Коли закон стає тираном

Заступниця секретаря Дикастерію у справах мирян, сім’ї та життя у статті під заголовком «Коли право є тиранічним» у щоденній ватиканській газеті «L’Osservatore Romano» вказує на проблему глибокої непошани до гідності людського життя у наші дні.

«В міжнародних новинах не припиняються розповіді про драматичні випадки з людьми, які перебувають у критичних, але не термінальних стадіях, і яким, згідно з рішеннями лікарів та судів, і всупереч думці їхніх сімей, припиняють живлення та гідратацію. Вони вмирають через брак їжі та рідин. Отже, не внаслідок термінального патологічного стану, який досягає своєї природної кульмінаційної точки, а внаслідок клінічного протоколу, закону чи вироку, який передчасно призначає смерть на підставі ймовірних оцінок».

Цим сумним ствердженням Ґабріелла Ґамбіно, заступниця секретаря Дикастерію у справах мирян, сім’ї та життя, розпочинає свою статтю, повідомляє Vatican News. Можемо лише припустити, про яку кількість подібних трагічних випадків непошани до людського життя ми навіть і не знаємо.

Гарантування безперервної допомоги

Як зазначає авторка, основним принципом медицини при супроводі кожного пацієнта у критичних та смертельних стадіях є безперервність допомоги, тобто гарантія проєкту надання допомоги, який стає виразом «місії вірної турботи про життя людини аж до його природного завершення» (Samaritanus bonus). Ідеться про принцип, який належить не лише до сфери медичної науки, але притаманний кожній правовій державі, оскільки він передбачений правом на життя та здоров’я, яким пронизані сучасні правові системи.

На переконання Ґабріелли Ґамбіно, знищувати людей, спираючись на закон, тобто на інструмент, який першим повинен захищати життя кожного, — це наслідок евтаназійної ментальності, на яку вказувала Конгрегація віровчення в нещодавньому документі «Samaritanus bonus». Це результат нинішньої «культури відкинення» щодо найслабших, здійснюваної в ім’я ефективності структур охорони здоров’я, що перетворює медицину та право в знаряддя тиранії.

Церква на сторожі життя кожної людини

Сьогодні такі поняття, як «гідна смерть», «співчуття», «найкраща користь», використовуються неоднозначно, а іноді навіть за їхньою допомогою намагаються отримати в судових рішеннях «дозвіл-згоду» пацієнта на передчасну смерть. Про вразливу людину турбуються і забезпечують їй необхідний медичний догляд лише тоді, коли це передбачено законом, рішенням суду або протоколом.

Цитуючи вищезгаданий документ Конгрегації віровчення, заступниця секретаря Дикастерію у справах мирян, сім’ї та життя наголошує: Церква рішуче наполягає на тому, що харчування та гідратація не є медичною терапією, а являють собою необхідне піклування про пацієнта, базову та беззаперечну клінічну опіку над людиною, навіть у тому разі, якщо це вимагає їхнього постачання штучним способом (див. Samaritanus bonus). «Тому їх не можна припиняти в силу критеріїв, які не відповідають об’єктивному клінічному благу пацієнта. Безперервність у підтримуванні основних фізіологічних функцій будь-якого суб’єкта, який перебуває у критичному стані, є життєво важливою опікою, що належить кожній людині, а позбавлення її це вкрай несправедливий учинок. Дострокове призупинення такої опіки — це не лише виразна форма залишення пацієнта, що суперечить будь-яким етичним принципам, але також прирівнюється до евтаназії», — підкреслила Ґабріелла Ґамбіно. В такому разі йдеться про смерть, якої навмисно завдають ті, хто повинен піклуватися про пацієнта.

Беззаперечна цінність людського життя

Беззаперечна цінність людського життя, про що нагадує документ Конгрегації віровчення, це фундаментальна правда морального природного права, яке лежить в основі нашого спільного буття людиною. Тому, на переконання авторки, перед лицем такої небезпечної утилітарної перспективи необхідно серйозно замислитися над способом, як ми застосовуємо знання. Мова не лише про переосмислення епістемологічного значення медицини, розпочинаючи від поняття «спів-страждати», яке мало спонукати медичних працівників бути поряд із хворими, не боячись смерті й страждання, але — про нагальну потребу призадуматись над функцією права.

Як наголошує Ґабріелла Ґамбіно, сьогодні вкрай необхідно наново поставити в центрі людську особу з її незаперечною гідністю та цінністю життя. «Проте сьогодні, позбавлена будь-яких цінностей та оперта на принципові наочної раціональності аргументації суддів, юридична наука перетворюється на крижаний інструмент, який забирає будь-яку надію не лише у тих, хто все ще має право на життя, але й у болю сім’ї». Ми не можемо залишатися байдужими перед лицем глибокого браку поваги, що проявляється у таких юридичних рішеннях щодо людей, які вірять у Божу близькість у момент найбільших життєвих випробувань і які надіються, що зможуть провести останній період своєї Голготи з найріднішими людьми.

«Пошана до релігійної свободи передбачає право мати надію, бачити пошанованою свою християнську віру в заповіді “не вбивай”. Верховенство права повинно це враховувати. Істина полягає в тому, що повнота закону — це, насправді, любов, і що справедливість без милосердя стає summa iniuria (вершиною несправедливості). Право, щоб залишатися собою, повинно бути знаком порядку, що випливає з Божого милосердя, оскільки справедливість не вичерпується сама в собі, але повністю звершується в Бозі, перед Ним і в ділах милосердя людини щодо інших людей», – підсумувала Ґабріелла Ґамбіно. І зазначила: лише полум’я милосердної любові зможе повернути людяність холодному праву пост-модерного світу.