Що таке схизма?

Згідно з Кодексом канонічного права Латинської Церкви, «схизма — це відмова підпорядковуватися Верховному Понтифіку або бути у сопричасті з підвладними йому членами Церкви». 

Як пояснює доктор канонічного права П’єр Шаффар-Люсон, «це насамперед стан охрещених вірних, їхня ситуація відносно Церкви, і лише потім — санкції».

Який критерій є суттєвим, щоб винести судження про схизму?

«Розкольник відмовляється від сопричастя, — відповідає каноніст. — Це не просто питання непокори єпископу чи понтифіку або критики на їхню адресу. Для того, щоб провина була кваліфікована як це правопорушення, має бути намір підірвати сопричастя, і цей намір повинен бути втілений у незаперечних діях».

Схизма або розкол — це один із трьох «злочинів проти віри», поряд із єрессю (уперте заперечення істини віри) і відступництвом (повне відкидання християнської віри).

Як зазначає експерт, точка розриву з православними в XI столітті була розкольницькою (визнання папського примату), а з протестантами в XVI столітті — єретичною (відмова від віри у транссубстанціацію, у Таїнство сповіді тощо).

Однак відмова від догм Церкви і дисциплінарні порушення іноді поєднуються. Каноніст зауважує, що схизма передбачає «повну свободу» і «повну свідомість». «Не можна бути розкольником, не бажаючи цього. Наприклад, божевільна людина не може бути розкольником, навіть якщо вона говорить розкольницькі речі».

Суд для визначення схизми

Після реформи Бенедикта XVI 2010 року єпископ має право судити про злочин схизми в першій інстанції. Дикастерій віровчення виступає у ролі апеляційного суду, а також може діяти як суд першої інстанції у випадку прямого позову до нього, як у випадку з архієпископом Карло Вігано, колишнім Апостольським Нунцієм у США.

Дикастерій віровчення — єдиний дикастерій зі своїм трибуналом — ініціює канонічний процес, де суддями є члени Дикастерію під головуванням його префекта.

Процесуальні строки залежать від конкретної справи. «Якщо розкольницький акт є публічним і незаперечним, санкція розколу є негайною, latae sententiae. Якщо справа більш складна, Церква спочатку намагатиметься її обговорити, і на це може знадобитися більше часу».

У розгляді справ про схизму, як і у випадку з єретиками, «завжди є пастирський підхід, що нагадує форму дипломатії, переговорів… Не для релятивізації ситуації, але для розуміння критики, зробленої вірними, і для просвітлення Церква завжди знаходила час, щоби поговорити з людиною і вказати на помилку», — пояснює каноніст.

Церква й особа(и), звинувачена(і) в розколі чи єресі, можуть дискутувати між собою та дійти згоди. Зараз, наприклад, 400 священників Сиро-Малабарської Церкви, що мають серйозні літургійні розбіжності, можуть опинитися у відкритому розриві з Римом. Однак Курія, яка протягом років надсилала в Індію своїх представників, поки що підтримує діалог.

У випадку з розколом Братства святого Пія Х під керівництвом архієпископа Марселя Лефевра у 1988 році, Ватикан продовжував обмін думками, поки «більше не залишилося місця для маневру, коли єпископи були висвячені [Лефевром] всупереч рішенням Риму».

Наслідки схизми

Якщо, зрештою, канонічний суд робить висновок, що акт схизми відбувся, наслідки можуть стосуватися як конкретної особи, так і спільноти. Такий висновок Дикастерію віровчення тягне за собою екскомуніку. Схизматика негайно відлучають від Церкви і забороняють йому доступ до Таїнств — за винятком моменту смерті.

У відповідних випадках винна сторона також втрачає свою церковну посаду. Є також й інші наслідки, наприклад, відмова у католицькому похованні за відсутності розкаяння.

П’єр Шаффар-Люсон зазначає, що це перш за все «цілюща кара», що має на меті скерувати винного до визнання своєї провини. Вона може супроводжуватися покутними покараннями, деякі з яких згадуються в каноні 1336: заборона або наказ перебувати у певному місці чи на певній території; позбавлення влади, посади, права, привілею, ласки, звання чи відзнаки; переведення на іншу посаду; позбавлення духовного сану тощо.

Повернення до сопричастя

Якщо винний кається, Церква скасовує відлучення. Наприклад, у випадку з відлученням П’єра Абеляра у ХІІ столітті, він зробив заяви, що суперечили доктрині, але «з любові до Церкви прийняв санкції, перестав навчати єресі і помер у повному сопричасті з Церквою», — нагадує каноніст.

Те саме стосується і розкольників. У цьому сенсі двері для архієпископа Вігано залишаються відчиненими: він може припинити робити свої заяви і зректися їх. У майбутньому Церква може повторно надіслати запрошення прелату, який відмовився з’явитися на засідання, або ухвалити рішення за його відсутності.

Наприкінці канонічного процесу публічна заява «не обов’язкова, але дуже вірогідна», — каже експерт, враховуючи те, що Вігано оприлюднював свої позиції у медіа, зокрема щодо виклику до суду.