Якби не війна, було б цікаво простежити за різними формами української реакції на нову ватиканську ініціативу, що мала би сприяти примиренню українців і росіян.
У тих реакціях — і щирий біль, і обурення, і глухе мовчання, і конфесійні комплекси. Але також і відчуття, що Україна, її рани й надії залишаються для багатьох далекими, а то й стають справжнім каменем спотикання…
Отже, йдеться про Хресну Дорогу, яку Святіший Отець має очолити у римському Колізеї у Велику П’ятницю, 15 квітня 2022 року. За первинним задумом Ватикану, під час ХІІІ «стації», присвяченої роздумам про смерть Ісуса на хресті, хрест триматимуть сім’ї українки та росіянки, що разом працюють в італійському госпісі. І текст має, зокрема, звучати так: «Господи, де Ти? Промов серед мовчання смерті й поділів і навчи нас творити мир, бути братами й сестрами, відбудувати те, що бомби хотіли би знищити».
Саме ця спроба негайно примирити обидва народи й обурила багатьох українців. Утім, злої волі в позиції сценаристів дійства точно немає — є радше неспроможність побачити обставини цієї війни зсередини, а не лише ззовні. Їхня постава мало в чому відрізняється від позиції одного італійського католика, який нещодавно запитав у мене: «Ми завжди знали, що українці й росіяни — це брати. Що сталося? Чому вони почали воювати одне з одним?» Як бачимо, у ватиканському тексті також стоять оті сакраментальні слова: «бути братами й сестрами» (зазначу, що у християнському сенсі ці слова зрозумілі, але в час війни вони надто нагадують вигадану тезу радянської/російської пропаганди про «братські народи»).
Що ж, ми знаємо ще один текст, де також згадується про двох братів: «І сказав Каїн до Авеля, свого брата: “Ходімо-но в поле”. І коли вони були в полі, Каїн напав на Авеля, свого брата, й убив його» (ця і всі подальші біблійні цитати взяті з Бут 4, 8-15). Як відреагував на це Бог? Читаємо: «А Господь промовив: “Що ти вчинив? Ось голос крові брата твого кличе до мене з землі. Тепер же проклятий ти від землі, що відкрила свої уста, щоб прийняти кров брата твого з твоєї руки. Коли оброблятимеш землю, вона вже більше не дасть тобі свого врожаю. Втікачем і волоцюгою будеш на землі”». Як бачимо, Господня відповідь не була ні поблажливою, ні політкоректною.
Тут важливими є щонайменше два моменти. По-перше, ми бачимо готовність Бога почути голос жертви — «ось голос крові брата твого кличе до мене з землі». По-друге, Господь визнає заслуженість прокляття, яке падає на злочинця. Якщо душа вбитого Авеля чула ці Божі слова, то вона напевно могла відчути, що вони — справедливі.
Отож саме справедливості не відчувають українці, коли чують слова Папи Франциска, які долинають до них цими днями. Бо Папа констатує наявність жертв і по-душпастирськи вболіває над ними, але не може сказати Путіну: «Ось голос крові брата твого кличе до мене з землі». І, не називаючи злочинця на ім’я, Папа створює враження, що він прагне відгородити злочинця від заслуженого покарання.
Як реагує на ситуацію Каїн? Спершу на запитання: «Де Авель?» він бреше і прагне уникнути відповідальності: «Не знаю. Хіба я сторож брата мого?» А коли викрутитись не вдалося, Каїн починає скаржитися на непомірність покарання: «Кара гріха мого занадто велика, щоб її винести!».
Новітній Каїн — Путін — поки що лише бреше й вигадує «пристойні» приводи для війни проти України, які мали б вивести його з‑під відповідальності. Але коли страхітливі воєнні злочини будуть задокументовані й пред’явлені, а їхні виконавці постануть перед судом Нюрнберга‑2, настане час і на скарги, що «кара занадто велика, щоб її винести».
Втім, російська пропаганда уже сьогодні тиражує тезу про «неспівмірність санкцій», від якої м’якнуть серця багатьох європейських християн. Вони вже жаліють сердег-росіян і вже тепер прагнуть оберегти їх від відповідальності й кари. Мовляв, воює Путін — не російський народ. А тому, мовляв, для чого карати добрих росіян, які також страждають? Чи не краще обом народам уже зараз подати одне одному руки?
Цю логіку якраз і ілюструє сценарій цьогорічної ватиканської Хресної Дороги. На цей задум чи не найкрасномовніше відреагував о. Юстин (Бойко): «Не можуть Хрест водночас нести Ісус і Пілат, українка і росіянка». Хтось може спитати: а чому не можуть? Моя відповідь така: «Тому що хрест Авеля (невинної жертви) і хрест Каїна (покаяння кривдника) — це різні хрести». Їх не можна поєднувати, бо кожен, хто хоче йти за Ісусом, повинен взяти свій хрест (пор. Мт 16, 24). Перший хрест українці несуть уже тепер; другий хрест росіяни ще мають узяти на свої плечі.
Християнство не можна зводити до сентиментальної жалісливості, бо воно — справедливе. Жалісливі європейці мають усвідомити, що, виводячи росіян із‑під відповідальності, вони насправді роблять їм ведмежу послугу. Бо злочин російської держави в Україні, не осмислений як гріх і не виведений з душі через покаяння, обов’язково призведе до ще гіршого гріха. Любити росіян якраз і означає розкрити перед ними масштаби їхнього злочину, дати їм вжахнутися вчиненим і спрямувати їхні душі до щирого каяття перед Богом і людьми. Тільки після того, як колективна російська душа остовпіє перед тягарем власної відповідальності і вмиється сльозами в покаянні перед жертвами, — тільки тоді вона відкриє перед собою двері в майбутнє.
Німці спромоглися на це лише через добрий десяток років після поразки в Другій світовій війні. Чи спроможуться на це росіяни — і якщо так, то коли, — покаже майбутнє. Віримо, що мужній опір українського народу та міжнародна солідарність з Україною наближають цей день. Але цього точно не можна досягти хоч і символічними, але все-таки занадто театралізованими постановками. Бо вони не лише не сприяють примиренню, а навпаки — йому шкодять.
Тому я вдячний Главі УГКЦ Блаженнішому Святославові за його роз’яснення: «Вважаю таку ідею невчасною, двозначною і такою, що не враховує контекст військової агресії Росії проти України». Вдячний я і Апостольському Нунцію архієпископові Вісвальдасу Кульбокасу, який ствердив: «Звісно ж, ми знаємо, що примирення відбувається тоді, коли агресор визнає свою вину і просить пробачення».
Ватиканські коментатори мають рацію, що «під хрест Ісуса допускаються і добрі, й погані, і агресори, й жертви». Бо, справді, своєю жертвою Він відкупив і праведних, і грішних. Бо, справді, «Отець наш, що на небі, велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт 5, 45). Тому хрест Ісуса — один.
Але наші хрести, з якими ми йдемо до Нього, — різні: у когось — хрест жертви, у когось — покаяльний хрест грішника. І одяг у нас різний: у невинно убієнних — «одежі білі» (Одкр 6, 11), у їхніх убивць — заплямовані кров’ю (пор. Іс 59, 3). І хоч любов Господа одна, але говорить Він з нами по-різному: із жертвами — зі співчуттям, а з кривдниками — суворо.
І саме в цьому — сенс Господньої справедливості.
Мирослав Маринович, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
