Середньовічне мистецтво не цуралося смерті. Воно закликало дивитися їй в обличчя, а не відвертатися, тому для нього були характерні зображення, які можуть здаватися сучасній людині дивними або й відверто моторошними.
Ця тенденція стала особливо помітною у XIV столітті, коли «чорна смерть» викосила третину населення Європи. Тодішні митці створювали образи і скульптури, що закликали людей пам’ятати про смерть (memento mori!), яка завжди стоїть за спиною, не жаліючи ні старих, ні малих; однак епідемія чуми — не єдина причина.
Мислення середньовічних людей дуже відрізнялося від нашого сучасного; межа між потойбічним і тутешнім була для них вельми умовною. Пекло, чистилище і рай були не високочолими філософськими концепціями, а такою ж реальністю, як власний дім, сусідське поле чи парафіяльний храм. Смерть сприймалася як щось цілком природне, земне життя — як тимчасове випробування на шляху до вічності, а реалії життя утверджували людей у такому сприйнятті.
Середньовічні митці, що стикалися зі смертю щодня, дуже творчо підходили до зображення мертвих тіл. Вони зображували не лише скелети і черепи, а й трупи на різних стадіях розкладання. У тогочасному скульптурному мистецтві був навіть окремий напрямок під назвою «транзі» (фр. transi — заціпенілий): це тип надгробків, виконаних у вигляді мертвого тіла на різних стадіях розкладання.
Надгробок Катерини Медичі, королеви Франції († 1589)
У різних регіонах були свої традиції таких зображень: скажімо, в Англії користувалися популярністю надгробки у вигляді муміфікованих тіл, тоді як у Франції частіше зображували трупи, поточені червою. Іноді надгробки у жанрі «транзі» поєднували у собі дві фігури: образ померлого, яким він був за життя, і образ його мертвого тіла, якого вже торкнулося тління.
Надгробок медика Ґійома де Арсіньї († 1393)
«Людина з червою» (Буссю, Бельгія, XVI ст.)
Для Англії традиційним було зображення обох фігур у лежачій позі та в повний зріст; у Франції постать живого зазвичай стояла навколішках у молитовній позі. Іноді зображення живої людини було зовсім невеликим, однак незмінним було одне: «жива» фігура, що символізувала душу, завжди розміщувалася над «мертвою» — це, попри загальний похмурий настрій таких скульптур, символізувало перемогу духа над плоттю, а життя вічного — над життям земним.
Надгробок Джона ФіцАлана, герцога Арундельського (Англія, XIV ст.)
Надгробок англійського єпископа Річарда Флемінга († 1431)
Особливе місце в історії середньовічної поховальної скульптури займає «Пам’ятник серцю Рене де Шалона» — надгробок, замовлений герцогами Лотарингії для молодого князя, що загинув на полі бою. Він стоїть у храмі св. Стефана у французькому місті Бар-ле-Дюк. На відміну від інших надгробків цього типу, де фігури зазвичай стоять навколішках або лежать, скульптура, що зображує мертве тіло князя де Шалона, стоїть, тримаючи в руці камінь у формі серця.
«Пам’ятник серцю Рене де Шалона» († 1544)
Дослідники вважають, що спочатку в руці статуї був золотий або позолочений контейнер, у якому зберігалося справжнє забальзамоване серце померлого, однак він зник під час хаосу та масового вандалізму часів французької революції.
Змальовуючи жаскі й натуралістичні деталі тілесного посмертя, середньовічні скульптори часто додавали до своїх творів істот, які бенкетують над тілами. Не обмежуючись червою, вони зображували на мертвих тілах жаб, ропух та змій — це було характерно, зокрема, для Австрії та Німеччини. Попри моторошність таких картин, помилкою буде вважати, ніби тогочасні митці мали занадто бурхливу (або й не зовсім здорову) уяву і що вони прагнули якомога сильніше налякати людей.
Надгробок Франсуа де Сарра (Швейцарія, XIV ст.)
Ми знаємо, що змії та жаби не харчуються мертвими тілами; навряд чи цього не знали середньовічні люди, реальність смерті для яких була набагато ближчою, ніж для нас. Справа в тому, що такі істоти мали серед людей, які не дуже зналися на тонкощах різниці між плазунами й земноводними, стійку асоціацію зі злом, гріхом, прокляттям і смертю — передусім завдяки змієві, що спокусив нашу праматір Єву. Таким чином, зображуючи їх на надгробках, скульптори закликали людей не лише пам’ятати про свою смертну плоть, а й дбати про безсмертну душу, поки ще є така можливість.
Читайте також: Memento mori: смерть у сакральному мистецтві