Від перших днів повномасштабної війни, розв’язаної путінською Росією, разом із воїнами наших Збройних Сил проти московських загарбників воює добровольчий підрозділ «Крим», що складається з бійців мусульманського віросповідання.
31 березня, на 35-й день війни, командир підрозділу Іса Акаєв побував у студії CREDO, де під час розмови з директором CREDO о. Миколою Мишовським, із яким знайомий від 2015 року, поділився думками про нинішню війну і те, що з нею пов’язано.
На початку розмови Іса Акаєв коротко розповів історію страждань кримськотатарського народу в минулому столітті. 1944 року, після звільнення Криму від німецьких нацистів, комуністична влада зібрала всіх кримських татар — жінок, дітей, літніх людей, — усіх, хто тоді перебував на півострові, і всіх вивезли до Середньої Азії. Там вони прожили з 1944 року до початку 1990-х років, і тоді вже почали масово повертатися. Коли в Криму вперше проводили референдум — це було на початку 1990‑х, — стояло питання: «Чи хочете бути у складі України, чи в складі Росії?» Тоді кримські татари одностайно висловили бажання залишитися в складі України. Адже в той час вони дуже добре розуміли, що таке бути в складі Російської Федерації. Спогади про скоєні проти них злочини московської влади вписалисф в їхню пам’ять, так би мовити, на генетичному рівні.
«В дитинстві, — згадує Іса, — в мене були друзі-росіяни. Моя бабуся — вона була дуже релігійна жінка, в часи Османської імперії, у 1912 році, навчалась у жіночому медресе в Стамбулі, — ніколи не дозволяла мені запрошувати їх до нас додому. Завжди мене сварила за те, що я з ними дружив. Вона казала: “Коли помру — приводь кого хочеш. А поки я живу, росіян у цьому домі не буде”. На моє запитання: “Чому так?” відповідала: “Одного разу ми вже впустили їх до нашого дому”. Наскільки вона була права, я вперше переконався, коли 1989 року приїхав до Криму».
Адже не секрет: на кримських татар, які поверталися на свою батьківщину, багато хто дивився як на якихось зайд, що понаїхали невідомо звідки і хочуть у когось щось відібрати. Але ж насправді вони поверталися до себе додому. І це у них усе відібрали: Батьківщину, домівки, їхнє майно. Повертаючись, вони часто не знаходили своїх домів. Від мечетей, в яких із діда-прадіда молились їхні предки, не залишилось і сліду. З лиця землі було стерто все, що нагадувало про вікову історію цього народу, про його багату культурну спадщину. Тому коли 2014 року Крим знову був окупований Російською Федерацією, кримські татари добре знали, чого можна чекати від «нової» влади. В більшості своїй вони були готові до протистояння з новими-старими загарбниками. І щоб боротися з ними, створили свій підрозділ.
Нині кримські татари, які залишилися в Криму, майже всі прагнуть повернення в Україну. І чекають, коли цей день настане.
«За всіх, хто живе в Криму, — говорить далі Іса Акаєв, — сказати не можу; а кримські татари чекають, коли ми почнемо звільняти Крим. Вони кажуть: щойно ви почнете, ми до вас долучимось. Якщо і є такі, хто продався за якісь подачки російського режиму — колаборанти, на жаль, є в кожному народі, — то їх дуже-дуже мало. І вони своє отримають».
Чим відрізняються українці від росіян?
Говорячи про свій погляд на Росію та Україну, який у нього зовсім не змінився за останні роки, Іса Акаєв стверджує, що шукати якогось логічного пояснення діям російського керівництва — марна трата часу. Адже за весь час існування російської держави вона ніколи не була логічною у своїх діях. Ні ще коли Росія була монархією, ні, тим більше, коли після революції 1917 року стала комуністичною. Жодною логікою неможливо пояснити те, що чинила комуністична влада зі своїм власним народом. «Цей народ, ця держава від самого початку свого існування завжди народжує, вирощує, а потім саджає на трон якихось деспотів — таких, що тільки хіба людей не їдять. Вони знищили цілі народи, “інородців”, як вони називають. Народи Півночі, наприклад. Або черкеси, які колись населяли Кубань і Ставропілля: деякі їх племена перестали існувати. Я знаю чоловіка — він за національністю убих, це одна з черкеських народностей. Так от, їх залишилося 600 осіб, а колись це була найбільша етнічна група серед черкесів. Росіяни знищували все. В них ніколи не було жалю до жінок, до дітей. Все викорінювали: історію, культуру. Це, так би мовити, їхня “культура”, їхня сутність. Я цей народ по-іншому не бачу. Тому ми повинні протистояти цьому злу. Нині Україна — це форпост сил добра, тих, хто на боці Бога. Росія — як я бачу, та й ви, мабуть, теж, — на боці сатани. Те, що вони насаджують, те, що вони намагаються робити, те, що вони ідеалізують, — це ніяк не можна порівняти з людськими цінностями. Ні з християнськими, ні з мусульманськими. Якщо їхня Церква благословляє людей на вбивство… Вбивство це гріх, воно виправдано тільки тоді, коли ти захищаєшся, коли до тебе прийшла людина зі зброєю і намагається позбавити тебе життя чи позбавити честі твою сім’ю. Тоді зрозуміло — людина бере зброю і захищається. Але прийти до когось і все в нього відібрати…»
Іса Акаєв розповів про близького товариша, який за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення казав: «Все, Україну “злили”, її ніхто не буде підтримувати, народ не буде воювати, вони втомились від війни за ці вісім років, потрібно виїжджати, залишатися немає сенсу…» Іса йому заперечував, нагадував події Майдану, переконував, що той помиляється, як помилявся тоді. Але приятель твердо стояв на своєму: «Треба їхати, нас уб’ють першими». Зараз він перебуває в Європі й пише: «Так, я помилився. Український народ мене дуже сильно здивував. Справді, український народ дуже сильно відрізняється від росіян. Я глибоко поважаю їх. Їхніх чоловіків і їхніх жінок». «Українські жінки, — каже Іса вже від себе, — дуже сильні жінки, тому й українські чоловіки дуже сильні. Адже від жінок дуже багато залежить. Від того, як жінка виховує свого сина, як вона підтримує свого чоловіка. Тому ми переможемо. Я переконуюся в цьому щоразу, коли бачу, як люди діляться останнім, як вони готові йти куди завгодно. Як нас зустрічають, як нас проводжають. Словами цього не передати — це треба побачити й відчути. Як, наприклад, віддають військовим свої автомобілі, купують для військових те, що їм необхідно…» Іса згадує, що в перший день війни, коли його підрозділові наказали зайняти блок-пост, у них не було шоломів. До них під’їхав незнайомий чоловік, відкрив багажник і роздав по шолому кожному з тридцяти. А шолом — це були шоломи американського зразка — недешево коштує. Не менше ніж сто доларів. Потім приходили люди і питали: «Вам потрібен автомобіль? Ось у мене джип — візьміть. Якщо вціліє — після війни повернете, а як ні — нічого страшного».
«Неможливо перемогти такий народ. Неможливо — тому, що кожен готовий ділитись тим, що в нього є. У мене от машина зламалась. Підійшов чоловік і сказав: “Зажени до мене у двір, війна закінчиться — прийдеш і забереш”. Я залишив і машину, і ключі, і техпаспорт. І я на сто відсотків впевнений: повернусь, і вона буде там стояти. Ми один одного не знаємо, ми не родичі й не друзі. Ми просто живемо в одній країні. І цю країну ми захищаємо, кожен по-своєму».
Одним із населених пунктів Київщини, який звільнив добровольчий підрозділ «Крим», стало село Мотижин. Відео про те, як підрозділ увійшов у село, за одну годину набрало 5 тисяч переглядів. І це не дивно: люди хочуть позитивних новин. А для командира «Криму» побачене й почуте в цьому селі стало ще одним підтвердженням того, про що він сказав вище. Село майже місяць було під російською окупацією, і люди з радістю вийшли назустріч визволителям. Зробили чаю, принесли якихось солодощів, повитягали те, що ще залишилося в погребах, — те, що не встигли відібрати окупанти, — щоб пригостити бійців. Казали: «Поїжте, ми вас так довго чекали…», і плакали від радості.
«Спочатку, — згадує Іса, — коли ми тільки прийшли, люди дуже боялися. Багато хто втікав. Адже вони не знали, хто ми: бачать чоловіків із бородами, може, прийняли за кадирівців. Нам довелося здалека кричати: «Не бійтесь, ми свої, ми з України». Так ми потихеньку пройшли селом, і люди почали виходити з домів, запрошувати нас до себе. І мені довелося просити у них пробачення за те, що ми так довго не могли їх визволити. Дуже шкода було жінок, діти були налякані. Тремтіли, навіть коли дорослі заспокоїлись, зрозумівши, що це свої. Окупанти, коли були в селі, просто їздили по вулицях і стріляли в усі боки. Якщо не могли щось забрати або потрапити в якісь дім — усе палили, нищили. Декого з людей кудись забрали — де вони, досі не відомо. Жінка переходила дорогу, якою їхала їхня БМП, — жінку застрелили. І таких випадків було багато. Неможливо зрозуміти: для чого? Ніякою логікою не можна пояснити. Суто по-людськи те, що вони роблять зрозуміти неможливо. Не знаю — чи це нелюди якісь в людському обличчі. Тварини, коли вбивають, то тому, що хочуть їсти. А чого ці хочуть? Ми, коли телефонуємо своїм жінкам, кажемо їм, що в нас усе добре, заспокоюємо їх. Говоримо: “Ми вас захищаємо, скоро повернемося додому, у нас все буде добре”. А ті розповідають своїм жінкам якусь гидоту. Хваляться тим, що ґвалтують жінок — це взагалі виходить за всі межі! Не знаю, що на це сказати. Зрозуміти це неможливо».
Іса розповів, що в Ясногородці окупанти приїхали в село на БМП, каталися на ній по вулицях, стріляли куди попало. Потім переїхали легковик із людьми. «Стоїть машина, і від капота до багажника — слід гусениці. За кермом чоловік, поруч жінка. Вже мертві. А для них це, скоріше за все, — розвага. Набухаються і починають таке витворяти. Там, у Ясногородці, було щось на кшталт зоопарку: страуси там були, ще якісь тварини. Вони туди пустили кілька снарядів і все рознесли в хлам. Навіщо? Тварини їм чим завинили?»
Хто має воювати?
На війні не менше — або й навіть більше — значення, ніж кількість і досконалість зброї, має моральний дух війська і мотивація бійців. Стосовно цієї теми Іса Акаєв каже те, що казав завжди: «воювати повинні ті, хто готовий воювати». Людина передусім має бути готова до цього морально. Людина повинна усвідомлювати, що її можуть вбити, що вона може отримати важке поранення, яке може призвести до каліцтва. Людина повинна це усвідомлювати і бути до цього готовою, а не сприймати війну як сафарі чи гру в «стрілялки». Адже ми не маємо по два-три життя. В нас життя одне. І його можна втратити. Війна — це бруд, кров, холод. Чоловік повинен бути готовий з цим зіткнутися. І він повинен розуміти, заради чого він це робить. Коли це все в людині сполучається — це значить, що вона готова. «Мені дуже шкода, — каже Іса, — оцих наших хлопчаків 18-19-20-ти років, які потрапили на війну. Так, серед них є відважні, сміливі хлопці. Навіть, думаю, більшість із них саме такі. Але вони опинились на війні якось несподівано для них самих, морально вони не були готові. Це, можливо, промах командування наших Збройних Сил. Адже людей до цих випробувань потрібно готувати. І, мабуть, змалку. Чоловіка потрібно виховувати як чоловіка. Чоловік повинен розуміти, що він, насамперед, повинен захищати своїх близьких і піклуватися про них. І про свою країну. Тоді, як мені здається, і корупціонерів буде менше, і ворогів. Точніше — ворогів менше не буде; але вони, принаймні, будуть боятися на нас нападати».
«Ми всі — моджахеди»
Добровольчий підрозділ «Крим» є мусульманським підрозділом. Тому цілком прогнозовано постає запитання: чим служба в цьому підрозділі відрізняється від служби в ЗСУ або інших формуваннях? Відповідаючи на це, командир «Криму» передусім звертає увагу на заборону вживання алкоголю. При цьому додає, що нині, дякувати Богу, така заборона діє в усій країні. Далі він каже, що дуже важливо вибудувати такі стосунки, щоби кожен розумів, що тут усі брати й від нього багато в чому залежить життя інших побратимів. Нарешті, кожен повинен розуміти, чому він воює. «Для нас ця війна є священною війною, джихадом, і ми всі — моджахеди. Чому? Тому, що ми захищаємо свою честь, своє майно, свою релігію від загарбників. Коли чоловік спитав про це у Пророка Магомета, той відповів: “Якщо ти за це воюєш — ти моджахед”. “А якщо мене вб’ють? — Тоді ти в раю”. “А мій ворог, якщо я його вб’ю? — Він потрапить до пекла”. І всі наші хлопці дуже добре усвідомлюють, за що ми воюємо. Особливо хлопці з Кавказу — вони дуже добре розуміють, що для них це шлях до дому. Якщо ми зможемо тут перемогти — а ми неодмінно переможемо, — то після того, як буде зламано хребет держави-агресора, для всіх народів, які нині під її владою, відкриється шлях до свободи. Народам Кавказу, Татарстану, Середньої Азії та всім іншим. Ви ж знаєте, що в Казахстані, країнах Середньої Азії всі ці режими тримаються тільки завдяки підтримці з боку Росії. Вони як обкрадали людей, так і обкрадають. Я ж особисто вважаю, що для будь-якої людини, яка вірить у Бога, найголовніше — стійко зносити все, що трапляється на війні, це не втрачати зв’язку з Богом. Бо тільки Бог дає сили, тільки Бог зміцнює людину. І у хвилини, коли приходить слабкість, Всевишній тебе зміцнює, не дає “увімкнути задню”, дає сили йти до кінця. І крім того, ми добре розуміємо, що за нашими спинами — наші жінки, наші діти, наші родини. Я не маю на увазі тільки нас, мусульман. Адже й ви, українці, також дуже сильно мотивовані. І тому нас їм ніколи не здолати. Вони не мають для цього ідеологічного ресурсу. В них є нафта, в них є газ, в них є озброєння, в них є люди, але в них немає найголовнішого — немає ідеологічного ресурсу. В них немає душі. Тому — немає жодних сумнівів, що ми переможемо. В мене цих сумнівів ніколи і не було. І наш народ весь час мене в цьому переконує і не дає приводу в цьому сумніватися».
Російська страшилка про чеченців
Від самого початку війни у російських ЗМІ, а ще більше — у соцмережах, в різних коментарях посилено розкручувалась чеченська тема. Приїдуть, мовляв чеченці, вони вам покажуть… Але нам, українцям, уже відомо, що справжні чеченці воюють на нашому боці. Тих, хто по той бік, самі чеченці чеченцями не вважають. Їх називають «кадирівцями». Більше того, те, що вони самі себе називають мусульманами, — це їхнє бажання, а не дійсність. Із погляду ісламу, будь-яка дія повинна бути обґрунтована Шаріатом. А відбирати чуже, чи нападати на когось, тим більше вбити людину, не маючи на це права, — це найбільший гріх. «Те, що вони промовляють ім’я Всевишнього, Господа нашого, — каже Іса Акаєв, — з огляду на те, з чим вони це поєднують, не говорить про те, що вони мусульмани». І ними Путін лякає передусім не нас, а свій народ. Ідеологічна, ба навіть ментальна основа російського народу — страх. Щоб підкорятися своїм керівникам, вони повинні когось боятися. На сьогодні в них така страшилка: чеченці. Їхнє державне керівництво дало можливість Кадирову з його бандою творити в Росії все що заманеться. Їх ніхто за це не карає, юридично їх ніхто не засуджує. В часи Російської імперії була така «дика дивізія». В ній служили переважно кавказці. Царю вона була потрібна, щоб тримати в страху народ, щоб народ зайвий раз не подумав, що щось не так… Цьому служили і опричники Івана ІV у ХVІ столітті. Кадирівці — ті ж самі опричники. Путін і його керівництво розраховували, що українці теж злякаються. Але українці, на щастя, не такі: кадирівців навіть жінки не бояться. «За весь час бойових дій, — продовжує Іса Акаєв, — я їх ні разу не бачив. Хіба що мертвими. Я не бачив, щоб вони воювали. Вони не беруть участі в бойових діях, тільки фотографуються на тлі якихось будівель, розповідають, ніби Кадиров кудись приїжджав. Та в нього не вистачить духу наблизитись до українського кордону навіть на сотню кілометрів!»
Що зупинить Росію?
Можна багато говорити про причини, які породили цю жахливу війну. Можна і потрібно: адже, не виявивши причини, не вийде знайти шляхів повернення до миру. Таких причин можна назвати багато, різних: геополітичних, економічних, ідеологічних. Але головна причина — це те, що хтось (і ми знаємо, хто) виступив проти Бога. Адже зі слів самого Путіна можна зробити висновок, що йому захотілось покарати український народ за декомунізацію. Іншими словами: за те, що українці відхрестились від ідеології, яка заперечувала Бога. На думку Іси Акаєва, єдине, що може покінчити з війною і повернути мир, — це розпад імперії, яка називає себе Російською Федерацією. «Доти, — каже він, — доки існуватиме ця ідеологія, яку їм вдалося вбити в голову людям, — існуватиме й загроза з їхнього боку. І що менше в них буде можливостей, ресурсів, то надовше ми зможемо відтягнути відродження цієї імперії. Я погоджуюся з думкою, що сьогодні війна ведеться саме з безбожжям. Адже те, що вони називають себе православними і в той же час поклоняються Леніну, — це просто не вкладається в голові. Весь цей “вінегрет” можна назвати релігією тільки в сенсі того, що це є предмет їхнього поклоніння. Але це не те, з чим до нас прийшли Пророки. Так, із погляду християнства концепція “русского міра” — єресь. А для них це релігія. Вони цим живуть, вони цьому поклоняються, вони заради цього вмирають. Заради цього вони приносять жертви. Це їхня релігія, це їхній спосіб життя. Це спосіб їхнього мислення, з цим вони народжуються і вмирають. Нам неможливо це зрозуміти. Може, тому, що ми живемо на світлому боці, й тому нам дуже важко зрозуміти те, що відбувається на темному. І нехай Господь убереже нас, щоб цей темний бік якимось чином не увійшов у наші серця. І хоч нам не заборонено бути такими ж жорстокими, як вони, та ми повинні бути шляхетними. Жорстокість не означає, що ми повинні переходити якісь межі. Ми повинні бути жорсткими, але шляхетними. Якщо вони ґвалтують наших жінок, грабують наше майно і руйнують наші міста, ми не може чинити так само. Вони для нас — не приклад. Ми ніколи не будемо вбивати їхніх жінок, дітей, літніх людей. Якщо, звісно, їхні жінки не вийдуть зі зброєю проти нас. Бо якщо вони візьмуть до рук зброю — в нас не залишиться вибору. Але, повторюсь, ми повинні розуміти, що є певні межі, за які ми не можемо виходити».
Християни й мусульмани — разом
Під час війни діються неймовірні речі: з одного боку, ми бачимо темряву жахіть, а з іншого боку — неймовірні прояви доброти, щирості, самовіддачі. В умовах війни ми починаємо цінувати ті прості речі, до яких давно призвичаїлись і в мирний час просто не помічаємо. Небезпека, тривога за себе і близьких, біль за загиблими, пораненими, скаліченими, врешті — біль за свою країну спонукає віруючих людей до ревнішої молитви. Читаючи повідомлення і коментарі, можна зауважити, що свою молитовну підтримку нам надають люди різних національностей і різних віросповідань, ламаючи міжнаціональні та міжконфесійні бар’єри. Ці бар’єри ламаються і тоді, коли люди різних віросповідань разом беруть на себе тягар війни, допомагаючи одні одним нести цей тягар. «У нас є передання, — каже Іса Акаєв, — в якому Пророк Магомет сказав: “Ближче до кінця часів настане час, коли мусульмани і християни об’єднаються проти спільного ворога”. Ми часто говоримо про це з хлопцями і я думаю: “Чи не здійснюється зараз це пророцтво?” Адже ми точно не знаємо, коли це буде. Сьогодні ми — християни і мусульмани — сидимо за одним столом, ділимо хліб, разом воюємо. Якщо поранено мусульманин, християнин виносить його на собі. Якщо навпаки — мусульманин рятує християнина. Християни, коли привозять нам їжу, кажуть: “Ось халяль (дозволена їжа — Прим. ред.), немає харам (недозволена їжа — Прим. ред.). Немає свинини”. Пророк сказав: “Вам дозволена їжа людей Писання”. Люди Писання — це християни та юдеї. Крім свинини, якщо християнин зарізав худобину — не вбив, а саме зарізав і випустив кров, — нам це їсти можна. А якщо худобину вбивають електричним струмом або б’ють по голові кувалдою, а потім ріжуть — це вже вважається мертвечиною, нам цього їсти не можна. Іноді мені українці кажуть: “Приїдьте, заріжте так, як вам треба, а все інше ми зробимо і вам привеземо”. Коли люди так піклуються одні про одних — це дуже зближує, дуже об’єднує. Нинішня війна багато чого відкрила: це немов глобальне сито, через яке просіється сміття, а нормальні люди залишаться. Думаю, все буде добре. Ми побудуємо країну, в якій буде комфортно всім: і мусульманам, і християнам. Я часто про це говорю: в нас, кримських татар і етнічних українців, є велика можливість показати всьому світу, що християни й мусульмани можуть мирно жити в одній країні, шануючи одне одного і не зазіхаючи на права одне одного, і розбудовувати нормальне, здорове суспільство. Якщо ми зможемо скористатися цією можливістю — Господь благословить нашу країну. В Корані містяться слова Всевишнього: “Я створив вас племенами і народами для того, щоб ви пізнавали одне одного”. Ми повинні пізнавати одне одного. Так, у кожного народу є якісь негативні риси і якісь позитивні риси. Через пізнання одне одного ми повинні брати в інших добре і допомагати позбуватися поганого. І це можливо, якщо люди шануватимуть Бога».
«Коли місяць тому все почалося, багато хлопців — не громадян України, не знали, чи з погляду релігії можна воювати на боці України, чи ні. І великі мусульманські вчені сказали: “Якщо мусульмани України вирішать воювати, то всі інші мусульмани зобов’язані їм допомогти”. Тому мусульмани багато моляться за нас. Мені приходить багато повідомлень, із багатьма людьми я спілкуюся. В мене син навчається в Туреччині, вивчає Коран. Їхній вчитель будить їх уночі й каже: “Твій батько воює (а мій син там єдиний з України), давайте всі разом встанемо, тому що вночі Бог сходить до людини і цей час найбільш сприятливий для молитви, і разом помолимось, щоби Всевишній їх оберігав від усякого зла і дарував їм перемогу над ворогом”. Отже, мусульмани в своїх молитвах — із нами, з народом України. І в цій священній боротьбі проти сатанізму ми завжди будемо разом. До кінця, до перемоги».
фінансово.
Щиро дякуємо!
