Під час свого недавнього візиту у Монголію Папа Франциск скористався близькістю цієї маленької азійської демократії до її значно могутнішого сусіда [Китаю], щоб надіслати добрі побажання «шляхетному китайському народу» і заспокоїти лідерів Комуністичної партії у Пекіні.
Китайські католики повинні бути «хорошими християнами і хорошими громадянами», сказав Папа.
Таким чином він представив Церкву як союзника, а не як загрозу китайському уряду.
У зверненні від 2 вересня до єпископів та інших членів Церкви Папа також сказав, що Ісус прагнув звернути увагу на страждання «пораненого людства» через проголошення Євангелія і не прагнув політичних змін. «З цієї причини урядам і світським інституціям не треба боятися євангелізаційної роботи Церкви, оскільки вона не має жодного політичного плану для [свого] просування і підтримується тихою силою Божої благодаті і посланням милосердя й правди, яке має на меті сприяти загальному благу».
Розбіжність між примирливим тоном Папи і останніми обмеженнями релігійних практик з боку Пекіна викликала занепокоєння через гадану зміну позиції Церкви щодо тоталітаризму, і це спонукало деяких католицьких експертів засумніватися: чи зрозумів Франциск науку, винесену з бурхливих баталій між Церквою і державою під час холодної війни? Війни, що закінчилася падінням Берлінської стіни.
Папські зауваження відтворювали шанобливу, часом розпливчасту дипломатичну мову, якою супроводжувалися зусилля Рима зберегти й продовжити суперечливу угоду 2018 року між Ватиканом і Китаєм про призначення католицьких єпископів — навіть після того, як Пекін порушив її умови і призначив прелатів без участі Папи.
Але поки Франциск розглядає шлях «діалогу» як єдиний спосіб забезпечити виживання католицизму в Китаї, Пекін нарощує політику «сінізації» релігії, роблячи її центральною метою покору [Комуністичній] партії.
Ніна Ши, старший науковий співробітник і директор Центру релігійної свободи Інституту Ґудзона, коментуючи наслідки слів Папи у Монголії, закликала Ватикан переглянути свою політику й риторику.
«Церква має чітко усвідомлювати небезпеку, з якою вона стикається з боку тоталітаризму у всьому світі. Якщо Церква підпорядковується такій системі — зокрема й шляхом мовчання та приховування — вона дискредитує себе та втратить свій моральний авторитет», — сказала вона, відзначивши мовчання Ватикану щодо низки порушень прав людини у Китаї.
Такі критики, як Ши, закликають Франциска знайти натхнення у боротьбі Йоана Павла ІІ з тоталітаризмом у Східній Європі.
Як твердить папський біограф Джордж Вайґель, вирішальна проникливість Йоана Павла ІІ полягала у його вірі в те, що сила Церкви передусім випливає з її морального свідчення та прямого звернення до сумління пригноблених народів, а не з її політичних чи дипломатичних кроків. Таким чином, маючи справу з тоталітарними режимами, такими як Китай, Церква повинна висловлюватися ясно.
«Природа тоталітаризму та вмонтоване у нього прагнення знищити всі форми громадянського суспільства, включно з Церквою, залишаються незмінними. На жаль, незмінною залишається й неспроможність деяких ватиканських дипломатів зрозуміти цю тезу», — сказав Вайґель, нагадавши про спроби Йоана Павла ІІ обійти політику «остполітік», започатковану Йоаном ХХІІІ і Павлом VI.
Згідно з цією політикою, Ватикан відмовився від критики радянського блоку і вступив у переговори з лідерами партії, сподіваючись отримати трохи послаблень для переслідуваної Церкви під радянським ярмом. На думку Вайґеля, «остполітік» була жалюгідною невдачею, яка послабила моральну силу католицизму у країнах-сателітах і зробила сам Ватикан вразливим до проникнення з боку радянського союзу — його друга біографія Йоана Павла ІІ містить задокументовані спроби розвідувальних служб радянського блоку стежити за лідерами Церкви та шантажувати їх, впливаючи на політику Ватикану. Вайґель стверджує, що динамізм Церкви у Польщі принаймні частково був наслідком твердої відмови польського примаса, кардинала Стефана Вишинського, що працював у тандемі з майбутнім Папою Йоаном Павлом ІІ, прийняти цю політику пристосуванства.
Їхні зусилля, каже Вайґель, були натхненні католицькою соціальною доктриною, яка підтверджує як «непорушну гідність і безмежну цінність кожного людського життя, що заперечує тоталітаризм», так і принцип субсидіарності, який «підтримує міцний плюралізм громадянського суспільства, створеного природними об’єднаннями, такими як сім’я».
Радянського союзу більше немає, але такі диктатори, як Кім Чен Ин (Північна Корея), який нещодавно пообіцяв підтримувати путіна, або Даніель Ортега (Нікарагуа), який торік запросив до своєї країни російські війська, досі загрожують стабільності світового порядку і практикуванню віри.
Після Другої світової війни панівною філософією тоталітарних режимів був марксизм, який є «відверто атеїстичним і розглядає Католицьку Церкву як частину ідеології, що просуває інтереси капіталістичного класу, — каже Деніел Філпотт, професор політології Університету Нотр-Дам. — Через свої вірування, Таїнства, ієрархічну структуру та глобальну присутність Католицька Церква загрожує цим режимам більше, ніж будь-яка інша релігійна спільнота».
Питання зовнішньополітичних пріоритетів Ватикану зараз загострилося, оскільки орден єзуїтів, до якого належить сам Папа, бореться у Нікарагуа з придушенням діяльності і конфіскацією майна з боку уряду Даніеля Ортеги та його дружини і віце-президентки Росаріо Мурільйо. У певному сенсі цей державний терор став тривожним сигналом для єзуїтів, які колись підтримували Ортегу, революціонера-сандиніста марксистського спрямування, що прийшов до влади у 1979 році. У той час багато єзуїтів Нікарагуа були союзниками нового уряду сандиністів [Сандиністський фронт національного визволення — ліва партія, що боролася з диктатурою династії Сомоси, тодішнього глави держави], а отець-єзуїт Фернандо Карденал навіть обіймав посаду міністра освіти за режиму сандиністів.
У 1984 році, після того, як нікарагуанські єпископи засудили вигнання Ортегою шести католицьких священиків, американський єзуїт, отець Філіп Ленд із заснованого єзуїтами «Center of Concern» у Вашингтоні визнав, що Йоан Павло ІІ та лідери Церкви у Нікарагуа розглядали уряд Ортеги як «тоталітарний, комуністичний, ленінський». Але сам Ленд заперечував ці ярлики.
«Я не розумію, чому Йоан Павло ІІ дивиться на це як на переслідування, — сказав він у інтерв’ю для «The Washington Post». — Це питання, що стосується влади, між державою і Церквою».
Коментарі отця Ленда ознаменували богословські та політичні зміни в ордені та в різних частинах Церкви в Латинській Америці, де деякі практики «теології визволення» прийняли марксистську критику капіталізму та були набагато більше стурбовані втручанням США у справи регіону, ніж безчинствами радянського союзу.
«У Латинській Америці великим ворогом є не марксизм, а капіталізм», — заявив бразильський францисканець Леонардо Бофф, впливовий теолог визволення, відомий своїм синтезом християнської теології з марксистським соціально-економічним аналізом.
У 2007 році, після того, як Ортега знову обійняв посаду президента Нікарагуа, він на деякий час послабив свою владу, але напруженість між урядом і католицькими лідерами швидко відновилася. У 2018 році політична криза, викликана економічною політикою Ортеги, призвела до масових протестів і жорстокої відповіді з боку режиму. За різними оцінками, тоді загинуло 328 людей, близько 2000 отримали поранення.
Відтоді санкціонована державою кампанія переслідувань усіх можливих опонентів режиму призвела до ув’язнення та подальшої депортації лідерів опозиції та священників, студентських активістів та єпископів, включно з Апостольським Нунцієм.
Нещодавно єпископ Роландо Альварес з Матагальпи, який відмовився покинути країну і тепер перебуває за ґратами, став найпотужнішим, хоча й мовчазним, свідком страждань безмовних. «Це жорстокий режим, який не поважає свободу та життя, — сказав єпископ-помічник Нікарагуа у вигнанні Сільвіо Хосе Баес. — Людей несправедливо засуджували і катували».
У той самий час керований єзуїтами Університет Центральної Америки в Манагуа, що колись був осередком прихильників сандиністів, став притулком для студентських лідерів та інших прихильників демократії. Тепер університет також конфіскований режимом, і єзуїти, яких виселили з їхньої резиденції, змушені боротися з революціонерами, які порушили свої обіцянки та обернулися проти своїх колишніх друзів.
Зі свого боку, Папа Франциск відносно мало публічно висловлювався про ситуацію у Нікарагуа. Але в березні, коли єпископ Альварес зазнав тиску з боку Ортеги, Папа різко розкритикував режим, порівнявши його з «комуністичною диктатурою 1917 року або гітлерівською диктатурою 1935 року». Нікарагуанські католики були підбадьорені його докором.
Церковне джерело, ознайомлене з обговореннями Святого Престолу ситуації у Нікарагуа, повідомило, що Франциск пішов шляхом розсудливості: «Ми знали, що на нас чекає, коли Нунція вигнали з країни. Тепер критики запитують: чому не чути закликів Папи до Ортеги? Але це погіршить і без того погану ситуацію».
Певною мірою цей аргумент пояснює і позицію Ватикану щодо Китаю. Але хоча це церковне джерело також захищає цю політику, воно не може вказати на якісь великі досягнення Франциска у його взаємодії з тоталітарними системами.
Тим часом Ніна Ши, яка задокументувала порушення прав людини сандиністами та дослідила роль єзуїтів у Нікарагуа, хотіла би більше відвертості з боку Ватикану.
«Спокусливо думати про Ортегу як про корумпованого, дрібного тирана. Але хоча Ортега відмовився від сандиністської ідеології десятиліття тому, він зберіг тоталітарну механіку контролю, — каже вона. — Він є невеликою частиною глобального картелю тоталітарних держав, які підтримують одна одну зброєю, коштами та голосами в ООН — і які об’єднані прагненням знищити Католицьку Церкву».
Говорячи про можливість переговорів із такими диктаторами, як Ортега та Сі Цзіньпін (Китай), вона підсумувала: «Святий Престол має зрозуміти, що з ними він не виграє».
Переклад CREDO за: National Catholic Register