Єпископ Кривицький: наша готовність має виходити з євангельського духу

Як не піддатися паніці перед лицем імовірного вторгнення російських військ? Що робити, коли бракує віри у краще? 

У коментарі для CREDO єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький поділився своїм баченням ситуації і розповів про те, як не втратити надію, і що кожен із нас може зробити вже сьогодні для досягнення миру.

— Перш за все я хочу сказати, що молитви про мир, з якими ми сьогодні звертаємося до Бога, не будуть плідними, якщо ми робитимемо це без віри. Ми завжди повинні молитися з вірою та надією на краще. Сьогодні ми переживаємо час випробування цієї надії — кажуть, що надія помирає останньою, але без неї ми не можемо пройти крізь кризову ситуацію, в якій опинилися. Всі наші справи, наші рухи і молитви — все це пусте, якщо в ньому немає любові. Ми повинні вірити і надіятися, повинні бути наповнені Божим духом та любов’ю, щоби спільно пережити цей іспит.

Ми не звикли жити в умовах війни і маємо дякувати Богові за весь цей час миру, принаймні на більшості території України, — я не кажу зараз про окуповані території. Так, ми вже вісім років перебуваємо у стані війни; але загалом ми не звикли до воєнних умов, і тому те, що ми переживаємо зараз, звісно, викликає страх. Хочу сказати, що страх теж не є проявом віри та християнської чесноти. Там, де є страх, повинен прийти Бог, щоб цього страху не було. 

Нас не навчають у семінаріях, як жити у такі критичні моменти; немає спеціальних курсів підготовки до таких ситуацій, і ми фактично вчимося цього сьогодні, кожен у своєму колі. Я порівнюю це навчання і цю готовність до будь-яких подій з вогнегасником або протипожежною системою: ми вкладаємо у них гроші, слідкуємо, щоб вони були завжди в належному стані — і при цьому просимо Господа, щоб ці речі нам ніколи не знадобилися. 

Так само я вважаю, що наша готовність до будь-якого сценарію має виходити з євангельського духу, бо Господь каже: будьте готові завжди. Ми можемо говорити, що завтра буде війна, але разом із цим знати, що вже сьогодні ввечері може бути кінець світу, прихід Господа Ісуса Христа — і що тоді? Тому ми повинні бути постійно готовими до всього, приймати критичні ситуації — не скажу «як належне», але як певне випробування.

Від себе особисто хочу закликати всіх відчути, що ми — єдність, і щоб ми поклали певні речі на плечі тих, хто повинен їх робити: військові мають займатися своєю справою, медики — своєю, духівники — своєю. Нехай кожен буде на своєму місці, займається тією справою, яку знає найкраще і в якій може допомогти не тільки собі, а й своїм ближнім чи потребуючим, яких зустріне на своєму шляху. 

Найперший виклик сьогодні — допомога іншим у період паніки. Нічого ще не почалося — і дай Боже, щоб і не починалося, — але ми вже відчуваємо, що люди навколо нас поранені. Вони відчувають безвихідь, впадають у депресивні стани — і цим людям потрібно допомогти. Потрібно молитися разом із ними, потрібно їх підтримувати і з ними розмовляти: так, як інколи доводиться говорити з людиною в літаку, яка панікує під час зльоту, хоча нічого страшного не відбувається.

Звісно, я не мінімалізую наявної загрози. Сьогодні ми чуємо багато різної інформації — так само, як і дезінформації; але це той час, коли ми не знаємо точно, що саме і як буде. Ми вже переживали подібне на початку пандемії, коли не знали, що це таке і що буде далі, а тому віддавали все у руки Бога, який все знає. Тому сьогодні ми повинні об’єднатися у своїх зусиллях: боротися з панікою, свідчити взаємну любов та підтримку, розуміти, що всі ми в одному човні — і, в доброму сенсі, «приречені» на співпрацю. 

Я хотів би наголосити на заклику Конференції єпископату України, в якому ми заохочуємо всіх до посиленої молитви. Можливо, хтось уже зневірився, у когось опустилися руки; але потрібно молитися далі, бо встановлення миру — це не справа одного-двох днів, і навіть не справа одного-двох років; це — тривалий процес. 

Від себе особисто я також закликаю, щоб кожен душпастир відчув себе на своєму місці — місці пастиря. Сьогодні кожен пастир може зрозуміти, що він поставлений для парафії, для цієї одиниці Церкви, як той, хто провадить її, хто може ділитися своєю вірою, надією та любов’ю. Нехай кожна парафія стане певним центром — не перебираючи на себе повноважень державних урядових установ; нехай кожна парафія стане оазою, в якій збираються віруючі люди, щоби спільно звертатися до Господа з молитвою і свідчити про любов, служачи одне одному й тим, хто прийде ззовні. 

Так само я звертаюся і до всіх вірних, щоб вони дбали про ці оази — свої парафіяльні спільноти, щоб ділилися інформацією (а не дезінформацією), щоб підтримували одне одного як у молитовному дусі, так і матеріально, якщо до них, наприклад, прийдуть голодні люди. Дай Боже, щоб нічого поганого не сталося; але таке об’єднання — необхідне. Воно має нам послужити як перед лицем Церкви, так і перед лицем цілого суспільства.