Інтерв’ю

Капелан Сергій Дмитрієв. «Ми говоримо про Бога всюди: в кав’ярні, барі, аеропорту…»

21 Вересня 2021, 12:40 2066

Фото священника Сергія Дмитрієва з бійцями, де він сидить за столом посередині, як на Тайній вечері, облетіло весь світ. Воно, втім, не подивувало тих, хто давно знає самого отця Сергія.

У православного священника, який першим у часи війни перейшов до невизнаного тоді Київського патріархату, — багато яскравих вчинків і проєктів. Він один з ініціаторів ідеї відкриття Стіни пам’яті біля Михайлівського, яка засвідчує: всі наші втрати на війні персоніфіковані й мають імена та обличчя. А ще він ініціатор відкриття шелтеру — притулку для жінок, постраждалих від домашнього насильства. У його житті все поперемінно: тренінги в соціальній місії для вразливих груп населення та поїздки на фронт. Лана Самохвалова з Укрінформу зустрілася з ним напередодні одного з виїздів у зону ООС.

Текст подано зі скороченнями.

 

— Тільки не пишіть, що я волонтер. Я — капелан. Священник на війні — ось головне. Я займаюся соціальною роботою, отримую за це гроші в проєктах, я штатний капелан. Так, через мене передають допомогу, але це не є метою, я не вважаю себе волонтером, — попереджає отець Сергій. 

— Як за 30 років в Україні змінилися відносини «суспільство і священник», «держава і священник»? Чим він став для України, суспільства? 

— Я все ж вважаю, що 30 років — це відновлення незалежності. Україна ж була незалежна. Є досвід і Української революції, і проголошення української державності, й виборювання української автокефалії, що неможливо забути чи знехтувати цим. Ми і стоїмо на цьому досвіді, й багато в чому живимося ним. І для мене головне надбання — українська Церква.

Багато що залишилося від тоталітарної системи, але наше суспільство лікується.

Якщо говорити про еволюцію ставлення саме до священника: в 1990-х роках до священника ставилися краще. Я служив на Слобожанщині після семінарії (це Полтавщина, Харківщина). Пам’ятаю, ішов селом, виходили бабці з хат, плакали з радості, намагалися дати якогось гостинця. Такий був підйом — і зворушливий, і величний. Але бабусі померли. І стосунки з наступними поколіннями у Церкви складаються по-різному. Секуляризація… Сьогодні мене вже запитують: для чого Церква, для чого священник? Це якби я зараз запитав: для чого лікарня, армія, школа?.. Час відродження, на жаль, УПЦ Московського патріархату (тоді була одна церква) не використала, щоби збудувати міцний фундамент.

Можна сказати, що ми дуже відійшли від нормального розуміння, який повинен бути священник. Це наслідки імперської традиції, їхньої культури стосунків та церковного творення. Створення Православної церкви України — шанс відродити або запровадити іншу модель і культуру. Чи ми відродимо це, я не знаю; але я буду це робити. Багато чого цікавого бачу у греко-католицькій Церкві.

Я думаю: якщо ми хочемо змінити щось, варто посилати наших священників на стажування в різні соціальні ініціативи інших релігійних організацій у Європі, щоб вони бачили просто культуру. В храмі, як і деінде, рівень культури часто вимірюється наявністю і якістю туалету. Це говорить про рівень турботи про людину, бо це важливо. І я хочу, щоб у наших храмах було все для людей.

— Війна якось вплинула на релігійність?

— Для тих, хто був релігійний, війна лише загострила ці почуття: він став розуміти, для чого капелан, у Церкві стало більше потреби, — але ґрунт був готовий і просто насінини швидше проросли. Тому, коли мені кажуть, що війна відродила релігійність… на Донбасі також війна, з того боку. Чи ми бачимо там відродження капеланства? Ні. Бо там це не було закладено.

— Як, власне, відбулося ваше остаточне рішення про перехід?

— Я служив у Польській православній церкві. Коли повернувся в Україну, до Херсона, моє ставлення було таким: головне — служити людям, для яких ти проповідуєш. Священник, який не любить свій народ, приречений на провальну проповідь, місію в цьому суспільстві. Церква, яка не є зі своїм народом, приречена на еміграцію. І ще в 2004 році, під час Помаранчевої революції, мої богослужіння вже були українською мовою, у мене була гарна школа бандуристок, Спілка української молоді, проєкти, пов’язані з українською книгою.

— Де ви знаходили прихожан під такі проєкти?

— Та вони самі приходили, я нікого не знаходив, це були журналісти, викладачі, інтелігенція, у мене дуже міцна парафія була… вона і зараз дуже міцна. Я просто помилково надіявся, що Українська православна церква Московського патріархату буде незалежною, прийде до діалогу і працюватиме зі свої народом.

І я ніколи не розділяв вірян розмовами про розкольників чи канонічних. Коли почався Майдан, мені була незрозумілою позиція ієрархів, священників, Церкви з МП. Я чекав, що вони солідаризуються з Україною. Але — ні. Далі, коли почалася війна, почали вбивати людей, наших людей, а мій син зараз призовного віку,  —вони у разі випадку мовчали, у гіршому — підтримували (іншу сторону – ред.). Це значить, що мої церковні побратими будуть благословляти, щоб убивали мою дитину? Вбивати мене, моїх парафіян, моїх друзів? Для мене це просто не є Церквою, це Церква, яка не несе мир, а несе війну. І для мене це Церква, яка так само винна в убивстві українських громадян, і в цій структурі мені нема чого робити, і це було ясно й чітко…

— Це був 2013-й рік?

— 2014-й рік, це в липні місяці, після смерті [митрополита] Володимира. Коли в Перевальному захопили храм Київського патріархату, я сказав: якщо ми насправді брати і ми — Церква, то я думаю, що Московський патріархат в Україні повинен віддати такий самий храм священнику, якого вигнали з Криму, з Перевального. І якщо цього не станеться, я готовий свій храм віддати Київському патріархату. Минуло 9 днів — і ніхто нічого. Може, думали, що я жартую, чи що… І я перевів свою парафію. Під час захоплень храму з боку МП нічого не було зроблено, ніхто не захистив вигнанців, і я перевів усю громаду в Київський патріархат суто юридично, без скандалу. Місцеві священники МП мене шантажували, лякали. Але в мене були свої важелі протидії — і дуже міцна громада. Коли я вийшов після недільної проповіді і сказав, що ми будемо переходити в українську Церкву, що я далі так не можу, і хто не згоден, може вийти з храму, — то ніхто не вийшов.

— Розкажіть про ваш священницький досвід на війні. Є сторінки, яких Ви ніколи не забудете?

— Я не забуду тих, хто загинув, їхні родини. 

— Вони на зв’язку зараз? 

— Звісно. Я підтримую, наскільки можу, наскільки мені вистачає любові та сил. Наскільки цей біль буває різним і наскільки моєї любові вистачить його притупити — з кожним по-різному.

Я вчора написав, що їду на фронт, і побачив, хто переказує гроші на картку: між нами, з 70-ти людей 16 — це вдови, і вони перераховували більше за всіх. Я знаю, як їм важко, мені дуже незручно отримувати у них гроші…

— Є запит на духовне життя на фронті?

— Коли приїжджає священник (а війна — вона страшна, про неї не можна говорити позитивно), священник — це представник вищої сили. Не тієї вищої сили, яка спитає, чи ти стоїш струнко, це не генеральська перевірка; а представник тої сили, яка з ними просто поп’є чаю, поговорить. Звісно, хлопці чекають. Я не знаю, як в інших, що про це кажуть; а для мене це родина, я їжджу в одну й ту саму тридцяту бригаду.

— Це звідти ваша фотографія «Тайна вечеря»? Я прихильниця документалістики, але це фото…

— Це не постановочне фото, воно зроблено випадково.

 

 

Це на Світлодарській дузі, під Дебальцевим. Був Великдень, ми сіли їсти; це було о 5-й ранку, по-моєму. Після нічної Служби всі причастилися. Ми сиділи, і фотограф, який забув фотоапарат, а на вулицю не можна було виходити, робив фотографії на Polaroid. Він каже: ви сидите як на Тайній вечері; ви могли б розвернутися трошки? Ми розвернулися, і вони потім фотошопом якість дотягнули. Фотограф каже: вас 12, а не 13. Я кажу — ні, нехай нас залишається 12, щоб не казали, що хтось із офіцерів Юда. В українській армії Юди бути не може. Брат фотографа є одним із фундаторів греко-католицької церкви та автокефальної церкви Київського патріархату — я думаю, що ніхто людину, яка допомагає грошима Церкві, не буде тролити. І я кажу — фотографуй. Так, ми її зафотошопили, художньо оформили, попрацювали над фотографією, обличчя там неякісні, бо вона витягнута з комп’ютера.

— Скажіть, а як зараз відбуваються Ваші служіння, є якась періодичність? Ви приїжджаєте і служите…

— Я написав на Фейсбуці, де мій храм. Локації храму — у військових наметах, на опорному пункті, десь у донецьких та луганських степах, де хлопці несуть службу, в дорозі. Мій храм може бути на трасі Одеса–Чоп, де на заправці я сповідую безхатька, потім ми п’ємо чай з пиріжками, я віддаю йому свою куртку, щоб він не змерз, і їду далі. А часом мій храм — на Хрещатику, де я зустрічаю знайомих і наша розмова переходить у щиру сповідь. Мій храм — у курилці Veterano Pizza, де збираються усі свої, побратими. Ми говоримо про Бога всюди: в кав’ярні, барі, аеропорту, лікарні, в Домі Марфи і Марії, центрі для ВІЛ-позитивних людей, які й досі страждають від стигми та дискримінації, в Шелтері святої Ольги, де живуть жінки, які постраждали від насильства.

Була також історія з Дебальцевого. Зі мною їхав військовий лікар, парафіянин Московського патріархату, і каже: знаєте, я рік не причащався, я соромився до вас приходити, бо ви з Київського. А тепер, мовляв, шкодую про це. Ми зупиняємо машину, і просто в полі я для нього служу коротку Службу, він причащається. А потім розплакався, обняв мене: дякую, я радий, що побачив вас, бо рідна Церква мене зрадила. Він із Житомира, зараз ходить у наш храм.

Якщо взяти мою бригаду, то перше запитання до священника — з якої він Церкви. Якщо це буде священник із Московського патріархату, його просто не приймуть. Зараз хлопці всі обізнані, вони знають, що ми страждали від московських священників. Вони брали в полон священника з автоматом, місцевого.

— Як вони зрозуміли, що він священник?

— Ну, коли він потрапив у полон, то кричав: не бийте мене, я священник.

— Як казав покійний Гузар: люди діляться не на конфесії, а на тих, хто любить Україну і кому вона байдужа. Ваші бійці часто причащаються?

— Коли я служив, у мене в парафії причащалися всі. Я завжди казав: якщо хтось не причащається, значить, він не з нашої парафії. У мене був, я так жартую, шмеманівський гурток, де була необов’язковою сповідь. Якщо ти приходиш на літургію — ти причащаєшся. Апостол і Євангеліє у мене читали парафіяни. Зараз офіцери читають. Подячні молитви ми читаємо разом. У Херсоні в мене була служба під бандуру, під волинку навіть колись.

— Колись казали, що Київський патріархат, мовляв, відсталий, не дуже освічений…

—Апостоли теж були неосвіченими.

— Після Томосу щось змінилося у ставленні до Церкви?

— Тоді Патріарх Філарет запросив мене заснувати й очолити Синодальне управління соціального служіння «Елеос». Я хотів створити щось на зразок місії, яка є у католиків, — Карітас. І в мене, здається, вийшло. Я задумую проєкти, починаю їх робити, а потім під це знаходяться ресурси.

Що суспільству важливо, те Церква й повинна робити. Я хотів, щоб Церква відкрила шелтер ще п’ять-десять років тому. Адвокатував у Фонді Відродження зі своїми друзями десь три-чотири рок:– що саме в релігійних організаціях має бути якісніший прихисток для жінок, який відповідатиме всім міжнародним стандартам, усім правилам, нормам. Що буде абсолютно безбар’єрним, він буде кращим за державний і там прийматимуть будь-яких жінок. До нашого шелтера жінка може потрапити в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, бо це може бути викликане насильством. Принаймні, перший раз — можна прийняти. Бо ми — церква відкрита, яка є справжнім прихистком.

Зараз там проживає 9 жінок, 11 дітей; 8 жінок уже випустилися з гарними історіями. Тобто вони у нас побули, їхнє життя змінилося. Для мене важливо навіть якби ми одній тільки допомогли. Але за такий короткий час вісім — для мене це велика цифра.

Текст: Лана Самохвалова
Фото: Євген Любімов

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: