На минулому тижні, 2 травня 2023 року, Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про використання політичним режимом російської федерації ідеології рашизму, засудження засад і практик рашизму як тоталітарних і людиноненависницьких».
Єпископ Віталій Кривицький, голова Комісії Церква-держава при Конференції єпископів РКЦ в Україні, у розмові CRЕDO прокоментував цей документ — а також гарячі питання про політику щодо примирення, дії російських сил і символіку днів 8‑9 травня в цій надзвичайно символічній війні загалом.
Все, що суперечить природному закону, є деструктивним
— Верховна Рада ухвалила Постанову про засудження рашизму. Те, про що ми всі весь час говоримо: ця війна, яка розпочалася на підставі ідеології, яка приносить нам стільки горя, сліз, — приносить також дискомфорт також іншим державам. І, як раніше було з ідеологією комуністичною, марксистською, так само і сьогодні ця ідеологія, яку засудила Верховна Рада, належить до тоталітарних і людоненависницьких.
На мій погляд, ця постанова ВРУ є просто констатацією факту, перенесенням його у правову форму. І, мабуть, для багатьох людей, як в Україні, так і за кордоном, це буде чітким знаком іменування нової ідеології, яка — не дай Боже, щоб розповсюджувалася, бо, як і попередні тоталітарні ідеології, вона може принести дуже багато зла.
Така сама моя думка і щодо інших деструктивних ідеологій, які начебто заради досягнення позитивних цілей — часом обґрунтованих, часом ефемерних — насправді виступають проти природного закону. Це, звісно, рано чи пізно завдає великої шкоди.
Тому ми — як Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій, членом якої я є, як католики, релігійна спільнота, що має свою історію, історичну пам’ять, знаючи історичні приклади подібних ідеологій, з якими стикалося людство, — звісно за кожної нагоди виступаємо проти цих ідеологій, що провадять до руйнування суспільства. А як віруючі люди, ми розуміємо: все, що суперечить Божому Слову, Божій волі, є деструктивним саме в собі.
— Рада Церков не реагувала на цю постанову українського Уряду? Зрештою, виведення терміну «рашизм» в юридичне поле — це справді історичний момент.
— Ні, загалом ВРЦіРО не реагує на всі документи, які ухвалює уряд. При нагоді різних зустрічей з урядовцями, часто в усній формі, Рада підтримує певні ініціативи нашої держави, коли вони добрі; дає інколи своє поради, якщо по них звертаються. Але реагує вона на ті документи, які (як було згадано) порушують природний закон, права віруючих. Тоді ВРЦіРО виступає з певними заявами і поясненнями.
— Рада не відреагувала на медіальний галас, що здійнявся в темі «москва і Київ не знають про зусилля Ватикану щодо миру в цій війні». Але здається, що це достатньо важлива тема.
— Нагадаю, що це не є ділянкою відповідальності ВРЦіРО. А також, на мою думку, це не є справою широкого загалу. Бо якщо Папа говорив — у цьому випадку про конкретну групу задіяних осіб, — то це не є якась велика група, і домовленості, які в ній могли бути розглянуті, знає тільки певне обмежене коло людей.
Звісно, ми, українці, які сьогодні всі так чи інакше зачеплені війною, справді хотіли би бути поінформованими в цьому процесі. Я не можу сказати, хто з представників української влади насправді був або не був у цьому процесі; про це напевно знають тільки зацікавлені; єдине, що можна ствердити: ми, тобто Україна, не можемо прийняти нічого, що було би затверджене десь осторонь, бо ніщо не може робитися «для нас без нас». Я безумовно вважаю, що українська сторона має бути активним учасником будь-яких перемовин, які ведуться чи то на рівні Святого Престолу, чи на будь-яких інших політичних рівнях.
«Було би дивно, якби слова Папи були скеровані до війни!»
— З огляду на нещодавній «обмін дронами» над кремлем і Майданом: чи можна взагалі говорити про якесь примирення, поки не лише воєнні дії на фронті тривають, але і влаштовуються отакі відверті провокації? Дуже багато що говорить про те, що дрон, збитий над кремлем, був постановкою для нагнітання воєнної істерії в росії напередодні 9 травня.
— Я, звісно, не речник ППО ані ЗСУ чи якогось іншого корпусу, не беруся коментувати те, на чому не знаюся. Якщо ж говорити про примирення — то для мене, як і для кожного громадянина нашої держави, насамперед мають бути ознаки припинення бойових дій — раз; відступ, звільнення територій суверенної держави України — два; і висловлене бажання компенсувати принаймні деякі збитки, завдані нашій державі — три. Кажу «принаймні деякі», бо переконаний, що життя наших співгромадян, близьких і родичів ніщо не поверне, ніякі виплати сім’ям загиблих цього не компенсують. Тільки після виконання цих трьох умов можна починати говорити про якесь примирення.
Я би не зосереджувався на одному чи другому дроні, бо ракети на Україну летять щодня. І навіть якщо всередині держави це не завжди відчувається, то ті міста, які опинились на передовій, зазнають цього щодня і повною мірою. І поки тривають воєнні дії — важко говорити про примирення.
Я розумію слова Папи, скеровані в напрямку миру. Було би, зрештою, дивно і нелогічно, якби його слова були скеровані до війни! У контексті тих слів Папи — він змушений дивитися на цю війну в загальносвітовому масштабі; але, звісно, розуміючи, хто є агресором, а хто — жертвою. Він це підкреслював уже не раз. Наша дорога, у свій час, буде до миру. Ми тільки підкреслюємо, що це має бути мир справедливий і за умови спільних зусиль.
Забути — не можна. Простити — необхідно
— Сьогодні 8 травня, День пам’яті і примирення. Завтра — колишній «дєнь пабєди», який, здається, досі побутує по багатьох головах… Як на Вашу думку: і ця війна, і згадана Постанова про рашизм — зрушать нарешті українську ментальність до видужання від спільного «радянського спадку»? Гасло «не забудем, не простим», яке перебралося в українські голови, нічим не відрізняється від російського наративу!
— Як створення певної ідеології займає певний час — так і позбутися певної ідеології неможливо за один день. Ми — учасники процесу позбування цієї ідеології, радянського тоталітаризму, яка зараз набрала нових форм. Мені здається, що ця війна насправді прискорить цей процес. Ми вкотре визначилися, що до тієї тоталітарної системи йти не хочемо. І «на тлі» війни щораз більше людей у цьому переконуються. Попри те, що ще є обговорення певних питань (зміни свят, знесення пам’ятників, перейменування вулиць), але таки щоразу більше людей доходять розуміння.
8 і 9 травня — теж дискусійна справа. Дискусії щодо цього тривали від 1945 (!) року, коли радянський союз запропонував альтернативну дату закінчення Другої світової війни. Та навіть в СРСР після декількох років святкувань Дня перемоги його переносили на 8 травня; потім, уже за Брежнєва, знову було запроваджено іншу дату, відмінну від цивілізованого світу… Мені здається, саме в цьому «перетягування канату» і є продовження парадигми тоталітаризму, ствердження винятковості — «а ми перемогли в інший день».
Якщо назва дня 8 травня говорить про «День пам’яті і примирення», то треба передусім нагадати: жах війни стосувався фактично всього тогочасного світу. Мало було держав, які не були втягнуті. І ми в жодному разі не повинні це забувати. Тут я, власне, хочу звернутися до гасла «ніколи не забудемо — ніколи не пробачимо». Ми повинні пам’ятати жахіття війни. Ми повинні пам’ятати плоди людиноненависницьких ідеологій, які світ засудив, і що до них не можна повертатися. Цього не можна забути! Боронь Боже, і горе нам, якщо ми це забудемо!
Водночас назва цього свята говорить нам про примирення. Примирення людей, яких так чи інакше торкнулася ця війна. Були держави, розділені по обидві сторони фронту. Були держави, які правдами чи неправдами були включені до тієї чи тієї коаліції. День примирення має підвести певну риску. Через пам’ять про осягнуте і власні помилки — до примирення.
У християнському розумінні друга складова гасла — «ніколи не простимо» — несумісна з нашою вірою. Якщо говорити сьогодні, то, звісно, прийняти це горе, насильство, яке коїться над нашою державою, — не можна. Але колись настане такий час, коли це треба буде викинути з серця. Не забути — боронь Боже ! — але викинути з серця цей гнів, який уже не матиме місця застосування, як на війні. Його буде необхідно позбутися, щоб він не руйнував саму людину і весь народ. Саме тут можна буде говорити про примирення — як це відбувалося, наприклад, між Польщею та Німеччиною: «Просимо пробачення і пробачаємо».
До цього ще дуже далека дорога. Ми не говоримо про це сьогодні як про конкретні кроки на сьогодні чи завтра — бо сьогодні агресор і далі наступає; але ми маємо бути на це відкриті. Чи це буде наше покоління, чи наступне покоління, — але примирення має настати, в ім’я Триєдиного Бога. В ім’я Бога, якого ми просимо: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Єдине, що мають бути виконані певні принципи: ми маємо простити брату — але брат має попросити про пробачення. І, звісно, припинити бойові дії, залишивши наші загарбані терени.
До цього ще шлях дуже довгий. Але переживати свято 8 травня разом з усім свідомим, цивілізованим суспільством, як на мене, дає нам більше шансів дивитися на це свято не виключно зі свого боку. А бачити його в контексті цілого світу, якому війна не потрібна. Війна йому шкодить. На мою думку, переживання в одному дусі зі світовою спільнотою цих днів пам’яті і примирення є певною запорукою для того, щоб таке більше не повторилося. Для християнської ж спільноти це нагода молитися в один день, відчути також і тут свою єдність — у молитві за загиблих, постраждалих, поранених, за біженців. А також спільно просити Господа, щоб Він показав нам дорогу, як вийти з кризи, в яку нас ввела війна. Це треба сказати: це криза, яка має нас перевести на якийсь новий рівень: як новий рівень спілкування з Богом, так і рівень спілкування з іншою людиною, рівень розвитку цілого нашого суспільства.
фінансово.
Щиро дякуємо!
