христос. Усі ми — люди слабкі, і щоб витримати непрості часи й духовну боротьбу, потрібно повертатися до Традиції, до духовної спадщини та досвіду наших предків, до Отців і Вчителів Церкви, до святих. Треба також постійно молитися до Святого Духа, бо Він не лише нас захищає, а й дає нам внутрішній мир і спокій, наповнює нас світлом посеред мороку. Коли ми самі сповнюємося світла — можемо ділитися ним з іншими, стати світлом для світу. Не варто наслідувати стоїків, ігнорувати все, що відбувається навколо; варто вміти по-християнськи дистанціюватися. Якщо Господь допускає все, що відбувається, — значить, Він має на це свої міркування. А для нас найголовніше — це запитувати себе: хто я такий? Що я роблю тут? Як я намагаюсь уникати гріха та любити Христа і Його Церкву? Адже коли ми станемо перед Божим Судом, то будемо відповідати лише за власне життя і свої вчинки.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: