Інтерв’ю

Блаженніший Святослав: Господь більше готовий дати, ніж ми — просити

23 Лютого 2024, 16:20 681

В інтерв’ю для ватиканських медіа з нагоди другої річниці повномасштабної війни росії проти України Глава УГКЦ говорить про тривоги і про джерело надії, а також про головні виклики перед Церквою в тому, що стосується лікування ран, завданих війною.

«Ми просимо у Господа миру для нашого народу; ми молимося, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася; ми просимо, щоб Господь захистив нас від страждань, від смерті. Але важливо усвідомлювати, що Господь більше готовий дати, ніж ми — просити. Це дає нам надію». Так Блаженніший Святослав Шевчук у розмові з Vatican News описує прохання, які щоденно підносяться до неба з уст людей, які вже два роки страждають від повномасштабної війни.

— Уже два роки багато людей в Україні майже щодня прокидаються від звуків сирен та вибухів. Інші з тривогою читають новини. Думки багатьох линуть до близьких, які перебувають на фронті або в дуже небезпечних місцях. Куди линуть Ваші думки, коли Ви прокидаєтеся, і про що Ваші перші молитви?

— Першою ранковою молитвою, з якою я прокидаюся, є молитва подяки. Тому що направду кожного ранку, коли прокидаєшся живим, ти вже маєш глибоку причину дякувати Господу. Дякувати за дар нового дня, дар життя, який ти маєш перетворити на дар себе Богові, своїй Церкві, своєму народові. Останнім часом я знаходжу сенс цієї подячної молитви у словах пророка Ісаї: «Ще поки ти говориш, Я відповім: ось Я» (пор. Іс 58,9). Очевидно, що ми просимо в Господа миру для нашого народу, молимося, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, просимо, щоб Господь захистив нас від страждань, від смерті. Але перш ніж починати молитву з проханнями, важливо усвідомлювати, що Господь більше готовий давати, ніж ми — просити. Це вселяє надію.

— Війна несе смерть, страждання, викликає ненависть і породжує серйозні соціальні проблеми. Як Церква пробує протистояти цьому?

— За два роки вторгнення — бо насправді це вже десять років війни — наша Церква виробила певний вид душпастирства, який я би назвав душпастирством горювання. Нам доводиться супроводжувати людей, які плачуть; людей, які страждають; людей, які оплакують втрату членів сім’ї, домівки; оплакують світ, у якому вони жили. Це виклик, бо дуже легко бути душпастирем для щасливих людей. Можливо, сьогодні західна культура потребує, так би мовити, «душпастирства приємностей», «душпастирства комфорту», душпастирства для людей, що живуть у світі споживання. Святіший Отець часто говорить, що душпастирська опіка означає застерігати сучасну людину від культури відкинення мов непотребу, яка прагне дедалі більшого задоволення з якомога меншою відповідальністю. Але в контексті війни ми маємо справу із зовсім іншим викликом: ми щодня переживаємо трагедію руйнування нашої країни, наших міст, щодня дивимося у вічі смерті і, на жаль, досі не маємо чіткої перспективи, коли це закінчиться. Ми часто почуваємося безсилими перед лицем усього цього. Що можемо зробити? Іноді перевагу надається тому, щоб бути присутніми, перш ніж щось робити: бути присутніми поруч із людьми, які плачуть, — стараючись показати, що Господь є поруч із нами. Дібрати відповідні слова для матері, яка оплакує смерть своєї дитини; знайти слова, щоб підійти до молодої людини, яка втратила ноги і не знає, як жити далі, або до дитини, яка на власні очі бачила смерть своєї матері. Що можна сказати цій бідолашній дитині, яка не знає, як давати собі раду не лише зі стосунками з іншими людьми, але і з самою собою? Душпастирство горювання є викликом; але це також душпастирство надії, бо ми бачимо, що християнська віра закликає нас нести надію воскресіння посеред людського горя. Таким є контекст нашого життя, життя Церкви і звіщення Євангелія серед цієї великої трагедії війни в Україні.

— Хочу також запитати про те, звідки ви черпаєте силу: Ви особисто, священники, богопосвячені, — щоб супроводжувати людей протягом цього темного періоду?

— Мушу щиро визнати, що це загадка. Ми не знаємо. Лише коли звертаєш погляд на той період війни, який вже минув — два роки, — то можеш витлумачити і зрозуміти, звідки черпаєш силу. Можливо, це той самий досвід Божої присутності, який мав Мойсей на Синаї, коли Господь сказав йому: ти не можеш бачити мого обличчя і залишатися живим (пор. Вих 33,20). Ми можемо розпізнати присутність, яка нас надихає, яка заряджає нас силою, лише дивлячись на «спину» Господа, який проходить, який пройшов крізь твій біль.

Є моменти, коли відчуваєш підзарядку: це, звісно, молитва і таїнства Церкви. Ми можемо сьогодні знову підтвердити відому фразу християн перших століть: «Sine dominico non possumus», тобто без звершення Євхаристії ми не можемо ні жити, ні діяти. Крім того, часті сповіді: відбувається велике відкриття Таїнства примирення, яке зцілює наші духовні рани, але також і рани людської психіки. Бо ми щодня живемо в безпосередній небезпеці смерті. Наприклад, я не знаю, чи буду ще живий через годину: така наша реальність. Тому ми повинні бути завжди готові померти і постати перед обличчям нашого Господа.

Є ще третій момент, який стосується нашої діяльності: звісно, після кожного бомбардування, після кожного ракетного удару ми відчуваємо страх, дістаємо нові психологічні рани; але важливо трансформувати цю енергію страху в дію. Багато людей повідомляють, що після кожного ракетного удару вони помічають підвищення активності. Цю енергію, яка вибухає в тобі, коли чуєш гуркіт і здригання твого будинку, потрібно трансформувати в дію солідарності, в служіння: чинити добро допомагає тобі зцілитися, трансформувати свій біль у солідарність із тими, хто плаче; трансформувати свою жалобу в християнську любов. Це перетворення стану в дію — але в позитивну, конструктивну дію, — є тим, що дає нам надію. Можливо, ці три реальності можна сприймати як секрет нашої стійкості, секрет сьогоднішньої християнської надії українського народу.

— Отже, український народ не перестає надіятися, хоча має всі причини для відчаю?

— Ми поранені, але не у відчаї. Як каже апостол Павло, ми зневажені, але не знищені (пор. 2 Кор 4,9). Щодня ми переживаємо смерть Господа нашого Ісуса Христа у нашій плоті, щоб пережити Його воскресіння. Отже, саме християнська надія відкриває перед нами нові перспективи.

 В Україні часто можна почути латинську фразу Contra spem spero («Без надії сподіваюсь»), яка стала назвою вірша Лесі Українки: ми сподіваємося по‑християнськи, всупереч суто людському відчаю. Таким чином, християнське око може в цих умовах розгледіти світло віри, якого, можливо, невіруюча людина не може сприйняти.

Синод єпископів, який засідав на початку лютого, мав як головну тему душпастирство сімей. Які головні виклики є в цій сфері і як Церква старається відповідати на ці виклики?

— Сьогодні душпастирська програма нашої Церкви, яку ми узгодили на рівні Синоду, може бути підсумована в перспективі зцілення ран війни. Одним із пріоритетів душпастирської уваги є душпастирська опіка сім’ї, яка горює. Передусім, більшість українських сімей переживають ситуацію вимушеної розлуки. Велика частина чоловіків сьогодні воює. Це означає, що ці сім’ї живуть без щоденної присутності батька.

Ми маємо масову еміграцію: за оцінками, 14 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки. Переважна більшість переїхала всередині країни, головно зі східних регіонів до центральної та західної частин. Далі, майже 6 мільйонів людей виїхало з України. Деякі повернулися, інші поїхали далі, в інші країни. Це означає, що ці сім’ї роз’єднані, бо чоловіки не можуть виїхати за межі України. Переважна більшість, 80%, українських воєнних біженців у Європі — це молоді жінки з дітьми. Це велика трагедія розлуки.

Офіційна статистика свідчить, що у 2023 році в Україні було зареєстровано понад 170 тисяч шлюбів, що є найнижчим показником за всю історію незалежності країни. В окремі роки реєстрували по 600 тисяч нових шлюбів. Але є й інша статистика, яка нас дуже стривожила: окрім зменшення кількості шлюбів, було також 120 тисяч розлучень. Зіткнувшись із цим великим викликом, українська держава тепер пропонує реєструвати шлюб за один день, тобто люди можуть подати заявку онлайн і за один день їхній цивільний союз буде зареєстрований в органах державної влади. Це, з одного боку, здається, полегшує реєстрацію цивільного шлюбу; але, з іншого боку, тривіалізує саму концепцію сім’ї. Якщо за один день можна зареєструвати шлюб, то наступного дня можна розлучитися; і може статися, що до важливої речі людина ставитиметься легковажно, без глибокого залучення і відповідальності.

До війни найбільшими викликами були два типи сімей: неблагополучні — тобто які переживали кризу, були на порозі розлучення і яких Церква мала супроводжувати, щоби зміцнити цей сімейний зв’язок; і сім’ї мігрантів — коли мати, жінка виїжджала на заробітки в Італію, Грецію та інші країни, а чоловік із дітьми залишався вдома. Але тепер маємо чотири нові виклики сімейного душпастирства.

По-перше, це сім’ї, які втратили родича, молоді сім’ї — наприклад, молода дружина, яка втратила чоловіка і не знає, як пояснити дітям, коли повернеться батько. Таких молодих вдів в Україні сьогодні називають «чорними тюльпанами». Це справді трагедія, і ми повинні супроводжувати ці сім’ї.

Інша трагедія — родин тих, хто отримав важкі поранення на війні. Сьогодні, згідно з офіційною статистикою, в Україні 200 тисяч людей, колишніх військових і цивільних, із важкими пораненнями. І тягар супроводу та надання соціальної і медичної допомоги пораненим лягає на плечі родини. Часто ці сім’ї залишаються покинутими державою, яка не в змозі надати належну соціальну допомогу. Ці тяжко поранені люди, які потребують специфічної медичної допомоги, іноді не мають навіть достатньо їжі. Із цих двохсот 50 тисяч втратили кінцівки і потребують реабілітації та спеціального догляду. Супроводжувати їх означає не тільки лікувати тіло: вони потребують професійної психологічної терапії, а терапія не працює без духовного супроводу. А як духовно супроводжувати 23‑річну жінку, що втратила руки? Це великий виклик.

Також є сім’ї, які отримали повідомлення про зникнення близького безвісти на фронті. Офіційно 35 000 людей вважаються зниклими безвісти. Ви не можете уявити, через яке пекло проходять мати й батько, які не мають звістки про свого сина, або дружина, яка живе без звістки про свого чоловіка! Уявіть 25‑річну жінку з двома дітьми, яка каже: «Я вдова чи ні? Як мені організувати життя?» Це стає тортурами, бо щоранку дитина запитує: «Коли тато повернеться?» Щоразу, коли оголошують про новий обмін полоненими, коли з’являються люди, які раніше вважалися зниклими безвісти, ці надії оживають; але разом із надією з’являється біль, розчарування і глибоке страждання.

Крім того, є ще одна категорія — сім’ї військовополонених, і супроводжувати їх — дуже складний виклик. В кожній парафії, яку я відвідую, мені представляють списки родичів-військовополонених. Я постійно збираю ці імена і передаю їх Святішому Отцеві. Час від часу пишу листа з новим списком. Я глибоко вдячний Святішому Отцеві за його зусилля у справі звільнення військовополонених.

Іншим виміром життя українського суспільства є діти. Ми є свідками різкого зниження народжуваності в Україні. За даними державної статистики, у 2023 році в Україні народилося 210 тисяч дітей. На 2024 рік очікується лише 180 тисяч народжень. Третина від того, що було в Україні раніше. Офіційно український уряд заявляє, що 527 дітей загинули і 1224 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Очевидно, що найбільшим злочином проти гідності дитини є депортація з окупованих районів у росію українських дітей, яких розлучили з батьками. Українська влада стверджує, що ідентифікувала й перевірила інформацію про майже 20 тисяч таких дітей. Загальна кількість дітей, які були різними шляхами вивезені з окупованих територій у Росію, становить приблизно 700 тисяч. Український уряд заявляє, що станом на 24 січня 2024 року в Україну було повернуто 388 дітей, що є відносно невеликою кількістю. Ми вдячні, що Міжнародний суд вивчає це явище і вже назвав це злочином проти людяності.

Цей феномен дітей війни в Україні є ще однією гуманітарною катастрофою, на яку ми, як Церква, повинні сьогодні відповісти. Ми повинні дати голос дітям, позбавленим голосу; допомогти батькам знайти своїх дітей, а також супроводжувати їх. Я зустрічався з деякими дітьми, що були депортовані росіянами, а потім через різні міжнародні механізми, зокрема через місію кардинала Дзуппі, повернулися до своїх родин. Ці діти потребують особливої опіки, вони заслуговують на велику увагу, на особливий душпастирський супровід, бо в своєму юному віці пережили всю можливу людську жорстокість, яку ми, дорослі, навіть не можемо уявити, а деякі з них зазнали сексуальної експлуатації. Це крик болю з України, який весь світ повинен зуміти почути і прислухатися до нього.

— З яким посланням Ви б хотіли звернутися до католиків усього світу в цю другу річницю від початку широкомасштабного вторгнення?

— Зробімо все, щоб зупинити цю безглузду війну! Ми повинні шукати всі засоби, щоби стримати агресора, бо війна завжди несе з собою смерть, трагедію, нищення людської особи і всього суспільства. Я хотів би, щоб наші брати і сестри в Європі та в усьому світі сьогодні зрозуміли, що війна в Україні — це не лише «українська» війна, тобто не просто явище, яке можна замкнути в кордонах нашої стражденної країни: це реальність, яка вторгається у світ, це як вулкан, який вивергнувся на українській території, але його дим і лава виходять за її межі. Ця війна рано чи пізно торкнеться кожного: не лише солдата на фронті та його родини, але й кожного, хто живе поблизу чи далеко від кордонів України, європейського суспільства і також світу. Тому ми просимо про солідарність. Не забувайте про нас, бо якщо нас забудуть і покинуть, то цей землетрус, який ми переживаємо сьогодні в Україні, сколихне весь світ. Ми надіємося, що солідарність справді рятує життя, солідарність може допомогти нам знайти рішення, які, можливо, ми сьогодні ще не віднайшли.

 

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity