«Неможливий діалог»: чому Ратцінґер і Войтила мали рацію щодо теології визволення

Смерть Бенедикта XVI дала можливість переглянути й оцінити його спадщину як теолога, префекта Конгрегації віровчення та папи.

Його часто критикували за реакцію Ватикану на натхненну марксизмом теологію визволення. Уважніший погляд на те, що Ратцінґер говорив і писав про цей напрям теології, показує, що хоча теологія визволення могла мати благородні наміри, вона за своєю суттю була шкідливою і приреченою на поразку.

Хоча Йозеф Ратцінґер і Кароль Войтила брали участь у Другому Ватиканському соборі, вони не мали у той час особистих зустрічей. Наприкінці 1960-х Кароль Войтила прочитав «Вступ до християнства» Йозефа Ратцінґера і був дуже вражений цією працею. У 1974 році вони почали листуватися. А у 1981 році Войтила, який на той момент вже був Папою Йоаном Павлом ІІ, призначив Ратцінґера префектом Конгрегації віровчення. Цю посаду кардинал обіймав протягом 23 років.

Відомо, що кардинал Ратцінґер і Йоан Павло ІІ не в усьому були згодні один з одним; наприклад, Ратцінґер досить критично поставився до ініціативи Папи провести молитву за мир з представниками різних світових релігій, від Далай-лами до індіанських шаманів, біля спільного вівтаря в Ассізі 1986 року, вказуючи на рівність усіх релігій.

Але переважно вони мали спільне бачення Церкви і католицької теології. Доказом можна вважати відмову Папи прийняти відставку Ратцінґера після досягнення ним пенсійного віку. Це, як і виклик німецького прелата до Рима, значно підвищили його шанси бути обраним на наступному конклаві 2005 року.

Передумови

Протягом 1970-х і на початку 1980-х років марксистська теологія визволення ставала дедалі популярнішою у Латинській Америці — на континенті, який тоді перебував під ярмом багатьох військових диктатур і був місцем кричущої соціальної нерівності. Автором терміну «теологія визволення» вважається перуанський домініканець Ґуставо Гутьєррес. Сам він студіював марксизм у Франції, і це дало йому натхнення для пошуку нової основи розуміння причин бідності.

У своїх найрадикальніших формах теологія визволення обстоювала класову боротьбу за повалення багатіїв-гнобителів, тлумачення Євангелія крізь політичну призму і навіть відлучення багачів від Церкви. Замість того, щоби вказувати на індивідуальний егоїзм, жадібність та інші особисті гріхи як на причину бідності, теологія визволення діагностувала аморальність безособових соціальних та політичних структур.

Реакція Конгрегації віровчення

У відповідь на це 1984 року Ватикан опублікував Інструкцію Конгрегації віровчення щодо деяких аспектів «теології визволення». У цій Інструкції кардинал Ратцінґер визнав, що причиною виникнення теології визволення стали справді жалюгідні й аморальні соціальні явища:

«Це застереження в жодному разі не можна тлумачити як зречення всіх тих, хто хоче великодушно та в автентичному євангельському дусі відповісти на “преференційний вибір на користь бідних”. Воно аж ніяк не має служити виправданням тих, хто дотримується нейтралітету і байдужості перед лицем трагічної й актуальної проблеми людського горя та несправедливості. Більше, ніж будь-коли, Церква має засудити зловживання, несправедливість і напади на свободу, хоч би де вони відбувались і хоч би хто їх чинив. Вона має намір власними засобами боротися за захист і розвиток прав людей, особливо бідних».

Ратцінґер також засуджує «скандальну та шокуючу нерівність між багатими й бідними», повторюючи енцикліку Йоана Павла ІІ «Laborem exercens», що вийшла у дев’яносту річницю видання енцикліки Лева ХІІІ «Rerum novarum». У цьому проривному документі папа Лев засуджував як несправедливе ставлення до робітників, так і фальшиві обіцянки марксизму; він прямо закликав працівників об’єднуватися в профспілки та мирно боротися за краще ставлення. Відзначаючи промисловий прогрес, досягнутий з часів Лева XIII, Йоан Павло ІІ все ж зазначає:

«На жаль, для мільйонів кваліфікованих працівників ці зміни можуть означати безробіття, принаймні на деякий час, або потребу в перекваліфікації. Цілком імовірно, що це означатиме зниження або менш швидке зростання матеріального добробуту. Але вони також можуть принести полегшення та надію мільйонам, які сьогодні живуть в умовах ганебної та негідної бідності.

Науково аналізувати наслідки, які ці зміни можуть мати для людського суспільства, — не справа Церкви. Але Церква вважає своїм завданням завжди звертати увагу на гідність і права тих, хто працює, засуджувати ситуації, в яких ця гідність і ці права порушуються, і допомагати скеровувати вищезгадані зміни на забезпечення справжнього прогресу людини і суспільства».

Іншими словами, кардинал Ратцінґер, Йоан Павло II і Лев XIII засуджують жадібність, яка призвела до злиднів робітничого класу. Справді, хоча марксизм був антропологічно хибним і приніс катастрофічні плоди, він не виник на порожньому місці. Живучи в Англії під час промислової революції, Маркс особисто бачив експлуатацію робітників-бідняків. Соціальна несправедливість потребувала ліків, але марксизм став отруйними ліками.

«Неможливий діалог»

У 1985 році італійський журналіст Вітторіо Мессорі опублікував запис своїх розмов із Ратцінґером, тодішнім префектом Конгрегації віровчення. Один із розділів стосується теології визволення; підрозділ, присвячений спробам примирення марксизму і християнства, має назву «Неможливий діалог».

Немає нічого нового чи внутрішньо неправильного у впливі нехристиянських філософських тенденцій на католицьких мислителів. Відомо, що святий Тома дуже поважав Аристотеля, а Данте у своїй «Божественній комедії» був занепокоєний тим, що його улюблений Вергілій, який жив до Христа, не спасеться. Коли майбутній папа Йоан Павло ІІ був професором філософії у Люблінському католицькому університеті, він поєднував класичний томізм із феноменологією — філософською течією ХХ століття.

Однак марксизм — це результат припущень, які не просто суперечать християнству; вони ворожі до них. Відомо, що Маркс називав релігію «опієм для народу». Він вважав релігію перешкодою на шляху прогресу робітничого класу, який замість боротьби за своє краще тимчасове існування на землі перебуває у полоні фантазій про загробне життя. Тож не дивно, що всюди, де марксизм набував сили, він жорстоко пригноблював релігію.

Петер Зеевальд, біограф Бенедикта XVI, стверджує, що скептицизм німецького Папи щодо теології визволення був результатом спогадів про його дитинство. Коли нацистська партія здобула владу на батьківщині Ратцінґера, деякі християни зробили блюзнірську помилку, намагаючись примирити повністю антихристиянську, язичницьку та расистську ідеологію з Євангелієм. Крім того, стверджує Зеевальд, Ратцінґер пам’ятав анархічний хаос, посіяний одержимими марксизмом студентами наприкінці 1960-х років у Тюбінгенському університеті.

Ймовірно, Йоан Павло ІІ також пам’ятав спроби комуністичного режиму у його рідній Польщі створити колабораціоністські організації всередині Церкви, як-от Асоціацію «Пакс» чи рух «Священники-патріоти». Комуністи використали ці групи, щоб розділити Церкву, тоді як вони зрадили Євангеліє і завдали шкоди захисникам польського народу від марксистської тиранії, таким як кардинали Стефан Вишинський чи Адам Стефан Сапєга.

Читайте також: Католицька Церква vs тоталітарні режими: що змінилося, а що ні?

Ні, вона не визволяє

Діалог між християнством і марксизмом не лише неможливий, але й небажаний. Як писав філософ Майкл Новак, самі передумови, з яких виходила теологія визволення, були хибними. Ці теологи вважали джерелом нещасть Латинської Америки капіталізм. Однак, за його твердженням, Латинська Америка 70-х і 80-х років не була капіталістичною; вона була феодальною. До громадянської війни в Сальвадорі, під час якої селяни країни боролися за право власності на землю, все перебувало у руках прославлених «чотирнадцяти сімей». Так само й напередодні революції сандиністів у Нікарагуа більша частина землі була зосереджена у руках невеликої кількості людей. Це не схоже на Лондон Діккенса; це щось подібне до середньовічної Європи. 

Так само й Мексика, країна з величезним потенціалом, що загрузла у кричущій соціально-економічній нерівності, «завдячує» своїм важким становищем не капіталізму, а семи десятиліттям правління «Partido Revolucionario Institucional» — антиамериканської, антиклерикальної та антикапіталістичної авторитарної партії, що обмежила право власності й ізолювала Мексику від світу.

Карл Маркс схибив у своєму передбаченні, що комуністична революція відбудеться в індустріальній Англії, а не у феодальній росії. Хоча ставлення до англійського робітничого класу було надзвичайно несправедливим, та завдяки вільному ринку сьогодні Сполучене Королівство є однією з найбагатших країн світу. Щоб побачити крах комуністичної ідеї, варто поглянути на різницю між Північною і Південною Кореями.

У ХХ і ХХІ століттях марксистські уряди правили радянським союзом, половиною Європи, різними країнами Латинської Америки й Азії та навіть Ефіопією. Попри величезні культурні відмінності між цими країнами, марксистські уряди незмінно призводили до масової бідності та грубих порушень прав людини. Нинішній економічний бум Китаю пояснюється лише тим, що Китай уникав марксистської економічної моделі.

Кардинал Ратцінґер казав, що хоч як богослов він дуже стурбований передусім моральними наслідками теології визволення, він не впевнений, що вона покращить матеріальний добробут латиноамериканців. Він також зауважив, що теологи визволення часто самі походили з Західної Європи або принаймні здобули там освіту, назвавши це формою «культурного імперіалізму» мислителів із багатих країн, які намагаються нав’язати марксизм — дискредитовану та невдалу ідеологію — країнам, що розвиваються:

«[На] Заході марксистський міф втратив свою привабливість для молоді і навіть для робітників. Тому є спроба експортувати його до третього світу з боку тих інтелектуалів, які фактично живуть за межами країн, де панує “реальний соціалізм”. Справді, люди які досі серйозно сприймають його ілюзорні “наукові істини”, є лише там, де не панує марксизм-ленінізм».

Токсичні плоди марксистських режимів підтверджують занепокоєння Ратцінґера.

Церква і держава: токсична комбінація

Сучасні західні уявлення про відокремлення Церкви від держави фактично походять зі слів Ісуса про віддачу кесарю — кесаревого, а Богові — Божого, а також папи Григорія VII і суперечки про інвеституру. Справді, і для трону, й для вівтаря здоровіше бути порізно. Однак за умов вільної демократії я не бачу причин, чому би релігійним організаціям не висловлюватися про те, що добре для суспільства, а що ні. І це вказує на ще одну проблему з теологією визволення, яку передбачливо діагностував кардинал Ратцінґер:

«[У теології визволення] ніщо не лежить поза політичними зобов’язаннями. Все має політичне забарвлення. “Непрактична”, тобто істотно не політична теологія, вважається “ідеалістичною”, а отже такою, що не відповідає дійсності або ж навіть засуджується як засіб утримання влади гнобителями».

Багато теологів визволення не тільки публічно займалися політикою; вони публічно підтримували абсолютно злі режими. Після смерті Фіделя Кастро бразильський теолог визволення Леонардо Бофф вихваляв тирана і говорив про їхню «тривалу дружбу», зазначивши, що кубинський диктатор дуже цінував праці теологів визволення Гутьєрреса та Фрая Бетто.

Справді, Кастро — диктатор, руки якого залиті кров’ю тисяч людей, який перетворив Кубу, колись найбагатшу країну Латинської Америки, на хронічно хворий живий музей комунізму, — прямо підтримував теологію визволення. Після того, як марксист Сальвадор Альєнде став президентом Чилі, Фідель Кастро відвідав країну, щоб запевнити 180 священників із лояльної Альєнде організації «Християни за соціалізм» у своїй підтримці. Колумбійський священник-марксист Камілло Торрес приєднався до маоїстської терористичної групи «Сяючий шлях» у Перу, яка вбивала священників, у тому числі й мучеників Чімботе, беатифікованих у 2015 році. Ернесто Карденаль, траппіст, і його брат Фернандо, єзуїт, були міністрами культури й освіти відповідно за режиму сандиністів у Нікарагуа, який сьогодні повернувся там до влади. Святий Йоан Павло ІІ відлучив Карденаля від Церкви, однак Папа Франциск скасував це відлучення.

Хоча промислова революція призвела до загального покращення матеріального добробуту світу, цілі країни продовжують жити в жахливій бідності. Соціальні енцикліки пап можуть бути нашими орієнтирами. Однак через свою прихильність до марксизму та близькість до репресивних комуністичних режимів теологія визволення виявилася фальшивим ідолом, ідеологією, яка зазнала краху, і папи Йоан Павло ІІ та Бенедикт XVI цілком слушно визнали цей факт.

Переклад CREDO за: Філіп Мазурчак, Catholic World Report