Ординарій Київсько-Житомирської дієцезії у розмові з CREDO поділився своїм баченням суперечливої доктринальної Декларації про благословення для осіб, що перебувають у «неврегульованих ситуаціях».
Він вказав, зокрема, на слабкі місця документа, що викликали великий суспільний резонанс, на проблемні формулювання, а також на необхідність чітко розуміти, що таке благословення, якій меті воно служить і за яких умов його взагалі можна уділяти. Єпископ Віталій Кривицький також розповів, що робитимуть українські священники, якщо до них звернуться з проханням про благословення для одностатевої пари, і наголосив, що «християнська лагідність», до якої закликає документ Дикастерію віровчення, неможлива без християнської радикальності, бо Церква не може існувати без фундаменту, на самих лише емоціях.
— Як зазначено у документі Конференції єпископату України у відповідь на доктринальну Декларацію «Fiducia supplicans», у самому вченні Церкви нічого не змінилося, — про що сказано і в самій декларації. Шлюб у Церкві — це союз лише між чоловіком і жінкою, і тільки він може бути благословенний у Таїнстві подружжя. Я погоджуюся, що у деяких моментах тут можна говорити про підміну понять, якщо йдеться про благословення; крім того, я би сказав, що є проблема з відмінностями у сприйнятті благословення як такого.
Згадую свої підліткові роки, коли я спостерігав, як у неділю або в інший день приходили люди, що вирушали у відрядження чи у якусь відпустку, і ставали у чергу до настоятеля за благословенням. Для мене було цікавим відкриттям, що іноді священник міг не благословити на подорож або на якийсь інший захід; і я пам’ятаю, що люди були готові змінити свої плани, якщо священник вбачав у них щось шкідливе для своєї пастви.
Якщо поглянути з такої точки зору, то тут усе зрозуміло: і мови немає про благословення, якщо йдеться про пари, що живуть у несакраментальному зв’язку, і тим більше про одностатеві пари.
Говорячи про західний матеріалістичний світ, треба сказати, що багато релігійних практик, які залишаються для нас промовистими й сильними, там зійшли на рівень звичайного людського ритуалу, а інколи навіть на рівень магії. Якщо не вкладати дуже глибокого змісту у слово «благословення», зосередившись лише на його перекладі, що означає «добре слово; добре говорити про когось», — то тут немає проблеми. Питання в тому, як ми сприймаємо цей знак благословення. У нашому розумінні, у розумінні католиків України, благословення означає певне схвалення і підтримку; і тільки так ми його розглядаємо.
У самій Декларації говориться, цитую: «Церква має право і обов’язок уникати будь-якого обряду, який би міг суперечити цьому переконанню або призвести до плутанини». У нашому суспільстві благословення пари, яка не живе у шлюбі — і, тим більше, одностатевої пари, — очевидно призведе до такої плутанини; а тому, знов-таки говорячи словами самої декларації, Церква не має повноважень благословляти одностатеві союзи. Все.
Хотів би також наголосити, що, на мою думку, наші думки і серця дуже плутає саме слово «пара», вжите у Декларації. Під благословенням пари ми розуміємо пару з чоловіка і жінки, які стають перед Господом, і священник від імені Церкви каже: що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає. В іншому разі це не пара, це група з двох, трьох, п’яти осіб. Якщо до мене прийдуть на благословення, скажімо, учні, і їх буде двоє, я не скажу, що до мене прийшла «пара учнів»; те саме стосується й інших категорій. У випадку з людьми, які живуть у конкубінаті, але при цьому стали на шлях навернення, готуються прийняти перші Таїнства тощо, я сам особисто (і будь-який інший священник) уділю благословення — але не парі, а конкретній людині, яка стала на шлях навернення. Якщо до нас прийде людина, що має проблему і при цьому шукає її розв’язання згідно з волею Божою, тоді вона, звісно, отримає благословення; але не як пара людей, що живе у конкубінаті.
«Римський ритуал» зазначає: згідно з давньою традицією, метою формули благословення є насамперед віддати славу Богові за Його дари і випросити Його ласки та перемогти силу лукавого у світі. Тобто якщо плодом благословення буде прослава Господа і отримання необхідного блага, щоб подолати силу лукавого, тоді священник уділить благословення — навіть якщо людина тільки виходить із гріха, — щоб допомогти їй подолати зло. Далі у тексті сказано: «Пропонується посилити свої нахили, дозволяючи собі керуватися тією вірою, для якої все можливо, і довіритися тій любові, яка спонукає до дотримання Божих заповідей». Тут не може бути контраргументів. Так, для дотримання Божих заповідей можна благословляти — але окрему людину, а не пару.
Я вважаю, що вживання слова «пара» — це дуже виразний конфліктний момент, що постав із цього ватиканського документа. Тому ми, звісно, сприймаємо це дуже гостро, нас можна у цьому зрозуміти, і, звичайно ж, якщо якась несакраментальна пара прийде нас про це просити — ми не будемо допасовувати сюди ніякий обряд благословення.
Декларація ні до чого нас не зобов’язує і не вносить жодних поправок. Вона говорить про благословення для всілякого добра, що перегукується з побажаннями на кшталт «Божих благословінь тобі!» — що не має характеру схвалення тієї чи іншої форми життя, яку провадить людина. Це побажання Божої присутності. Чи може той, хто бажає Божої присутності, робити щось всупереч Божій волі? Ні. Ми можемо благословляти людей, що перебувають у важкій ситуації, кажучи, що Бог їх підтримує, що Бог поруч із ними; але якщо людина живе у гріху, то жоден священник, єпископ чи навіть Папа не може зробити того, що суперечить волі Бога. Тому, з одного боку, ми бачимо бажання Церкви вийти назустріч людям, які — можливо! — виходять із кризи гріха; але, з іншого боку, ми не бачимо чітко визначених об’єктів, яким можна уділяти благословення.
Церква зобов’язана уділяти благословення в ім’я Боже окремим людям і певним об’єднанням: це можуть бути групи літніх, хворих, паломників, можуть бути волонтерські групи, можуть бути захисники нашої держави. Але люди, які живуть у гріху, — це не те об’єднання, яке може благословляти Бог; і тому ми, звісно, теж не будемо цього робити.
Можливо, там, де благословення не має такого значення, яке воно — слава Богу! — ще має для нас, все це не виглядає настільки резонансно. Але ми не можемо благословляти людину, знаючи при цьому, що вона не хоче вийти зі стану гріха, що вона нічого для цього не робить і обрала собі саме такий шлях.
Українські єпископи одностайні у своїй думці, тому у нас немає потреби видавати окремі документи стосовно своїх дієцезій [як це відбувається, до прикладу, у США]. Ми не шукаємо нових форм благословення людей, що живуть у стані важкого гріха. Особисто я, коли до мене підходили люди, які не живуть у сакраментальному зв’язку, уділяв їм благословення поодинці — якщо вони йшли дорогою навернення і підготовки до шлюбу. А вже — і тільки — після того, як вони приймали Таїнство шлюбу, їх благословляли разом як пару.
Дивлячись на ситуацію що склалася, я думаю, що вона не просто так відбувається напередодні Різдва. Я пам’ятаю випадки з минулих років, коли певні ситуації виводили нас із рівноваги саме у цей час очікування Христа. Віруючі люди не потребують роз’яснень таким нібито збігам. Тому я хочу закликати усіх вірних — усіх нас, втомлених, роздратованих, із загостреними і не завжди адекватними реакціями, — вміти розставляти крапки над «і» й надалі займатися підготовкою до Різдва Христового; кожен на своєму місці, не завдаючи одне одному ран і не вишукуючи зла. Я підкреслюю, що багато документів, які ми бачимо — зокрема й ця остання Декларація, — дають нам дуже багато спокус і дуже багато неоднозначних слів; але у самій Церкві нічого не змінилося.
Під час війни зникає будь-який плюралізм — і це нормально. Є чорне і біле. Є вороги і свої. Я радив би всім перечитати цю Декларацію — разом із тими, хто може дати їй неупереджену богословську оцінку, щоб розуміти, про що йдеться.
Наприкінці Декларація зазначає: «Цей Дикастерій наостанок хоче нагадати, що корінь християнської лагідності — у здатності відчувати себе благословенними і благословляти, бо всі потребують благословення, а тому ми хочемо його давати і отримувати». Там сказано про «корінь християнської лагідності», а я запитую: де корінь християнського радикалізму? Не може бути самого лише кореня лагідності без кореня радикалізму — навіть, так би мовити, фундаменталізму; бо без нього кожен, спираючись лише на свої емоції, тягнутиме Церкву в різні боки, кому куди заманеться, змушуючи працювати саме на його емоції, бо це ж він потребує «лагідності». Але Церква — це не будівля без фундаменту, і саме цього, на мою думку, забракло документу. Бо коли ми маємо фундамент, основу, до якої постійно повертаємося, то різні тривожні нововведення не проникатимуть у спільноту Церкви, і вона очищатиметься сама собою.
фінансово.
Щиро дякуємо!
