Про сумне становище київського римо-католицького храму св. Миколая пишуть і говорять багато громадських авторитетів. Вірні моляться, щоб держава нарешті відступилася від храму, який гине на очах. Чи станеться нині, в ювілейний час 700-річчя Києво-Житомирської дієцезії, чудо «розтиснених зубів і жмень», чи будівля залишатиметься на цьому хресті аж до самої загибелі, вже очевидно недалекої?
Про цей храм та про його архітектора пише сайт «Нова Польща». Зокрема, знаний публіцист Віталій Портников написав есей «про легендарного польського архітектора, що надав Києву європейського шику». З дозволу редакції, CREDO пропонує читачам поглянути на значення постаті Владислава Городецького для Києва.
Місія Городецького
З костелом святого Миколая Владиславу Городецькому не щастило з самого початку — з моменту будівництва храму. У серпні 1904 року, за століття з гаком до нещодавньої пожежі, на роботах загинув працівник, а відповідальність за це поклали на архітектора. Проти Городецького навіть порушили кримінальну справу, йому довелося боротися за свою репутацію і свободу. Блискуча кар’єра «улюбленця долі» — а Городецький до того моменту був уже одним із найвідоміших і найуспішніших київських архітекторів — могла б зійти нанівець. Але все закінчилося благополучно, повторна експертиза виправдала зодчого, а костел пережив усі випробування, які випали на долю Києва у ХХ столітті. І якщо сісти за столик однієї з кав’ярень на протилежному від костелу боці Великої Васильківської, може здатися, що ти з Києва дивишся на польську або німецьку вулицю…
У цьому, власне, і полягає головний секрет чарівності будівель знаменитого поляка в українській столиці. Городецького нерідко називають київським Ґауді. Однак справжній Ґауді зажив слави передусім тим, що кинув виклик Барселоні — зразковому європейському місту з його ідеальними «діагоналями». Кожен будинок Ґауді був вибухом, потрясінням основ цієї ідеальності. А його знаменитий собор, будівництво якого врешті наближається до закінчення, — викликом середньовічним готичним соборам Барселони. І досі, коли ми гуляємо барселонськими вулицями й доходимо до чергового будинку Ґауді, завмираємо у подиві, — але все це працює саме на тлі «ідеального міста», на яке на початку ХХ століття перетворилася Барселона.
У Городецького були зовсім інші місія і виклик. Київ часів його творчості, як відомо, був не українською столицею, а російським губернським містом. І в цьому російському губернському місті Городецький зводив європейські будинки. Для Ґауді готичний собор був минулим, для Городецького — майбутнім, він докорінно змінював сам вигляд купецького міста з його садибами й присадкуватими будинками, характерними і для Москви, і для Ярославлю.
Європейський шик Городецького, який був пов’язаний і з його шляхетським корінням, і з його стилем життя, і з його уявленням про архітектуру, проявлявся у кожному проєкті. Навіть у знаменитому будинку з химерами, який став символом туристичного Києва, — адже всі ці фігури створені італійським скульптором у традиціях європейських паркових скульптур.
Це вам не парк Ґуель Ґауді, це класична Європа, перенесена в екстер’єр прибуткового особняка. Але саме завдяки таким знахідкам Городецького — а нерідко його пошуки були пов’язані не стільки із натхненням, скільки з комерційним розрахунком — Київ із «купецького» перетворювався на європейське місто (а Москва, між іншим, так купецькою назавжди й залишилася, навіть висотки Йофана тільки підкреслили цей її образ, навіть варварський злам старої Москви не зміг цього змінити. Але у Москви не було свого Городецького — архітектора з європейською місією).
Саме тому після окупації України більшовиками та від’їзду до Польщі Городецький став архітектором епізодів і про його творчість поза Києвом згадують нечасто. Звісно, можна говорити про відсутність творчого польоту і комерційного розрахунку в еміграції. Але ж від’їзд до Варшави ніякою еміграцією для Городецького якраз і не був! Він виїхав із одного міста колишньої Російської імперії до іншого — тільки того, що не скорилося злу і стало столицею нової держави, столицею його власного народу. У цьому місті говорили рідною для нього мовою — так що Городецький, на відміну від сотень тисяч людей, які були змушені покинути Росію та окуповані нею країни після більшовицького перевороту і громадянської війни, якраз був у себе вдома.
Просто його місія була перервана — місія зодчого, що творив архітектурну Європу там, де її не було. Можливо, саме тому, що він ще потребував хоча би спогаду про цю місію, він і поїхав до Тегерану й упокоївся на цвинтарі міста, для якого спроєктував цілком «європейський» вокзал. Київ був дуже далеко, за тисячі кілометрів залізничних колій. І я тепер можу тільки здогадуватися, яким могло би бути моє рідне місто, якби не кошмар більшовизму і не заміна місії Городецького місією сталінських архітекторів.
фінансово.
Щиро дякуємо!
