Сьогодні важко перебувати осторонь жахів у кіно чи літературі.
Мільйони людей насолоджуються кривавими видовищами. Мільйони — ні. Але не можна заперечувати, що зомбі, вампіри, привиди та демони, а також їхні союзники з плоті й крові серед живих, жорстокі вбивці з сокирами, канібали та монстри — земні та позаземні — є практично народними героями, прославленими легіонами своїх прихильників.
Незалежно від того, чи розважають вас ці тривожні образи та персонажі, чи ви вважаєте їх жахливими, я хотів би припустити, що це, з одного боку, більше, ніж проста розвага, а з іншого — більше, ніж жалюгідні ознаки морального занепаду нашої культури, як дехто може подумати. Насправді, я вважаю, що християни мають унікальну позицію: освітлювати темряву та знаходити сенс у хаосі. Це не зробить жах менш страшним, і не перетворить шанувальників на критиків, але, принаймні, продемонструє, що жахи мають законне місце у християнській уяві; можливо, саме звідси і походить «найкращий» жах.
Для початку, давайте розберемося, що таке жах/горор (horror). Слово походить від латинського «horrere», що означає здригатися або тремтіти від холоду чи страху. Проте жах як емоція — це щось більше, ніж просто страх, хоч би яким сильним він був. Це страх, змішаний з огидою і обуренням (часто з домішкою надприродного). Ці доповнення й роблять жах унікальним. Багато речей лякають нас, але не викликають огиди, — наприклад, катання на американських гірках. Інші речі викликають огиду, але не лякають, — пам’ятаєте запліснявілий йогурт на поличці вашого холодильника?
Для жаху особливо важливий епатаж. Жахливі монстри та вбивці-садисти, безумовно, лякають нас, але за страхом стоїть переконання, що такого просто не повинно бути. Вампіри не тільки страшні — вони неправильні. Привиди неприродні. Психопати — нелюди. Тортури, вбивства та смерть — надзвичайно обурливі. Ці жахи порушують наші найглибші уявлення про те, як має функціонувати світ, про добро і зло, злочин і кару, та про те, що означає бути людиною. Зустрічі з ними змушують нас почуватися неспокійно та налякано, але разом із цим — відчувати справедливу злість.
Іншими словами, жах ґрунтується на природному моральному законі, що його Бог записав у наших серцях. Без цієї основи горор не мав би сенсу: у безбожному всесвіті бути з’їденим живцем було би так само неприємно, але ви не могли би протестувати, що це несправедливо. Ми, християни, віримо, що смерть, терор і знущання ніколи не були частиною Божого плану, і що їм не буде місця в Новому Єрусалимі. Однак зараз ми маємо жити не лише з болем та стражданнями, але й із духовними кризами, що їх породжують сили матеріалізму та секуляризму. У цьому середовищі процвітає жах, але він так часто зосереджується на надприродній сфері (або на жаху її відсутності), тому що визнає: ми — духовні істоти, що прагнуть духовних речей, а життя без Бога — це пекло. Нас повинен підбадьорювати той факт, що коли люди все ще можуть відчувати жах, це означає, що вони все ще мають певне уявлення про сотворений Богом рай і про свою власну гідність Божих дітей.
Майже всі історії жахів, визнають вони це чи ні, досліджують наслідки ігнорування Божих законів чи протидії їм, починаючи з тих очевидних, що забороняють вбивства та жадання того, що вам не належить (наприклад, чиєсь життя чи душа), аж до необхідності поклонятися тільки Богові. Крім того, багато з них показують (можливо, опосередковано), як те, що є добрим і прекрасним, коли робиться згідно з Божою волею чи за прикладом Христа, стає жахливим, коли Бог залишається поза увагою. Це трагічна історія людства, яка пояснює, чому багато знайомих сюжетів жахів насправді є перекрученими поглядами на біблійні події та християнські вчення.
Наприклад, зомбі та вампіри через насильство забирають те, що Христос вільно пропонує у святій Євхаристії, перетворюючи некриваве Таїнство на людожерський розгул; ці раніше людські істоти віддають перевагу самоодержимому, трупному напівіснуванню над повнотою життя у Христі. Гібриди тварин і людей, експерименти Франкенштейна, клони, мутанти та роботи, що виходять з-під контролю, ілюструють катастрофи, які настають, коли люди хапаються за владу Бога над життям і смертю. Християни знають, що життя — це більше, ніж фізичне тіло, і що підкорення сакраментальній смерті у Хрещенні — єдиний шлях до безсмертя.
Багато з цих жахів певною мірою є прикладами лицемірства — гріха, який Ісус, можливо, ненавидів понад усе. Подібно до книжників і фарисеїв, які ховали свою зіпсованість за фасадом праведності, горезвісні лиходії, такі як Норман Бейтс або Ганнібал Лектер, це «побілені гроби», чий звичайний людський вигляд приховує жахливе нутро. Інопланетяни та демони також часто маскуються, набуваючи людської форми (хоча деякі з них і не проти показати своє справжнє обличчя); ми тремтимо від відрази, коли викривається лицемірство, і те, що ми вважали добрим і людяним, виявляється чимось іншим. Але оскільки ми — грішники, ми всі схожі на них; ми подібні до Бога, але сповнені зла. Без Божественної благодаті та прощення гріхів ми були би справжніми ходячими мерцями.
Це підводить нас до суті справи: гріх — це справжній і найвищий жах. Що може бути більш огидним, ніж знищення добра, більш шокуючим, ніж знищення благодаті, більш ненависним, ніж відкидання Бога, до якого прирівнюється кожен гріх? А що може бути жахливішим за вічну втрату та розлуку з Богом? Жах народився в Едемському саду і живе у кожному нашому переступі. Можливо, святий Павло мав на увазі цей божественний жах, коли закликав ефесян «не засмучувати Святого Духа»?
Розводитися про філософію жахів — це добре, але не можна забувати, що дивитися чи читати їх може бути досить неприємною справою. Чому хтось чинить це з собою? Звичайно, це питання смаку, і ми знаємо, що на нього непросто відповісти. Хтось любить жахи, хтось — ні. Звичайно, люди з чутливою психікою не мусять піддавати себе емоційному хвилюванню. Але те, що їх відштовхує, ймовірно, викликає у шанувальників жахів цікаве, катарсичне хвилювання, повне ілюзії неминучої небезпеки та подальшого задоволення від того, що вони зіткнулися з нею та вижили. Задля справедливості варто зазначити, що ризик є. Регулярне зіткнення з кінематографічним насильством може призвести до втрати чутливості сумління та підштовхнути нестабільний розум за край. Жах, ймовірно, лоскоче щось темне й зловісне в певних особистостях. А деякі твори настільки екстремальні та морально огидні, що, як і порнографію, їх ніколи не варто дивитися, не кажучи вже про те, що їх взагалі не треба було би створювати.
Але для тих, хто може сприймати жахи, є потенційні переваги. Справжні твори образного та драматичного мистецтва, незалежно від того, наскільки вони криваві, від «Царя Едіпа» та «Макбета» до «Ночі живих мерців», служать цінній меті — дозволити нам дослідити життєві виклики та неприємні можливості ще до того, як вони відбудуться. Вони дозволяють нам, зокрема, зіткнутися з грандіозними питаннями сенсу й кінця життя, а також остаточності смерті. Перегляд двох годин вигаданого жаху на кіноекрані може допомогти нам краще підготуватися до зіткнення зі справжнім жахом, якщо — не дай Бог! — він увійде в наше життя. Дві години молитви були би також добре витраченим часом, але якщо ми можемо дивитися у жахливі обличчя смерті і пам’ятати, що Христос воскрес, тоді жах може стати духовною вправою. Якщо підходити до них із вірою, такі твори з їхнім яскравим зображенням реальності гріха та його наслідків можуть вберегти нас від духовного самовдоволення та нагадати про нашу потребу залежати від Бога незалежно від обставин. Оскільки християни знають, що поставлене на карту, вони, мабуть, перебувають у найкращому становищі, щоб оцінити жах і, за іронією долі, зробити це без страху. Зрештою, воскресіння Ісуса усунуло жало — і жах — смерті й страждань: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі» (Мт 10, 28). Але найчастіше Його заклик був простим: «Не бійся!»
Переклад CREDO за: Майкл Шрауцер, Simply Catholic
фінансово.
Щиро дякуємо!
