Сьогодні, 10 листопада 2023 р., в Дунаївцях відбулося прощання з нещодавно померлим кліриком семінарії Святого Духа Михайлом Артковським.
Після тривалої хвороби, яка проявилася під час навчання на IV курсі семінарії Кам’янець-Подільської дієцезії, він відійшов до Дому Отця в дунаєвецькій лікарні. Зранку його тіло привезли додому, куди о 10:30 також прибули товариші-семінаристи разом із ректором, о. Віктором Білоусом. Удома відбулося прощання, молитва Коронкою до Божого Милосердя. Потім семінаристи взяли труну з тілом покійного товариша і віднесли її процесійною ходою до храму св. Архангела Михаїла, бо рідний дім Михайла Артковського стоїть недалеко від парафіяльного храму. Він був єдиним сином Валентини і Михайла Артковських, але не єдиною їхньою дитиною: батьки мають іще двох доньок, Ірину і Марину.
«Святих священників багато. Може, Богу був потрібен святий семінарист?»
Близько 11:00 труну принесли до храму, де люди з годину молилися біля тіла померлого семінариста, колишнього співпарафіянина та міністранта.
Жалобну Святу Месу очолив єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович. Йому співслужили численні священники, близько 40 душпастирів дієцезії; також було багато сестер-черниць. Його Преосвященство сказав насамперед ту саму думку, яку вже висловив духовний отець семінарії о. Олександр Халаїм: що він може бути заступником семінарії і до нього можна молитися. Всі згадують Мішу як людину надзвичайно світлу, добру, ясну — як то кажуть, «жив і помер в ореолі святості». Віра прояснює нам дійсність, у якій ми живемо, — вказав єпископ Радослав. Віра нам пояснює, чому й навіщо ми страждаємо. Саме у світлі віри ми можемо зрозуміти те, чому Бог забрав такого прекрасного семінариста. Бо все, що він мав осягнути на землі, він уже виконав, — і Господь його забрав до себе. Михайло дав свідчення того, як вірити, як жити і як помирати.
На прощальній Месі, попри будній день, було багато людей, багато молоді, міністрантів. «Люди, звісно, плакали, — сказав для CREDO о. Віктор Білоус, — але загалом атмосфера була цілком погідна, прощання було, можна сказати, дуже шляхетним. Стримана скорбота, подяка батьків за надану допомогу, також за кошти, які дієцезія збирала на лікування їхнього сина, — дуже делікатно. Жодного відчаю».
Михайла Артковського поховали біля храму, на церковній землі, де колись також був цвинтар. Тепер кожен, хто хоче помолитися за цього померлого клірика — або до нього, — може прийти до цього костелу.
«Я про нього і згадував, і буду згадувати, — сказав о. Віктор. — На моєму курсі теж був семінарист, Андрій Бутрик з Одеси, який помер на V курсі. Це другий такий випадок у моєму житті (у Михайла я пів року був ректором). Для мене це свідчення і приклад того, що ніколи не треба чекати з найважливішими справами життя. Михайло для мене є прикладом цілеспрямованості. Я ніколи не чув від нього ні про які сумніви. Він чітко знав, чого хоче: хоче бути семінаристом, стати священником — і він до цього йшов. Хвороба для нього стала прикрістю, бо завадила його свяченням… На похороні я думав так: з одного боку, в Церкві є така процедура, коли можна скоротити термін підготовки до свячень і вділити їх як виняток. Але, може, то був би ‘ще один’ святий священник, яких і так у Небі багато. А от щоб був святий семінарист — про таке мало відомо. Можливо, Бог хотів, щоб він помер саме як семінарист і став прикладом саме як семінарист?»
Таємниця Божого рішення, з якою треба вміти погодитися
— Я вважаю, що Михайло був одним із найкращих семінаристів за часів мого ректорства, — сказав для CREDO єпископ-помічник Києво-Житомирський Олександр Язловецький. — Він отримав дуже гарне християнське виховання у своїй сім’ї — і це відчувалося на кожному кроці; він був дуже побожним, а також тактовним і смиренним. І був дуже здібним до навчання. Я можу сміливо сказати, оцінюючи ту групу семінаристів, яких ми тоді мали, що він був одним із найкращих. Його хвороба і його смерть — це величезне питання, дилема, навіть для мене, єпископа! Величезне нерозуміння: чому Господь забирає найкращих? Бо якщо судити з усього життя Михайла, з його поведінки, особистих якостей, — він міг би бути дуже добрим священником, яких нам так бракує зараз. А Господь немовби сказав: у Мене інші плани…
Ця ситуація змушує мене думати і думати, повертатися до цього питання: таємниця Божого рішення. Бог каже: моліться про покликання! Ось, ми вимолили добре покликання. А Він узяв і забрав його. Таємниця Божих планів дивує, не раз вона йде врозріз із нашою людською логікою… І треба погодитися, що на все Божа воля, і Божі плани — над усім, а людські плани треба вміти допасувати.
«Я просто люблю Бога і хочу, щоб люди пізнали, який Він добрий»
На жалобну урочистість прибув — і провів обряд похорону — ординарій Харківсько-Запорізький єпископ Павло Гончарук, який у 2010-2017 роках був настоятелем у дунаєвецькій парафії. Саме він свого часу давав юному міністрантові Михайлу рекомендацію для вступу до духовної семінарії.
— Він був Божою людиною, його можна назвати «Божий світлячок», — поділився з CREDO спогадами єпископ Павло. — Пам’ятаю, як я був настоятелем, він був міністрантом; і міністранти парафії, їх було близько 50, вибрали його бути старшим. Він був дуже порядним і відповідальним. Але що було особливим, то це його очі: в них завжди горіла радість, це була «позитивна» людина, людина усмішки. На його вустах усмішка була завжди — як і чітке вираження віри в Бога, в Ісуса Христа, вираження любові до Бога. На запитання, чому він іде до семінарії, Михайло сказав: «Я просто люблю Бога і хочу, щоб інші люди також пізнали, який Бог добрий». Вдивляючись у його життя з теперішньої перспективи, можна сказати, що він виконав свою місію, своє головне покликання людини на землі. Бог йому дав життя, він тут народився, пізнав Бога, полюбив Його, наповнився Ним — і відійшов до Нього, залишаючи гарний слід того великого багатство, коли людина є з Богом. Це також нагадує нам про нашу мету і сенс нашого життя.
Його останні роки, онкологічна хвороба, були роками мужності. Він ніс цей хрест хвороби, страждання, жертвував у різних намірах і був прикладом того, як залишатися вірним Богові й бути з Богом навіть попри страшну хворобу.
Мені дуже сподобалося те, що Михайло сказав матері. Він сказав: «Я виграю в обох випадках. Якщо видужаю — то я виграю. А навіть якщо я помру — то я теж виграю!» — виражаючи ту думку, що якщо людина з Богом, то вона завжди у виграші, навіть якщо їй доведеться померти.
Це такий гарний приклад для нас усіх, і я дякую Богові, що я його знав, що зустрів реальну людину, яка реально вірить, і не тільки тоді, коли добре, але й коли вже знав про свій діагноз, коли страждав і помирав. Він жив, хворів і помер у Бозі, і спочиває в Ньому. Для мене це приклад гарної людини — а також приклад того, що Бог робить у серці людини, коли вона повністю відкривається на Нього. Михайло був попри все сповнений радості, миру, позитиву, можна сказати — приклад радості служіння й легкості Божої благодаті. Парадоксально: ця благодать була позначена тягарем хреста, але він був прикладом того, як легко й радісно жити благодаттю. Цей «Божий світлячок» черпав своє світло від світла, яким є Ісус Христос. Михайло Артковський — підтвердження того, що все це реально.
Фото: кл. Владислав Костинюк
фінансово.
Щиро дякуємо!
