Джордж Вайґель, папський біограф, журналіст і філософ, згадуючи своє тривале знайомство з покійним Бенедиктом XVI, розмірковує про різницю між справжнім Йозефом Ратцінґером і розтиражованим його супротивниками образом закостенілого церковного реакціонера.
Про це він пише у своєму блозі на National Catholic Register.
Йозеф Ратцінґер, якого я знав протягом 35 років — спочатку як префекта Конгрегації віровчення, потім як Папу Бенедикта XVI, а згодом як Папу-емерита, — був блискучою, святою людиною, зовсім не схожою на карикатуру, яка була спочатку створена його теологічними ворогами, а потім «забетонована» у медіа.
Карикатурний Ратцінґер був похмурим, невблаганним церковним інквізитором, «Божим ротвейлером». Чоловік, якого я знав, був довершеним джентльменом із чутливою душею, сором’язливим чоловіком, який, разом із цим, мав прекрасне почуття гумору, і любителем Моцарта, який за своєю суттю був щасливою людиною, а не диваком із кислим обличчям.
Карикатурний Ратцінґер був не здатний зрозуміти чи оцінити сучасну думку. Ратцінґер, якого я знав, був, мабуть, найосвіченішою людиною у світі, з його енциклопедичними знаннями християнської теології (католицької, православної та протестантської), філософії (античної, середньовічної та сучасної), біблеїстики (юдейської та християнської) та політичної теорії (класичної і сучасної). Його розум був світлим і впорядкованим, і коли йому ставили запитання, він відповідав цілими абзацами — третьою або четвертою своєю мовою.
Карикатурний Ратцінґер був політичним реакціонером, збентеженим студентськими протестами 1968 року в Німеччині, що прагнув реставрації монархічного минулого; його більш злісні вороги натякали на симпатії до нацистів (звідси огидне прізвисько «Panzerkardinal»). Ратцінґер, якого я знав, був німцем, який під час візиту до Сполученого Королівства у 2010 році подякував британському народу за перемогу в битві за Британію (прим.: бої за домінування у британському повітряному просторі між Люфтваффе Німеччини та Королівськими повітряними силами Великої Британії у роки Другої світової війни). Він був баварським християнським демократом, чиє презирство до марксизму було як теоретичним (марксизм не має сенсу з філософського погляду), так і практичним (ця ідея ніколи не спрацювала, і за своєю суттю марксизм був тоталітарним і вбивчим).
Карикатурний Ратцінґер був ворогом Другого Ватиканського собору. Ратцінґер, якого я знав, був одним із трьох найвпливовіших та найпродуктивніших богословів Собору — чоловіком, який, обіймаючи посаду префекта Конгрегації віровчення, разом із Йоаном Павлом ІІ працював над тим, щоб дати Собору авторитетне тлумачення, яке він поглибив під час свого власного понтифікату.
Карикатурний Ратцінґер був літургійним троглодитом, який мав намір обернути стрілки літургійної реформи назад. На Ратцінґера, якого я знав, глибоко вплинув духовний і теологічний літургійний рух ХХ століття. Ратцінґер став набагато щедрішим Папою у своєму прийнятті законного літургійного плюралізму, ніж його наступник, бо вірив, що завдяки такому життєво важливому плюралізму шляхетні цілі літургійного руху, який сформував його самого, зрештою будуть реалізовані у Церкві, уповноваженій благоговійним богослужінням для її місії та служіння.
Карикатурний Ратцінґер був історією вчорашнього дня, інтелектуальним атавізмом, чиї книжки незабаром припали би пилом і розсипалися, не залишивши жодного відбитку ні на Церкві, ні на світовій культурі. Ратцінґер, якого я знав, був одним із небагатьох сучасних авторів, які могли бути певні, що їхні книги читатимуть через століття. Я також підозрюю, що деякі з проповідей цього найбільшого проповідника серед Пап із часів святого Григорія Великого, зрештою, знайдуть свій шлях до офіційної щоденної молитви Церкви — Літургії годин.
Карикатурний Ратцінґер жадав влади. Ратцінґер, якого я знав, тричі намагався піти у відставку зі своєї посади в курії, не мав жодного бажання бути Папою, сказав колегам у 2005 році, що він «не управлінець», і прийняв своє обрання на папство лише з послуху, бо вважав, що у переважній більшості голосів його співбратів-кардиналів проявилася Божа воля.
Карикатурний Ратцінґер був байдужий до кризи сексуальних зловживань із боку духовенства. Ратцінґер, якого я знав, зробив стільки ж, скільки й будь-хто інший, спочатку як кардинал-префект Конгрегації віровчення, а потім як Папа, щоб очистити Церкву від того, що він жорстко і влучно назвав «брудом».
Ключем до справжнього Йозефа Ратцінґера та його величі була глибина його любові до Господа Ісуса — любові витонченої, відзначеної надзвичайною теологічною та екзегетичною інтелектуальністю. Вона виявилася в його трилогії «Ісус із Назарету», яку він вважав наріжним каменем наукового проєкту всього свого життя. У цих книгах понад шість десятиліть вчення перетворилися у розповідь, яка, як він сподівався, допоможе іншим прийти й полюбити Ісуса так, як він. Він наполягав що дружба з Ісусом Христом — це початок, sine qua non (лат.: «необхідна умова») християнського життя, і плекати цю дружбу — основна мета Церкви.
Остання з монументальних постатей католицизму ХХ століття повернулася до дому Бога, який не забуде винагородити свого доброго слугу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
