Свідчення

Журналісти Vatican News до українців: Україна не самотня в цю страшну годину, вона в обіймах Церкви

26 Лютого 2024, 11:48 727

Представники різних мовних редакцій Vatican News діляться думками і переживаннями з приводу війни в Україні.

Протягом двох років повномасштабної війни українська редакція Vatican News відчувала людську і професійну підтримку колег із різних мовних редакцій. Кілька їх вже в перший місяць російського вторгнення вирушили до кордонів з Україною, щоб дати голос українським біженцям; інші записували телефонні інтерв’ю з людьми в Україні, які розмовляють їхніми мовами; ще інші перекладали матеріали та свідчення, які пропонувала їм українська редакція. Деякі відвідали Україну, щоб побачити все на власні очі… Все для того, щоб допомогти слухачам і читачам у своїх країнах дізнатися про те, що відбувається в Україні, яка зазнала російського вторгнення.

 

Массімільяно Менікетті, Відповідальний за Vatican News

Сьогодні сповнилося два роки від початку війни в Україні. Скільки страждання, скільки болю ми побачили! Я побачив силу, віру народу, який, навіть зазнаючи насильства, старається вберегти серце від ненависті. Народ, який був змушений втікати, який бачить смерть своїх співгромадян, ховається по підвалах. Народ, змушений взяти до рук зброю і використовувати боєприпаси, щоб захищатися. Скільки героїчних історій долинуло до нас з України! Наприклад, про Олександра, велосипедиста з Харкова, який зі своїми друзями розвозив допомогу хворим, людям з інвалідністю і вбогим. Або розповідь про сестер-редемтористок, які попри страх залишаються непохитними у вірі, коли серед руїн у містах і селах опікуються людьми і надають допомогу й розраду всім, хто цього потребує. Ми бачили очі, руки, обличчя людей, які служать добру. Ми бачили жахіття і глибокі рани на людських тілах і в душах. Ніколи не забуду погляди дітей, які перестали усміхатися. Я чув розповіді батьків та дітей. У цих розповідях я побачив гордий народ, закоханий у свою землю, у свої традиції та своє коріння. Народ, який не перестає підводити погляд до неба і з надією в очах, зрошених сльозами, запитує, разом з усіма справжніми людьми, коли це все закінчиться. Україна — не самотня в цю страшну годину. Вона — в молитовних обіймах Церкви, яка підтримує і будує мир у людському серці, з упевненістю, що світло завжди перемагає пітьму.

 

 

 

Беата Зайончковська, польська редакція Vatican News

Ніколи не забуду першої неділі цієї війни. Я тоді була сама на роботі. Читала заклики з різних куточків світу до Путіна — зупинити незаконну агресію, заклики молитися за мир; а передусім, я вперше поспілкувалася з людьми, які були в містах, що в той час перебували під обстрілами. Багатьох із них я тоді не знала; за два роки вони стали мені близькими. У ту першу неділю війни я зрозуміла, що доки в Україні не буде миру — моя журналістська робота не буде такою, як раніше. У моєму серці озвалися слова Апостольського нунція в Сирії, який сказав, що на початку війни його телефон розривався від дзвінків, але з кожним роком журналісти дедалі більше забували про них… а війна в цій країні триває й досі. Для себе я вирішила, що цього не можна допустити з війною, яка по‑варварському прагне стерти з лиця землі український народ і назавжди змінити обличчя Європи, і яка так глибоко торкнулася моєї Батьківщини. Захист від забуття став моїм завданням, адже забуття — це ворог, страшніший за будь-яку крилату ракету.

 

Пані Беата Зайончковська на аудієнції у Папи Франциска

Я не рахувала розмов, але протягом першого року війни майже не було дня, щоб я не готувала матеріал, який би свідчив про страждання українців та їхню незламність. Мене зворушили (і я як ніколи пишаюся тим, що я полька) свідчення моїх співвітчизників, які відкрили свої домівки і серця для людей, що втікали від війни, а також величезна солідарність, продемонстрована самими українцями. Серед океану страждань, несправедливості й насильства я старалася розгледіти героїв щоденного життя, які своєю поведінкою показували, що історію пише добро. Саме про це я хотіла розповідати на хвилях Радіо Ватикану, а також у польських медіа, з якими співпрацюю. При цьому я не залишала поза увагою російську жорстокість, яка шокувала світ. Я не забуду розмови з людьми, які зуміли вибратися з оточеного Маріуполя, зі свідками ексгумацій в Бучі та Ірпені. Розповідаючи про добро, яке робиться в Україні, я не підсолоджувала жорстокість війни, але крізь призму віри шукала докази того, що Бог не залишив Україну. І я в цьому переконалася. Я бачу Його в людях, які страждають, і в руках допомоги, що намагаються полегшити ці страждання. Ця журналістська робота є і для мене своєрідною мандрівкою віри у непростий період особистих пошуків.

Великим відкриттям було побачити те добро, яке в Україні за 30 років незалежності зробили польські священики та богопосвячені особи. Нещодавно мені про це нагадав єпископ Віталій Скомаровський, голова латинського єпископату України, який підкреслив, що поляки вже не вперше щедро підтримали українців. Він говорив про незмірну фінансову, людську та духовну підтримку, яку вони надавали протягом останніх десятиліть, допомагаючи відбудовувати Церкву з руїн комунізму, а тепер продовжують це робити, бо не втекли, а залишились і продовжують стояти разом із незламним народом. Ця присутність не потребує коментарів. Вона є надією.

Я пам’ятаю ту хвилину, коли замислилася, чи моя робота має сенс і чи є вона чимось більшим, ніж просто інформуванням. Це сталося невдовзі після того, як я випустила новину про проблеми волонтерів у Києві, які доглядають за лежачими дорослими та інвалідами. З того матеріалу було зрозуміло, що вони гостро потребують підгузків для дорослих, бо про них безрезультатно просили у різних організацій, які вважали за краще надавати їжу або ліки, а до підгузків ставились як до непотрібної примхи. Для людей, які опікувалися десятками хворих та інвалідів, це було питання не виживання, а людської гідності. Через годину після виходу в ефір інформаційного випуску я отримала повідомлення з Києва: «Пані Беато, дякуємо. Ми забезпечені підгузками на найближчі місяці». У мене потекли сльози. Після цього я вже не сумнівалася, чи моя робота має сенс. Я знала, що повинна інформувати і що Бог знайде того, хто захоче схилитися над долею людей, чиє повсякденне життя складається з повітряних тривог, бомбардувань і нескінченного страху.

Я знаю, що повинна розповідати про долю українців аж до перемоги. Я впевнена, що усвідомлення того, що хтось про них пам’ятає і переймається їхньою долею, вселяє надію. Політичні суперечки я залишаю політикам. Особисто я не хочу заплющувати очей на біль України. Я молюся за її перемогу і за чудо миру. Ми повинні далі перейматися цією війною. Я глибоко переконана, що солідарність і гуманітарна допомога так само важливі, як і донесення правди про війну, що триває. Жодна пропаганда не повинна нас приспати. Адже агресор робить усе, щоб світ втратив сприйняття чорного й білого; але не можна забувати, що це росія є агресором, а Україна — жертвою. Цю війну виграють в окопах, але також і на інформаційному фронті. Я почуваюся привілейованою, бувши на боці України і маючи можливість розповісти світові правду про страждання цього мученицького народу. Слава Україні! Героям слава!

 

Стефано Лещинський, італійська редакція Vatican News

Коли почалася війна, мене охопило болісне почуття провини, бо я усвідомив, що доти зовсім не зрозумів, до чого йде. Але ж я журналіст і вже багато років займаюся міжнародними питаннями…

Пам’ятаю, що 23 лютого обідав зі своїм давнім другом, і коли він запитав, чи справді росія нападе на Україну, я дуже впевнено відповів: «Ні. Війни не буде, вона нікому не вигідна! Путін просто грає м’язами з економічних причин». Ще ввечері того ж дня, за кілька годин до нападу, я заспокоював українку, яка опікувалася моїм батьком. Вона плакала, налякана, і хвилювалася про дочку й онука, зятя, якому доведеться йти воювати. Я їй сказав, що нічого не буде, щоб заспокоїлася.

Наступного дня — 24 лютого 2022 року — я не знав, як поглянути їй в очі.

 

Стефано Лещинський із богопосвяченими в студії

Понад два місяці я не хотів писати жодного рядка про те, що відбувається в Україні. Через екрани я дивився на людей, які втікали до Польщі та інших держав, читав чужі статті і запитував себе: як я міг бути таким нерозумним?! Невже не було очевидно, що це станеться?

Наприкінці квітня керівництво запропонувало мені поїхати в Україну. Я не був першим, хто отримав таку пропозицію; але я прекрасно розумію тих, хто відмовився.

До Львова я прибув, супроводжуючи Секретаря у справах стосунків із державами та міжнародними організаціями архієпископа Пола Річарда Ґаллаґера. Потім я відвідав Київ, Бучу, Ірпінь, Ворзель і багато населених пунктів, звільнених від росіян. Я чув протиповітряну тривогу в різні часи доби і гуркіт ракет української ППО; я бачив зруйновані будівлі й масові поховання. Я зустрічав людей, переповнених смутком; дітей на скейтбордах і закоханих, які гуляли серед знищених російських танків.

Рівно за рік я знову приїхав в Україну. Цього разу сам. Я їхав у поїзді, де було також багато жінок із дітьми, які поверталися на кілька днів до дому, щоб побачити своїх чоловіків, братів, батьків. Війна була такою ж, як і рік перед тим. Звучали сирени. Але все було інакше. Здавалося, що люди вже звикли до війни. Навіть у Києві люди вже не спускалися в бомбосховища, коли лунала тривога. Вдень люди бігли на роботу, вигулювали собак, пересувні кав’ярні на бульварах продавали каву. Але це було не все… Я бачив будинки, відновлювані після руйнувань, завданих обстрілами; бачив багато іноземців, які працювали в неурядових організаціях або великих міжнародних організаціях. Але навіть не це робило ситуацію відмінною від першого разу.

Можливо, це був мій погляд, який змінився. Цього разу я побачив війну в Україні очима Христини, яка у свої 21 роки від перших днів зголосилася допомагати тим, хто змушений був утікати або втратив усе; я також побачив її через страждання Олега, що як молодий психолог допомагає травмованим дітям і який, коли ми познайомилися, мав ось-ось стати батьком. Я побачив війну також через молодого єпископа Максима, який накручує кілометри у своїй єпархії під обстрілами; через руки пані Ірини, яка показала мені свій город поруч із фундаментом того, що колись було її будинком; через щедрість двох львівських жінок, які щодня замішують по сто буханців хліба, щоб відправити їх у прифронтові села. Я побачив цю війну очима дітей-сиріт із центру імені св. Йоана Боско, які кидають виклик своїм поглядом, заявляючи: щойно стануть повнолітніми, то поїдуть воювати в Бахмут. Я бачив також кладовища, дедалі більші, дедалі більше забарвлені в жовто-блакитні кольори, дедалі більше наповнені квітами…

Добігає кінця другий рік війни і починається третій. Я вважаю за краще думати, що я нічого не зрозумів про цю війну на початку і що, можливо, і цього разу буде краще, якщо я помилюся.

 

Джаксон Ерпен, португальська редакція Vatican News

Я ближче познайомився з Україною, коли у 2014 році почав слідкувати по телебаченню за протестами на Майдані та їх наслідками. Доти найдальше, де я побував у Східній Європі, була Польща; тож у листопаді 2019 року я вирішив поїхати далі: до Києва! Трохи хвилювався, бо не володів українською, а мій рівень англійської теж невисокий. Я сів на потяг у Варшаві о 5:30 ранку, запізнився на пересадку в Перемишлі, й тому на центральний вокзал Києва прибув уже після опівночі. Я зупинився в одному з центральних готелів, розташованому на площі Майдану, що дозволило вивчити частину міста, просто прогулюючись вулицями, та взяти участь у двох Божественних Літургіях. Попри відчуття певної напруженості в повітрі — можливо, через війну, яка вирувала на Сході України, — я закохався в те, що побачив, і моїм наміром було повернутися наступного року, щоби краще познайомитися з цією країною, починаючи зі Львова — міста, яке дуже рекомендував алжирський водій від Uber. Потім настала пандемія, яка завадила здійсненню мрії.

Але справжнім «ударом під дих» став початок цієї абсурдної та жорстокої війни в лютому 2022 року. Я думав, що викликами, які повинно вирішувати людство у ХХІ столітті, були побудова братерства й миру між людьми та пошук способів протистояти викликам кліматичних змін. Було абсолютно неможливо повірити в те, що відбувається; це здавалося фільмом жахів. Після російського вторгнення мій інтерес до України, її історії, культури та долі її народу лише зріс. Я хотів чимось допомогти, і тим, що я міг робити, стали переклади португальською мовою відеозвернень Глави УГКЦ, а також інтерв’ю та репортажі про міжнародну допомогу, солідарність, страждання українців. Я публікував фотогалереї, які показують жорстокість війни, знищення життів і матеріальних цінностей. Крім того, я щодня молюся за українських воїнів на фронті, щоб вони відчули присутність Бога та Його ангелів у цьому пеклі боротьби, за сиріт, людей похилого віку й сім’ї, які втратили все, що збудували протягом життя; за біженців, за молодих людей, яким довелося замінити свої мрії та плани на майбутнє на поле бою; молюся за всіх, хто бореться і працює за волю і незалежність України.

 

Ксав’є Сартр, франкомовна редакція

Для мене, як для західного європейця, початок війни був немов грім серед ясного неба. Я не міг повірити, що російський президент справді вирішив розпочати війну, яка більше пасувала би XIX або першій половині XX ст., а не Європі ХХІ сторіччя. У той час я думав, що українці швидко складуть зброю під важкими ударами російської армії. Знову ж таки, я був приємно здивований стійкістю українських солдатів і шокований тим, скільки цивільних були змушені втікати.

Від самого початку для нашої редакції було цілком очевидним, що ми повинні розповідати про труднощі, з якими стикаються українці. Підтримувати інтерес нашої аудиторії до України було також нашим обов’язком, тому важливо було поїхати туди, щоб на власні очі побачити виклики, з якими стикаються українці та Католицькі Церкви. Завдяки французькій християнській організації «L’Œuvre d’Orient» («Світло на Сході»), яка завжди допомагала греко-католикам, у листопаді минулого року я зміг поїхати на тиждень в Україну, відвідав Львів та Київ, де зустрів священників і мирян, які щодня намагаються полегшити страждання жертв війни.

 

Ксав’є Сартр під час інтерв’ю в Україні

Я побачив самовіддану працю кожного з них у наданні притулку, їжі, духовної та матеріальної підтримки переміщеним особам. Я відчув силу характеру багатьох, які, попри випробування, втрату близьких і майна, вирішили з оптимізмом почати все спочатку. Я також побачив біль, який дотепер з’являється в очах багатьох, коли вони згадують про втрачене. Я побачив і втому перед лицем війни, яка, здається, не матиме кінця. Незалежно від того, чи це були члени Церков, адміністрації, пересічні громадяни чи віруючі, — через них усіх я бачив надзвичайну рішучість українців у їхній боротьбі за свободу.

Одна справа — розповідати про війну здалеку, навіть записуючи телефонні інтерв’ю з людьми на місцях. Зовсім інша — бачити шрами від бойових дій, навіть через кілька місяців. Ти бачиш на власні очі, ти торкаєшся жорстокості війни. Це глибоко зворушує і спонукає нас, журналістів, робити все можливе, щоб бути свідками того, що відбувається, завжди намагаючись зберігати певну емоційну та інтелектуальну дистанцію, щоб виконувати свою роботу бездоганно. Але в глибині душі ми залишаємося пройняті глибоким відчуттям несправедливості перед лицем такої кількості страждання, а також глибоко пов’язані з українцями, захоплюючись їхньою силою духу.

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Рим
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity