Чи вмієте ви бути вдячними? Варто зупинитись, подумати… І — ні, це не про те, кому, скільки і на яку суму ви робили подарунки.
Це не про вдячність «1:1», «око за око, зуб за зуб», «ти мені подарував, а я тобі». Ні, питання в іншому. Я говорю про вміння віддавати і приймати просто так… Без жодних гарантій. Чи пам’ятаєте емоції людини, якій ви востаннє робили подарунок? Її очі, усмішку? Чи були уважними до дрібниць? Якщо навчитися так жити, то починають ставатися дива. І таке диво я мала у своєму житті.
Це був теплий літній день. Яскраве пекуче сонце безжалісно шкварило нас, подорожніх, і рум’янило наші щоки. Я їхала в Польщу на реколекції до невеличкого містечка Ольбєнчіна, що між Любліном і Стальовою Волею. Під’їжджаю до автовокзалу з валізкою. Десь чути дитячий сміх, десь гуркіт коліс скейтів хлопчаків; як завжди, хтось свариться на вокзалі. Я поспішаю придбати квиток на автобус, щоб без запізнення прибути до місця призначення. Зупинилась, бо несподівано задзвонив мій телефон, а він був десь глибоко в сумочці. Я почала наполегливо нишпорити в ній, де були тисяча й одна річ, а от телефон ніяк не потрапляв на очі. Мій погляд був втуплений у сумочку, голова опущена, тому я доволі несподівано побачила перед собою чиєсь зношене взуття. Брудно-коричневі, зі збитими носиками черевики, лівий — без шнурка, а от правий доволі охайно зашнурований. Чую голос: «Пробачте, ви могли б мені купити щось попоїсти?» Підводжу очі — переді мною стоїть хлопець років 23-24, в обдертому одязі, обличчя подряпане, руки збиті до крові, яка вже засохла (видно, бійка була не сьогодні). Виглядав він не найкраще, але був тверезий. Здавалось би, звичайна бездомна людина. Проте біля себе цей юнак тримав велику торбу, з якої виглядали папірці, різні пензлики, фарби, олівці.
Я була якось спантеличена його зверненням, вже навіть перестала шукати в сумочці телефон, що продовжував наполегливо дзвонити. Дуже швидко зреагувала, навіть трохи спонтанно випалила: «Добре. Але попильнуйте мою валізку!» Я швиденько залишила цього хлопчину й пішла купити йому їсти. При нагоді вирішила ще взяти собі квиток на автобус. Стоячи в черзі до каси, починаю усвідомлювати, що зробила! Я залишила бездомну людину з усіма своїми речами!!! Оце тут може й закінчитися моя мандрівка, навіть і не розпочавшись… Стоячи в тій черзі, згадала слова вчителя фізкультури з моєї школи: «Якщо ти запізнився, то вже не поспішай!» Тому я таки купила квиток, потім пішла до кав’ярні й узяла стакан борщу та маленьку піцу для бездомного.
Повертаюся на місце зустрічі, а біля моєї валізки таки сидить цей юнак і просто щось малює! Я була напрочуд здивована. Уява вже спроєктувала тисячу варіантів долі моєї валізи, але такого варіанту в мене не було. Він просто малював і чекав на мене. У його побитій долоні олівець спокійно й виважено виводив якісь лінії. Я сіла біля нього, подала йому руку:
— Мене звати Ірина!
— О, а я Томек, дуже приємно! — з усмішкою на обличчі потягнувся до борщу в моїй руці.
Під’їхав автобус. Я взяла валізку та зайняла своє місце. В автобусі швидко відкрила її: все було на місці… На цьому, здавалося, історія з Томеком мала б закінчитися, але…
Минуло пів року. Я знову їду в Польщу. Ніч у дорозі, нелегкий переїзд кордону. О 7.00 виходжу з автобуса трохи втомлена і в поганенькому настрої. На вулиці холодна зима. Лапатий сніг. З-під теплого шалика виглядають тільки мої очі. Я чимдуж біжу на тролейбус і тут чую голос: «Пані Ірино! Пані Ірино!» Зупиняюсь, роззираюсь навкруги і бачу… Томека! Він підбігає, вручає мені якийсь аркуш паперу і каже: «Я вас пів року шукав. Нарешті знайшов! Це вам!» Розвертається і йде. Мій тролейбус уже рушає і я похапцем заскакую в нього. Дорогою розгортаю цей аркуш. А на ньому намальоване стражденне обличчя Ісуса Христа в терновому вінку — і підпис: «Для Ірини, з вдячністю!» По моїх щоках покотилися сльози. В тролейбусі було людно, усі здивовано поглядали на мене. А я щаслива, і з того плачу…
Потім, коли цю історію розповідала своїм друзям, то виявилося, що вони знають Томека, бо навчалися з ним на одному факультеті. У нього дві вищі освіти. Він закінчив історію мистецтва і театральне. Це справді хороший художник. У нього багато разів замовляли картини. В одну мить щось пішло не так — і хлопець почав падати нижче й нижче… Мабуть, вживає наркотики. Він живе на вокзалі з якоюсь дівчиною. І подейкують, що в нього СНІД…
Відтоді я Томка не бачила. Натомість він у моєму серці залишився назавжди. Мені здається, що наша зустріч була натхнена Святим Духом. Я якось спонтанно проявила великий кредит довіри до цієї людини та отримала один із найцінніших подарунків у моєму житті — зустріч з Ісусом у Томку…
Будьте дуже уважні до людей навколо вас, щоб не пропустити зустрічі з Христом.
Марія Люба
Малюнок Дарини Концевич
фінансово.
Щиро дякуємо!
