Джуліана Кавальїні (1908-2004) — фахівець світового рівня у спадщині св. Катерини Сієнської. Майже 30 років тому вона виступала на Капітолії, де у присутності тодішнього Президента Італії та членів уряду виголосила доповідь про те, чому папа надав Катерині титул Вчителя Церкви.
Уривки з її доповіді, перекладені спільнотою домініканців-терціаріїв, пропонуємо вашій увазі.
Особисте рішення папи
15 жовтня 1967 року, на завершення Конгресу апостольства мирян, у присутності численного люду на площі св. Петра, що зібрався на молитву «Ангел Господній», Павло VI оголосив своє рішення надати титул Вчителя Церкви св. Терезі Авільській та св. Катерині Сієнській — двом жінкам. То була надзвичайна новина! Доти Католицька Церква мала 30 Вчителів, і все це були чоловіки: папи, єпископи, священники та один диякон. Однак — самі чоловіки. Зрештою, чи ж св. Павло не сказав, щоб «жінки мовчали на зібраннях»? (1 Кор 14,34).
Це повідомлення, що стало несподіванкою для всіх, хто слухав папу, не з’явилася зненацька. Якщо йдеться про Терезу з Авіли, то відомо, що кармеліти здавна старалися про титул для своєї великої реформаторки-містички та підготували критичне видання її трудів. Але подібне не стосувалося Катерини Сієнської: для домініканців це була повністю неочікувана новина. Як з’ясувалося пізніше, це була особиста ініціатива папи.
Які ж чинники вплинули на таке рішення понтифіка?
Папа Павло VI
Катерина, французький критицизм і гестапо
Учні Катерини надавали великого значення її письмовій спадщині. Звідси — численні рукописи, латинські переклади «Діалогу» та «Молитов». А між 1472 і 1475 роками, коли в Італії з’явилось книгодрукування й увагу видавців привертали великі твори, від Біблії до відомих письменників, Аццоґвіді видає у Болоньї «Діалог». За його прикладом незабаром підуть інші, і ще до завершення XV століття з’являться численні видання «Книги» Катерини.
Після «Діалогу» увагу друкарів привернули листи. Першу збірку (30 листів) видав Фонтанезі 1492 року. Наступне видання — великий том Альдо Мануці (366 листів, 1500 рік). Це ненабагато менше за 381 лист, відомий нам сьогодні. Як додаток, книга містить 26 молитов Катерини. Це прекрасне видання передруковували все XVI i XVII століття. На початку XVIII‑го вийшли друком усі її твори, а також «Legenda Maior» Раймунда Капуанського. Також за цей час, від перших років XVI століття, твори Катерини знайшли нових читачів, перекладені європейськими мовами.
Далі видання її листів та біографій урізноманітнюється і збільшується, аж до початку ХХ століття, яке можна назвати часом «великого вивчення» Катерини Сієнської. Воно вимагало занурення в автентичні джерела її думки і можна сказати, що його заслугою є надання їй титулу Вчителя Церкви. Величезна роль у дослідженні творів Катерини належить Роберу Фавтьє, який видав два дослідження (1921 і 1930). Однак його аналіз порушувала постійна підозрілива недовіра до середовища Катерини, яке він звинувачував у маніпуляціях, щоб негайно домогтися визнання її святості. 29 квітня 1942 року, в день смерті Катерини, гестапо заарештувало Фавтьє, і він став роздумувати, чи не його праця привернула до нього увагу Катерини. Фавтьє обіцяв собі, що якщо вийде з в’язниці, то напише її біографію. Так світ побачила праця Робера Фавтьє і Луї Кане, видана 1948 року. Втім, розгляд життя святої там все одно був критичним.
«Французька критика, — пише П’єтро Паярді, — не живить симпатій до св. Катерини. Вбачає в ній надто ‘незначну’ постать, щоб обґрунтувати її роль у поверненні папи з Авіньйона до Рима, яке призвело до того, що французька пиха втратила незрівнянну честь приймати осередок папства. Поразка за поразку: відомо, що пиха менше страждає, якщо переможець був ‘великим’. Ця двадцяти-з-чимось-річна дівчина не була ними прийнята».
Робер Фавтьє
Зникла як міф — повернулась як особа
Однак не можна виключити, що Катерині сподобалися праці Фавтьє. «Після досліджень Фавтьє та інших, — зауважує Ван Доорнік, — Катерина зникла як міф, але вижила як особистість». Окрім того, його дослідження рукописних джерел надало дані про їх справжнє значення, а його негативно-критичний підхід викликав реакцію позитивно-критичну. Бо на критику можна відповісти тільки критикою: об’єктивною, без упереджень.
1936 року Сієнський університет створив кафедру св. Катерини. Там підготували критичне видання «Джерел» (Fontes Vitae S. Catharinae Senensis Historici) у співпраці з такими видатними вченими того часу, як Марі-Гіацинта Лоран, Еціо Франческіні, Франческо Валлі та інші. Видавнича програма — на жаль, перервана Другою світовою війною, — дала доступ до документів фундаментального значення («Processo Castellano», «Miracoli», «Legenda Minore» та інші).
Проф. Еудженіо Ґварньєро Дюпре-Тезейдер
Інститут історії Середньовіччя доручив професору Дюпре-Тезейдеру підготувати критичне видання «Листів» св. Катерини. Перший том вийшов 1940 року в серії «Джерела італійської історії»; однак професор, завантажений навчанням та різними проєктами, не зумів завершити справу, хоч і був нею захоплений. По його смерті, стараннями Національного центру студій св. Катерини, в порозумінні з Інститутом історії, і тодішнього архієпископа Сієни, справу продовжив професор Антоніо Вольпато з Римського університету. Цей же Центр посприяв тому, що були надруковані «Діалоги» Катерини в їх початковій схемі укладення. З цього стала зрозумілою єдність та універсальність твору: історія людства й окремої людини — від падіння до відкуплення, — яка до того була порушена штучним поділом, зробленим у виданні 1579 року, а потім повторюваного чотири століття. Це видання побачило світ 1968 року — саме тоді, коли тривала оцінка письмової спадщини Катерини, від чого залежало, чи буде їй надано титул Вчителя Церкви.
Потім Центр реалізував програму дослідження думки св. Катерини, підготовлену Луїджією Тінкані. Це посприяло подальшим аналітичним виданням. Можна сказати, що закладенню фундаменту під титул Катерини посприяли культурні інституції та діячі, зацікавлені «скандалом» неосвіченої письменниці. А папа проголосив особисте рішення.
Навіщо, Боже, Ти створив людину?
У проповіді, яку Павло VI виголосив у базиліці св. Петра 4 жовтня 1970 року, він ствердив, що вчення Катерини мало характер харизми (дару), й підкреслив, що такі харизми Бог дає не для блага того, хто їх отримує, але для користі всіх.
Раймунд із Капуї назвав вміст «Діалогів» «наукою правди». І не треба довго читати цю книгу, щоби знайти підтвердження:
«Відкрий око інтелекту і дивись на Мене — побачиш гідність і красу Мого створіння, обдарованого розумом».
Правда про людину — правда, яка цікавить Катерину, — може бути пізнана тільки у стосунках із Богом. І це — підстава, яку «перша солодка Істина» дає Катерині, що розпочинає пізнавати духовний світ: ти — та, яка не є, Я — Той, Хто Є («Життєпис», 92).
Поняття людської істоти в розумі Катерини лежить між двома полюсами: повного заперечення — нікчемністю створіння як такого — і прийняття, яке перевищує буття створеним у з’єднанні з Творцем: «Ті, хто вдягнув шлюбну шату любові… це другий Я».
Щоб перебувати в правді, людина повинна дивитися на себе саму у світлі Бога. Якби вона дивилась тільки на свою мізерну малість — могла би втратити відвагу; якби дивилася тільки в безмір Божої таємниці — піддалась би спокусі пихи. Отож ідеться не про два повідомлення, відірвані одне від одного, а про подвійне пізнання, про дві дійсності, які взаємно пояснюються у процесі пізнавання. Коли людина запитує про причину свого існування — розпізнає в ньому дар любові з боку Того, Хто — володіючи повнотою буття — є Любов’ю і діє тільки з любові.
«Чому ж тоді, Небесний Отче, Ти створив людину? Дуже мене це дивує. Я бачу — бо Ти мені показуєш, — що Ти б не учинив цього, якби не узрів у світлі Твоєму, що вогонь любові змушує Тебе обдарувати нас буттям» (Молитва 4).
Незвичайне створіння
Між людиною і рештою створіння є глибока відмінність. Посилаючись на Книгу Буття, Катерина підкреслює два різні формулювання, в яких виражається творча воля Бога: звичайне «нехай станеться», яке покликує до існування всі речі, але «вчинімо», коли йдеться про людину, що майже підкреслює згідну співдію трьох Божественних Осіб у створенні відбитку Божого образу в душі людини: Міць у пам’яті, Мудрість у розумі, Любов у волі. Весь світ створений для потреб людини, але також для краси: небо «оздоблене» птахами («Діалог» 41).
Усе сотворене — добре, і все створено для людини. Катерина навіть стверджує, що Бог би їх не створив, якби вони мали нам шкодити (Лист 345). Однак людина має пам’ятати, що речі — для неї, а не вона — для речей: коли вона їм підкорюється, замість панувати, то порушує порядок творіння. Наслідки цього ми нині бачимо повсюди.
Нашим «паливом» є любов, каже Бог до Катерини: «бо Я створив вас любов’ю і тому ви не можете жити без любові» («Діалог» 110). Потреба любові — вимога основоположна, її неможливо обійти. «Душа не може жити без любові», читаємо в «Діалозі» (51).
На «правду любові» проливає світло Таємниця Слова Втіленого і Розіп’ятого; таємниця, яку Павло VI представив як центральну думку св. Катерини. Приймаючи людську природу і вмираючи для нашого відкуплення, Христос «уповні об’являє людину самій людині. Це є той (…) людський вимір Таємниці Відкуплення. Людина знаходить у ньому свою істинну велич, гідність і цінність свого буття людиною» (св. Йоан Павло ІІ, «Redemptor hominis», 10).
Катерина відкриває це, споглядаючи Христа розіп’ятого.
«Ми були землею, в яку встромили знамено хреста; ми стали немов начиння, яке приймає кров Агнця, що стікає з хреста. Тому ми були цієї землею? Бо самої землі замало, щоб утримати хрест, вона би навіть противилась такій несправедливості. І цвяхів би було замало, щоб утримати Його прибитим якби не притримала Його невимовна любов, яку Він мав задля нашого спасіння» (Лист 102).
Але самого пізнання замало, якщо воно не провадить до любові! Воно має бути дорогою до неї:
«Що більше пізнаєш — то більше любиш, і що більше любиш — то більше пізнаєш» («Діалог» 85).
фінансово.
Щиро дякуємо!
