Новопроголошений архієпископ-митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ владика Теодор Мартинюк ділиться своїми враженнями від Синоду, що триває в Римі, та думками про те, якими є найбільші виклики для Церкви та українського суспільства на цьому етапі війни.
«Для людей, які втратили рідних, важливо єднатись у молитві. Для них дуже важливою є також особиста розмова зі священиком, здатним виразити духовну солідарність і запевнити: “Буду пам’ятати вас у молитві. Будемо разом молитися”», — зазначив в інтерв’ю для Vatican News владика Теодор Мартинюк.
Нещодавно Синод єпископів УГКЦ обрав його архієпископом Тернопільсько-Зборівської архієпархії, в якій від 2015 року він був єпископом-помічником. Проголошення цього вибору відбулося під час перебування 50‑річного владики в Римі, де він бере участь у другій сесії 16‑ї Звичайної загальної асамблеї Синоду про синодальність.
— Владико, насамперед, хочу привітати Вас з обранням. Що для Вас означає це призначення?
— У Христовій Церкві є різні служіння; і служіння єпископа, хоч воно і важливе, однак, властиво, не відрізняється від інших служінь. Адже Христос бажав, щоб ми творили одне тіло. І тому кожен, згідно з Божими дарами, виконує свою функцію, своє служіння. Також служіння єпископа (чи архієпископа) інтегрально вплітається в це служіння в Христовому Тілі. Тому, так би мовити, якогось особливого здивування, що треба служити, в цьому немає. Однак, звісно, це служіння відповідальне; і Христос каже, що кому багато дається — від того багато й вимагатимуть (пор. Лк 12,48). Тому саме з почуттям особливої відповідальності я прийняв вибір нашого Синоду, і з Божою допомогою хочу це служіння виконувати.
— Владико, тепер Ви перебуваєте в Римі, на другій сесії XVI Загальної асамблеї Синоду єпископів. Якими є Ваші враження від цього Синоду?
— Минулого року, коли ми всі з’їхалися з різних країн, із різних частин світу, континентів, — ми знайомилися, і то був гарний період знайомства. Ми слухали одні одних, і кожен висловлював свої ідеї, свої переживання. Цього року приїхали здебільшого ті самі делегати, що були минулоріч, і від самого початку це була дуже радісна зустріч, бо це була зустріч знайомих. І, на мою думку, найбільшим ефектом чи наслідком цього Синоду, цих двох сесій, є те, що ми відчули, якою є Католицька Церква: побачили ту дружбу, ту єдність, незважаючи на різноманітність — і різноманітність поглядів теж. Сесії цього Синоду дають змогу дуже близько пізнати далекі (зокрема, для нас, українців) частини світу, периферії. І це також надає нам можливість розповісти про нашу Церкву, про наш народ, про нашу біду, про війну. Як минулого, так і цього року на Синоді ми, делегати з України, зустріли дуже велику солідарність із нами, з нашим народом. Дуже багато членів Синоду казали: «Ми з вами. Ми молимося за вас».
— Владико, від першого дня війни Церква постійно є поруч із народом, який зазнає великого страждання. Допомога надається величезна в різних сферах. Що в цій діяльності, на Вашу думку, було новизною?
— Від 2014 року, коли розпочалася [російська] агресія, наш Синод прийняв душпастирську стратегію «Лікування ран війни». Це було абсолютно нове, бо до 2014 року наші плани, розвиток і душпастирство були скеровані на молодь, на катехизацію. Тобто ми намагались розвивати стратегію, яка мала назву «Жива парафія — місце зустрічі з Христом». Натомість у 2014 році ми прийняли цілком нову стратегію — яка, звісно, не відкидала попередню. Але новизна полягала в тому, що ми одразу поставили перед собою завдання лікування ран війни. І, відповідно, в цьому є дуже багато складників, які ми розвиваємо.
Серед нових ділянок — військове капеланство, яке стало професійним, завдяки ухваленню Закону України «Про Службу військового капеланства» для того, щоби священнослужителі могли здійснювати пастирську опіку над воїнами та їх супроводжувати. Другий момент — служіння капеланів-волонтерів. Це священники, які супроводжують військових та їхні родини як душпастирі, але не на професійній основі, а як волонтери.
І зрозуміло, що найбільшим викликом була душпастирська опіка вимушено переселених осіб, які — особливо з початку 2022 року, після повномасштабного вторгнення — приїхали в Галичину, на Поділля, в центральну Україну, зокрема, до Києва. Найбільша кількість ВПО осіла в прифронтових областях, таких як Дніпропетровщина та Запорізька область. То був дуже серйозний виклик: не тільки надати гуманітарну допомогу — бо ті люди прагнули поговорити зі священником, шукали розради, шукали духовної допомоги. Це донині залишається викликом і ми продовжуємо приймати вимушено переселених осіб, зокрема у Зарваниці, в Марійному духовному центрі. Ось особливо тепер, коли такі великі міста, як Покровськ, наприклад, були змушені здійснювати евакуацію, частина ВПО знову потрапила на захід України, і в тому числі до наших церковних осередків.
— Що, на Вашу думку, є найбільшим духовним викликом, який стоїть не тільки перед католиками, але й перед усім українським суспільством на цьому етапі війни?
— Це допомога і супровід сімей, які втратили своїх рідних, або чиї рідні перебувають у полоні або зникли безвісти. На мою думку, найбільший виклик на сьогодні — бути з тими сім’ями, бути поруч, бути як брат, як сестра, як той, хто дуже близько. Адже вони переживають дуже складні моменти свого життя. В нашій архієпархії митрополит Василій доручив кільком священникам душпастирство таких родин. Ми їх збираємо як у Тернополі, так і в Зарваниці. Найчастіше це матері загиблих. Вони мають спільноти, де проводяться молитви, зустрічі, завжди є психологічна допомога.
Ми побачили, що це вимагає комплексного підходу. Наприклад, матері загиблих разом висадили дуби в знак пам’яті про кожного загиблого. Опікуємося дружинами, дітьми наших загиблих воїнів, а також надаємо душпастирську допомогу родинам, чиї рідні зараз перебувають на фронті.
Найбільшим і найскладнішим викликом є доля тих, хто пропав безвісти. Це офіційно понад 50 тисяч осіб. Їхні батьки, матері, дружини, діти не знають, чи вони живі, чи ні; перебувають у постійному очікуванні, що, можливо, буде якась звістка — завтра, післязавтра… Таке очікування дуже виснажливе, і ми намагаємося послужити цим сім’ям.
— Як конкретно надається духовна підтримка людям, що переживають втрату? Чи могли би Ви щось порадити?
— Насамперед, ми їх запрошуємо на молитву, і вони дуже охоче беруть участь у молитві. Матері загиблих часто приносять із собою портрети синів, дружини — своїх чоловіків. Наприклад, у Зарваниці є окрема капличку, присвячена воїнам. Після богослужіння у храмі всі процесійно йдемо до тої каплички, там відбувається панахида.
Отже, перше — це єднання у молитві. Друге — це особиста розмова. Для них дуже важливою є особиста розмова з духовною особою, зі священником, який не тільки може вислухати, але й здатний виразити духовну солідарність і запевнити: «Буду пам’ятати вас у молитві. Будемо разом молитися». Отже, в дуже важкі для людини моменти важливо підтримати її індивідуальним чином. І коли минає цей важкий період, ті люди потім повертаються й кажуть: «Дякуємо, що ви були з нами». Думаю, що це найважливіше.
Звісно, цю реабілітацію ми намагаємося розвивати якомога більше, і на найближче майбутнє, в контексті лікування ран війни, така комплексна реабілітація сімей стоятиме на першому місці. Важливо, щоби вся сім’я, яка зазнала втрати рідної людини або пережила досвід, коли хтось повернувся з полону, — щоб ціла сім’я пройшла реабілітацію. На це ми тепер звертаємо найбільшу увагу: щоби приготувати і ресурси, й відповідний персонал.
— Владико, перебуваючи тут на Синоді, — мабуть, делегати з України, як і більшість українців за кордоном, стикаються з тим, що, з одного боку, тут люди живуть своїм життям, а з іншого, думки постійно линуть до того, що відбувається вдома. Чи тут, під час Синоду, Ви відчули, що є місце виразити свій біль, говорити про рани і виразити солідарність також з усіма іншими, хто страждає?
—Під час самих засідань, коли була можливість промовляти у вільних виступах, ми побачили, що багато хто говорить про рани сучасного світу, завдані війнами на різних континентах і в різних місцях. Тобто ми в цьому не самотні. Є люди, які добре нас розуміють, бо тільки той, хто переживає подібне, може зрозуміти тебе.
Друге, що хотів би відзначити: в контексті Синоду була можливість брати участь у різних ініціативах, що їх організовували Конференції єпископів чи інші організації. Наприклад, Католицька Акція організувала молитву з представниками своєї організації в різних частинах світу. Ініціатива проводилася в Римі, а також онлайн. І ми були запрошені як делегати з України, щоби дати свідчення про ситуацію в нашій країні. Була також молитва, яку провадив священник, делегат Синоду зі Східного Тимору.
Крім того, Блаженніший Святослав кілька днів тому повернувся з Сардинії, де брав участь у конгресі, організованому однією із місцевих дієцезій для членів Синоду з різних країн, щоб вони розповіли, як там живе Церква, як живуть конкретні народи. Наш Блаженніший мав чудову можливість розповісти також про нашу Церкву, про наш народ, про агресію росії проти нашого народу. Отже, ми використовували всі можливості, щоб доносити правду про цю страшну війну. Ми хотіли бути голосом нашого народу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
