Яку місію в Церкві мають миряни?

Слово «світський» ми часто використовуємо на позначення чогось, що позбавлене релігійного характеру або й вороже щодо релігії. Натомість у Церкві «світська особа», laicus, має принципово інший сенс: мирянин.

Мирянами ми називаємо вірних християн, які не належать до стану духовенства або чернецтва, чиїм покликанням є шукати і наближувати Царство Боже, займаючись справами цього світу й керуючи ними за задумом Божим (LG 31). Мовою Церкви, відповідно, мирянство є символом побожності й залученості в те, щоб «увесь світ був насправді скерований до Христа» (AA 2). Мирянин це той, хто, за прикладом Христа, є пророком, священником і царем, а завданням, що його характеризує, є прагнення до святості через перемінювання світу згідно з Божою волею та проголошення Євангелія (ChL 14). Тому, подібно до духовенства, миряни теж — через Хрещення й Миропомазання — покликані до участі в місії Христа. Миряни, духовенство й монашество (чернецтво) разом утворюють єдиний Люд Божий (ChL 28). Це важливе ствердження ІІ Ватиканського Собору стримало спокусу ототожнювати Церкву з самою тільки ієрархією. Однак сьогодні розвивається спокуса «від протилежного». Навіть у синодальних документах Люд Божий іноді помилково ототожнюють тільки з мирянами, виключаючи з нього і немовби протиставляючи йому папу, єпископів і пресвітерів. Це інша, хоч і анітрохи не менша загроза для розуміння сутності Церкви.

Казати, що «Люд Божий» чогось там хоче, і адресувати ці очікування до ієрархії як до «стороннього елемента» — це виводиться, певно, з теологічної помилки в розумінні слова «люд» із його політичним значенням у межах теорії демократії. Тим часом Люд Божий охоплює всіх вірних, незалежно від їхнього стану. Місія мирян і духовенства — та сама, хоч дещо різним є спосіб її виконання.

Світське життя Євангелієм

Специфічно мирянським способом виконання цієї місії є свідчення про Ісуса прикладом і словом, промовленим в обставинах щоденного життя (EN 70). Природним середовищем діяльності мирян — на відміну від духовенства — є не храм, а рідний дім, місце роботи, магазин, навчальний заклад, фабрика, сфера політики, медіа чи мистецтва. «Світські» сфери мають бути перемінені мирянами, які, виходячи зі своїх професійних умінь та внутрішнього контакту з Богом, можуть відкривати нові можливості діяти.

Особливе місце на мапі «світських сфер» мають подружжя і сім’я, які становлять «найпершу площину суспільної залученості католиків-мирян» (ChL 40). Зокрема в нинішній суспільно-культурній ситуації, яку св. Йоан Павло ІІ називав «апостазією ситої людини» чи «культурою смерті», турбота про розвиток вірної любові подружжя і переказування віри та християнського стилю життя дітям і молоді належать до пріоритетних завдань цілої Церкви.

Вочевидь «світ», у широкому розумінні цього поняття, не становить виключного терену для місіонерства мирян, так само як храм не є виключним тереном діяльності духовенства. Складно уявити без мирян, наприклад, діяльність католицьких шкіл чи функціонування численних рухів і товариств. Тим не менше, завдання мирян — проголошувати Царство, перемінюючи цей світ, а завдання духовенства — уприсутнювати Царство, яке є «не з цього світу».

Взаємодоповнення чи клерикалізація

Якщо мирянин повинен бути фахівцем у своїй професії, то священник має бути не так «експертом у справах економіки, будівництва чи політики», як «свідком споконвічної мудрості, що плине з об’явленого Слова» (Бенедикт XV, 25 травня 2006). Завдяки служінню духовенства (звершення таїнств, повчання) вірні миряни отримують від Бога силу й міць для виконання ввіреного їм завдання. Добре виконане служіння священника, відповідно, допомагає мирянам бути у світі так, як душа в тілі: вони занурені в Таємницю, а отже, включені в суспільство, немов закваска, що перемінює світ ізсередини ( пор. LG 31). Це показує і підтверджує, що Церкві різноманіття служінь проявляє одну спільну місію (пор. АA 2).

Співпрацю мирян і духовенства високо цінують численні рухи та спільноти віднови Церкви. Вона сприяє розвиткові душпастирства подружжів, підприємців, спортсменів тощо, а зрештою — рухові нової євангелізації. Однак вона надалі здається не до кінця відкритою в Церкві ієрархічній, де світські завдання (наприклад, на куріальних посадах) довіряють майже виключно особам духовного стану.

На жаль, промована в синодальній дискусії концепція ширшої участі мирян у церковних структурах становить у багатьох випадках не так противагу «секуляризації духовенства», як форму «клеризалізації мирян». Тим самим у Церкві збільшується ризик утворення структури, «паралельної до тієї, що має свою підставу в таїнстві священства» (ChL 23). Це випливає з помилкового переконання, що гідним і значущим у Церкві є лиш те, що випливає з таїнства свячень; що мирянин тільки тоді буде належно оцінений, коли отримає доступ до тих самих прерогатив, що священники і єпископи. Тут ми маємо справу з плутаниною в поняттях: теологічну категорію «служіння» заступає соціологічна категорія «еліти», а вертикальну перспективу спасіння і святості заступає собою горизонтальна перспектива влади. Зосередження на владі й управлінні, а не на служебній сутності священства, може провадити не тільки до клерикалізму, але також до клерикалізації мирян під виглядом допомоги лаїкатові.

Святість і освячування

Всі охрещені покликані до святості (LG 39), завдяки якій «також у земній спільноті розвивається більш гідний людини спосіб життя» (LG 40). На жаль, також і в Церкві чимало людей призвичаїлися жити в пересічності й літеплості. Інколи святість прямо визнають недосяжною, а саме нагадування про неї — набридливим або й просто аморальним. Спроби дискредитації святих — наприклад, Матері Терези чи Йоана Павла ІІ — супроводжуються викривленням образу католика. Як вдалося створити медіа-образ священника як потенційного педофіла, так само вдалося створити образ віруючого мирянина як розлученого, який за найближчої нагоди планує покинути Церкву. Це інколи викликає втому і своєрідний комплекс меншовартості католиків порівняно з тими, хто вже «порвав із лицемірством» і понизив моральні стандарти.

Святість завжди зачіпала противників Церкви. З одного боку, конкретний приклад святого життя розвінчує «чорну легенду» про Церкву. З другого боку, корумпованими мирянами, подібно як аморальним духовенством, легко маніпулювати. Невипадково так багато духовних, які в минулому скоїли сексуальні зловживання, були завербовані до співпраці комуністичними службами. Також аморальними мирянами легко маніпулювати зовні, наприклад — використовуючи їх як групи тиску на єпископів з метою зміни церковного вчення і дисципліни. Церква потребує компетенцій мирян у світських сферах, але вона також потребує свідчення цілісності їхнього життя. Церква потребує католиків, які живуть у святості й самі освячують.

Захист правовірності

Святий Йоан Павло ІІ писав про «сум’яття, викликане в сумліннях численних вірних внаслідок розбіжності в поглядах чи викладі теології, в проповідництві, катехезі, духовному керівництві — стосовно складних і делікатних проблем християнської моральності» (RP 18). Водночас він вчив, що вірні не приречені занурюватися в теологічний хаос, навіть якби той заливав Церкву. Навпаки: завдяки сталій молитві, чинній участі в Євхаристії, регулярному приступанню до Таїнства покаяння і користуванню дарами, отриманими від Святого Духа, миряни розвивають чуття віри (sensus fidei), а відповідно — здатність відрізняти правовірне вчення від помилкового. В історії бували кризові моменти, коли «ствердження істин віри… відчувалося зовсім не внаслідок зусиль теологів чи наук, виголошуваних єпископами, але в серцях віруючих» (Міжнародна теологічна комісія, «Чуття віри в житті Церкви», 118). Також на мирянах, навіть неосвічених теологічно, але які живуть вірою, лежить відповідальність за правовірне вчення Церкви та її вірність Христові. «Усім вірним, відповідно до того, які вони мають знання, компетенції та здібності, належить (…) право, а інколи навіть обов’язок виявляти свою думку святим пастирям у справах, що стосуються блага Церкви, а також — зберігаючи непорушність віри та звичаїв, повагу до пастирів, беручи до ваги спільне благо і гідність особи — подавати її до відома іншим вірним» (ККП кан. 212 § 3). Інакше кажучи, вірний мирянин на підставі свого sensus fidei повинен спротивитися навіть єпископові, якби той проголошував єретичні «новинки» («Чуття віри в житті Церкви», 63).

*

LG – Lumen gentium (лат. Світло народам). Догматична конституція Другого Ватиканського Собору.
AA – Apostolicam actuositatem. Декрет Другого Ватиканського собору про апостольство мирян. 
Evangelii nuntiandi – Апостольський лист Павла VI про євангелізацію в сучасному світі.
ChL – Christifideles laici (лат. Вірні Христу миряни), Апостольський лист Йоана Павла ІІ, як підсумок Синоду єпископів 1987 року на тему «Покликання та місія мирян у Церкві та в світі».
RP – Reconciliatio et paenitentia, Апостольський лист Йоана Павла ІІ