Жертвувати за свою країну життям, яке є найбільшим Божим даром, — це вибір чи обов’язок? Як любити ворогів, конкретних у війні, а не «теоретично поганих людей десь далеко»? Чого саме не розуміють у Ватикані стосовно росії та явища діалогу?
Нещодавно Львів із коротким візитом відвідав Теолог Папського Дому о.Войцех Ґєртих ОP — доктор моральної теології, член Папського комітету з питань Міжнародних Євхаристійних конгресів, консульт Конгрегації (Дикастерію) віровчення та Конгрегації (Дикастерію) у справах канонізацій, викладач Папського університету св.Томи Аквінського («Анжелікум»).
Розмова CREDO з Теологом Папського Дому — про справи, які турбують сьогодні українське суспільство, крізь призму морального-етично вчення Церкви. Отже, якими є погляди морального теолога на патріотизм і моральний обов’язок християнина, любов і співчуття до ворогів, справедливу війну, небезпеку ескалації та інші виклики, породжені війною?
— Яким є морально-патріотичний обов’язок громадянина країни, де триває війна. Це вибір чи обов’язок людини — жертвувати за країну життям, яке є найбільшим даром Божим?
— Що ж, коли ми говоримо про моральну теологію, то маємо розуміти, що йдеться не про повинність, і не про «можна» чи «не можна». Ключовим є питання про те, як жити Божою благодаттю і тим, до чого сам Бог нас спонукає і до чого нас чинить здатними. Після Другого Ватиканського Собору було вирішено не спрощувати морального богослов’я до «можна/не можна». Зрештою, ще св.Тома Аквінський писав про дію благодаті, яка відкриває в нас чесноти, що роблять нас спроможними до великих учинків. Серед них — жертовність заради високої мети. Божа любов виливається в наші серця через Святого Духа, а це означає, що якщо ми живемо Богом через віру, то Він чинить нас здатними з огляду на Нього любити також і людей.
— Тут виникає ще одне запитання, яке у контексті війни та її жорстоких реалій більше не є абстрактним: як любити тих із‑поміж людей, які прийшли нас убивати і катувати?
— У контексті війни відповідь на такі запитання маємо шукати з Божої перспективи. А з Божої перспективи любити треба всіх людей, навіть ворогів. Це те, до чого закликає нас Бог. Але любов з огляду на Бога — це бажання, щоб інша людина також стала членом спільноти друзів Бога, щоб вона віднайшла себе у Бозі. Тобто щоб людина навернулася. Для цього важливо піклуватися про те, щоб не отруїти свого серця ненавистю та презирством. Ці росіяни, які нападають, — то бідні люди, які заплуталися в безбожній, страшній системі. І вони вмирають. Причому вмирають не за власні переконання. Ми навіть якоюсь мірою маємо обов’язок їм співчувати.
— Це їхній вибір. Вони могли би вийти на протести, почати бунт, революцію, — а вони аплодують своїй владі, при цьому не встаючи з колін!
— Тому що вони спотворені татарською культурою, де люди живуть у страху перед царем, і не можуть розвинути внутрішню свободу й зрілість. І вони не можуть відповідати за себе, за свою родину, за місцеву громаду, за країну. І тому чоловіки так страшно вироджуються, порушуючи свою внутрішню свободу, впадають в алкоголізм і стають агресивними. Нещодавно я прочитав, що на росії щороку 12000 жінок — можливо, навіть 15000 — убивають їхні власні співмешканці, їхні чоловіки чи сексуальні партнери. Таке трапляється і в Європі: у Франції, скажімо, за статистикою, кожний другий день жінку вбиває її сексуальний партнер, — що також свідчить про жахливу дегенерацію міжособистісних стосунків. Але на росії все набагато гірше. І часто ті чоловіки, які були на фронті й повертаються, ще більше деградують через участь у війні. Тому що ось рабу, невільнику дали автомат Калашникова — і він раптом думає, що він вже «хтось», що він має владу, і зловживає своєю безкарністю. А потім, коли він повертається з передової, він зовсім губиться, і ця агресія виливається на його оточення. Отже, це все страшенно бідні люди в духовному сенсі.
— Повернімося знову до питання про моральний обов’язок жертвувати життям за Батьківщину.
— У контексті війни, нападів, злочинів і жорстокостей, які відбуваються, — проявом любові до Бога і до людей є любов до батьківщини, до своєї країни, на яку напав ворог. Навіть якщо ця країна трохи внутрішньо поділена чи має коротку історію державності. Відомо, що в українській державі певні речі в Галичині бачать інакше, ніж у центральній Україні, і ще по‑іншому на Донбасі чи в Криму. Але всюди люди хочуть, щоб Україна розвивалась і добре функціонувала, щоб не було корупції, щоб людей поважали, щоб органи місцевого самоврядування діяли, щоб уряд працював і щоб люди жили в мирі без ворожої агресії. Крім того, існує певний моральний обов’язок захищати свою країну, коли на неї жорстоко нападають. На Україну напали, і обов’язком суспільства є її захищати.
Звісно, кожен дивиться на цю ситуацію зі своєї точки зору. Християнин знає, що спочатку треба любити Бога, потім дбати про свою святість, потім про своїх близьких, свою родину, а потім про свою країну. Але під час війни, в ім’я захисту своєї родини, треба захищати свою країну. Тож любов до Батьківщини — це своєрідне продовження любові до рідних. Сюди належить також турбота про збереження себе, самоусвідомлення себе, про те, щоб передати дітям культуру предків, їхню історію — все те, що допоможе їм обстояти майбутнє, яке опинилося під загрозою. Зрештою, опинилося вже не вперше! Україна століттями захищалася від впливу брутальної татарської культури. Спершу від безпосереднього, а потім уже від того, що загрожувало з боку москви. Адже москва свою політичну культуру запозичила та змоделювала на татарській системі державного устрою. Саме тому Україна, яка завжди належала до європейської родини, укладала союзи з Литвою та Польщею, а князі віддавали своїх дочок заміж за спадкоємців королівських династій Франції, Угорщини, Болгарії, Данії та інших країн.
Сьогодні Україна знову захищає своє право бути частиною Європи, частиною світу європейських цінностей, де поважають демократію, де поважають персоналізм, де є принцип субсидіарності, де є місце для базових суспільних чеснот. І турбота про її захист є частиною справедливості та людської відповідальності.
— Справедливість у контексті війни. Дуже чутлива тема для українців, адже коли ми чуємо голоси з Ватикану, які кажуть, що «треба переглянути концепцію справедливої війни», — для нас це звучить наче вирок.
— Справедливість є однією з кардинальних чеснот, яка наказує віддавати іншим те, що їм належить, і це також включає покарання тих, хто поводиться погано. Тож якщо є агресор — ми маємо повне право боротися з ним і захищати свою країну. Звісно, що стосується надання озброєння, — то це питання до політиків, яких зобов’язують угоди з країнами Заходу, що надають зброю, але мають певні застереження задля запобігання ескалації. Це політика. А от із погляду етичної справедливості я не бачу проблеми в тому, що Україна буде захищатися і відповідати точковими ударами по ворожій інфраструктурі на території країни-агресора. Українська армія знищує склади боєприпасів, пального та військової техніки на території росії, і це цілком міститься в морально-етичних нормах ведення справедливої війни та пропорційного захисту. Немає жодних моральних підстав утримуватися від ударів по військовій інфраструктурі. А солдатам, які таким чином захищають свою сім’ю, свою країну, свою Батьківщину, не можна сказати, що вони діють якось не по‑християнськи.
— Нам закидають, що так ми ускладнюємо можливий діалог про припинення війни.
— Це виникає з цілковитого нерозуміння на Заході російського менталітету, який — як я вже не один раз казав і буду це повторювати — має татарське коріння. Тож будь-який заклик до діалогу росія сприймає як слабкість і можливість завдати удару. Єдиний аргумент, який вони розуміють, — це аргумент сили. В історії росії моменти певної демократизації та зближення з Європою завжди наставали після катастроф. Після Кримської війни, після російсько-японської війни, — коли росія програла, тоді була запроваджена якась видимість демократії; потім було створено Думу, обрано депутатів… Словом, історія росії завжди тісно пов’язана з диктаторами і тиранами, які тримають у страху цілу країну. І лише тоді, коли черговий диктатор зазнає краху, щось на певний час починає змінюватися. Відчиняються якісь віконечка для перемовин.
А поза тим, історія росії сповнена жорстоких царів. І що брутальнішим був цар, то більше його там поважали. І хто намагався вести діалог — чи Микола ІІ, чи Горбачов, — того вважали слабким лідером і зневажали.
Захід цього не розуміє. Американське суспільство не розуміє. Мені здається, що цього не розуміють навіть у Ватикані. Папа постійно закликає до діалогу, до перемовин; але щоб був діалог, потрібно сісти разом і поговорити, — а якщо інша сторона не йде на діалог і не хоче йти, то з ким вести перемовини?
— Ми переживаємо насправді дуже драматичні часи; а ніби цього замало, то багато українців борються ще й із почуттям провини через те, що відчувають ненависть, злість і жагу помсти за скоєні росіянами злочини.
— Одна з моїх сестер народилася в Польщі, у 1939 році, й шість років жила під окупацією. Якось вона сказала, що війна робить поганих людей ще гіршими, а добрих — кращими. У її пам’яті залишився спогад, що війна була часом, коли було багато добра. Люди ділилися тим, що мали, із тими, хто був у ще більшій потребі. Емоції різні; так. Але вчинки свідчать про те, що українці залишаються людьми, попри всі складні обставини і важкі болючі втрати. Той, хто має іскру віри, іскру Божої любові, у цих важких умовах стає ще більш жертовним, ще добрішим, шукає тих, кому може допомогти і зробити щось корисне, щось добре, щось потрібне. І щоби ненависть і злість цього не знищили —потрібно бути чуйними, шукати внутрішнього миру, не дати агресії себе поглинути. А джерелом внутрішнього миру є Божа благодать, і з неї маємо черпати силу проживати усе, чого ззанаємо у житті.
— І на завершення: не можу не спитати, звідки, на Вашу думку, взявся цей міф про велику російську культуру, який панує на Заході у багатьох середовищах, і його захоплення православієм.
— У Франції це захоплення росією та православ’ям багато в чому було пов’язане з емігрантами, які осіли в Парижі після революції 1917 року. Це були головно аристократи. Вони створювали там культурні осередки, будували православні храми, а східна культура дуже зачаровує західний світ — який тоді потягнувся до чогось нового, а зараз просто переживає певну кризу в християнському мистецтві. А після Другого Ватиканського Собору це поглибилося, тому що храми почали будувати схожими на ангари більше, ніж на сакральні споруди. А з росії прийшли гарні ікони, спів, свічки, дзвони… Розтиражована література, яка оспівує «загадкову російську душу», теж зіграла свою роль. Але все це поверхове розуміння. От багато хто критикує нас, поляків, за те, що ми не любимо росіян. Кажуть, що ми упереджені. Але вони забувають, що ми знаємо росіян не з художньої літератури, а з особистого історичного досвіду. Ми знайомі з методами НКВД, як і з методами нацистів. І те, що вони зараз роблять в Україні, ми знаємо зі своїх сімейних спогадів.
На Заході не розуміють фундаментальної соціальної етики росії. Скрізь, де можу, я кажу, що росія — це не Візантія. Росія — татарська, і родом вона — з пекла. Таке сприйняття держави походить від Чінгісхана, а православ’я їхнє є по факту цареслав’ям. Це не прославлення правди, це прославлення царя. І хай би хто був главою держави — хан, цар, перший секретар чи президент, — для них він бог. Він недоторканний, його не можна критикувати, перед ним усі схиляються і його бояться. А французи, італійці та інші цього навіть не уявляють — як і того, що з такими людьми діалог неможливий. Не мають ці країни такого досвіду в своїй історії. І це стосується не лише інтелігенції. От я їхав у Римі до аеропорту, і коли таксист почув, що я їду в Україну, то одразу запитав: «Чому ці українці не домовляться з росією? Європа вже втомилася від війни». Тож якщо єдиний аргумент, який розуміє ворог, це аргумент сили, — то ти маєш його застосувати і перемогти.
Звісно, Україна не переможе росію. У тому сенсі, що вона не завоює москву. Але якщо Україна буде захищатися достатньо ефективно, то в росії станеться державний переворот, наслідком якого стане розвал колоніалізму й розпад російської федерації. І це єдина політична надія, як мені здається, щоб дійти до кінця. Насправді це трохи схоже на гру в шахи. Коли ви граєте в шахи, пішаки не мають значення; важливим є король. Росія про своїх пішаків не дбає. Вона відправляє їх сотнями тисяч на смерть. Владі навіть байдуже до цивільного населення, що видно по Курську. Росії байдуже до власних людей. Пішаки можуть гинути. Там завжди вирішальним буде те, що відбувається в москві. І революції там завжди відбуваються «нагорі». Виключно палацові перевороти. Словом, єдина надія на те, що у москві станеться якийсь переломний момент і знайдеться опозиціонер, який протистоятиме нинішньому угрупуванню. Але ніяких натовпів на вулицях не буде, ніяких повстань, лише конфлікт в апараті влади.
За таких умов, на мою думку, Україна зможе повернути собі свої кордони, відбудувати країну і рухатися вперед. Тут також великою є роль Церкви, яка формуватиме інтелігенцію — осердя здорового суспільства, чесного, відповідального, що дбатиме про сім’ї, економіку та розвиватиме місцеві громади, і загалом будуватиме країну, в якій хочеться жити і для якої хочеться працювати.
— Дуже дякую за розмову.
фінансово.
Щиро дякуємо!
